Новий виток соціальної напруги приковує мільйони наших співвітчизників до блакитних екранів і кличе на Майдан. Ми ловимо кожне слово ведучих інформаційних програм і насолоджуємося професійними репортажами молодих журналістів із гарячих точок столиці.

Поза всяким сумнівом, ми дістаємо інформацію про все, що відбувається в серці країни - на Банковій і Грушевського. Однак у певний момент ми усвідомлюємо, що хочемо не просто інформації. Нам треба знати, що ж насправді відбулося. Представники різних таборів мають свій сталий набір аргументів, а нам бракує фахових коментарів.

Кожного разу в розпал конфліктних ситуацій дивуємося, чому до теле- і радіостудій запрошуються лише політики? Ну, ще політологи. Вони також часті гості, але їхні коментарі більше стосуються політичних «розкладів» та опитування громадської думки.

Бракує правових експертів, які допомогли би громадянам своїми політично нейтральними професійними коментарями. Важко нарікати на відсутність таких в Україні. Вчені, молоді і зрілі, судді Конституційного Суду у відставці, експерти конституційного та європейського права… Дуже хочеться їх почути – зі спокійним аналізом ситуації – щоби мати напрям для власних роздумів…

Чому Президент розпустив парламент і чи мав він на це право за наявних обставин? Що важливо в його Указі? Про що мовчать народні депутати і що не вважають за потрібне коментувати його радники?

Чому так поводиться Рада? В чому полягають суперечності між українською ідеєю імперативного мандату і стандартами Ради Європи у цьому питанні?

Чи мають рацію депутати в цій ситуації, цитуючи положення статті 60 Конституції про право кожного не виконувати злочинні накази? Чи є тотожними поняття «наказ» і «Указ Президента»?

Чи мав право районний суд столиці призупинити дію постанови Верховної Ради по реституції (поверненню в первісне становище) ЦВК і в чому відмінність цієї справи від справи Мукачівського суду по забороні публікувати закон про Кабінет Міністрів?

Чи повинен суддя нести відповідальність за своє рішення – аж до звільнення? Як такий підхід узгоджується з ідеєю незалежності судової гілки влади?

Таких питань наразі не було поставлено, як і не чути коментарів політиків у цьому ракурсі. Та й не дивно, бо відповідь на них у юридичній сфері – за експертами-юристами.

Автор цих рядків – фаховий правник – неодноразово в дискусіях на міжнародних конференціях згадувала Україну як позитивний приклад (серед інших пострадянських держав), де парламент має власну історію спротиву. Саме цей досвід Верховної Ради допоміг їй розбудовувати кращі традиції національного парламентаризму і не стати мовчазним придатком до інших носіїв влади, як можна це спостерігати в далеких і близьких сусідів.

Сьогодні ж відповідь на питання, чому так поводиться Рада, дуже проста: Рада захищається. Їй важко змиритися з ситуацією, в якій вона опинилася. Раптовим вольовим рішенням глави держави Рада опинилася загнаною в глухий кут, звідки погано видно все, що відбувається навколо.

Із пихатих членів коаліції, що хизувалися до травня отримати конституційну більшість у парламенті й керувати українцями на свій розсуд, народні депутати, що засідали в ніч на 3 квітня і наступного дня, перетворилися на вразливих чоловіків і жінок, схильних до істерики й шантажу. Чи ж дивно, що в такому стані вони не усвідомлюють різниці між поняттями «наказ» і Указ і погрожують главі держави то імпічментом, то кримінальною відповідальністю?

Засліплені гнівом, вони не можуть розгледіти, що крім трьох підстав для розпуску Президентом парламенту стаття 90 Конституції України, яку вони постійно цитують і на яку, між іншим, Президент у своєму Указі свідомо не послався, містить два дуже важливих застереження, які Президент врахував, приймаючи рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України п’ятого скликання.

Йдеться про конституційну заборону розпуску парламенту у двох випадках:

- протягом одного року від дня обрання, якщо Верховна Рада була обрана на позачергових виборах;

- в останні шість місяців повноважень Верховної Ради України або Президента.

Таким чином, лише за цих обставин Президент не може розпустити Раду.

Зазначені конституційні гарантії дійсно важливі і їх ігнорування Президентом могло би дати Конституційному Суду формальні підстави визнати його Указ таким, що порушує Конституцію України.

Між тим, системне тлумачення конституційних норм – не конкретної статті в окремо взятому розділі Основного закону держави, а виписаних повноважень глави держави через призму і в світлі конституційних положень – про зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 статті 3), про право лише народу визначати і змінювати конституційний лад і неприпустимість узурпації влади (ч. 2-3 статті 5), принципу верховенства права (стаття 8), про обов’язок органів державної влади і їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законами і Конституцією України (ч. 2 статті 19), про дострокове припинення повноважень народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій) у разі невходження до складу депутатської фракції або його / її виходу зі складу такої фракції (п. 6 статті 81), про формування у парламенті за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій коаліції депутатських фракцій (ч. 6 статті 83), про інститут повноважень Президента достроково розпустити Верховну Раду у випадку її бездіяльності (п.  1-3 ч. 2 статті 90), про роль Президента як гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав і свобод людини (ч. 2 статті 102) і про право здійснювати інші повноваження, визначені Конституцією (п. 31 статті 106), – дозволяє дійти обґрунтованого висновку про достатні повноваження глави держави у ситуації, що склалася, вжити виняткових легітимних заходів до припинення неконституційних дій коаліції парламенті через оголошення дострокових виборів, оскільки жодна інша структура влади не обтяжена такою ж відповідальністю і не уповноважена на подібні дії.

В чому неконституційність дій коаліції у парламенті?

Якщо стисло – у збільшенні кількості своїх членів за рахунок окремих депутатів із інших фракцій (позафракційних). Формально ці депутати, не позбувшись свого членства у материнських фракціях, політичні сили яких привели їх до парламенту за партійними закритими списками, фактично стають членами коаліції, приєднуючись до її лав.

У такий спосіб коаліція, крім трьох фракцій – регіонів, соціалістів і комуністів, – зростає за рахунок входження до неї не фракцій, представлених у парламенті, а окремих членів різних фракцій, що суперечить конституційній нормі ч. 6 статті 83 про формування у парламенті за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій коаліції депутатських фракцій.

Таким чином, свідоме ігнорування більшістю парламентарів конституційного принципу формування (і очевидно що розширення) коаліції, штучне збільшення кількості її членів з метою отримати можливість внести зміни в Конституцію держави на тлі публічно проголошених намірів змінити статус державної мови, ліквідувати інститут Президента тощо, на наш погляд, містить ознаки спроби узурпації влади.

За класичним визначення терміну, «узурпація» – це захоплення чогось без законних на те підстав. Законність підстав досить легко перевірити.

Влітку 2006 року антикризова коаліція була сформована трьома фракціями у кількості 239 народних депутатів відповідно до результатів виборів у березні 2006 року. Саме ця кількість голосів членів коаліції у парламенті є легітимною. Ось чому є підстави розглядати будь-який інший кількісний розклад у стінах Верховної Ради як потенційну загрозу для суверенітету та конституційного порядку країни. Усунути таку загрозу в умовах демократичної країни можливо лише через демократичні процедури всенародних виборів.

Тепер щодо відчайдушних рішень парламенту в ніч перед офіційним опублікуванням Указу Президента. Поставмося із розумінням до рішення Ради про оцінку Указу. Для захисту всі засоби прийнятні. Втім, інші два рішення заслуговують правового аналізу.

Заборона Уряду виділяти кошти на фінансування позачергових виборів не просто компонент ігнорування Указу – це наступ на наші, панове, виборчі права.

«Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави», – проголошує стаття 3 Конституції України. Її посилює стаття 22: «Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані… Не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». Особливо прикро, коли таке звуження виходить від парламенту.

І нарешті – «дуже хитре і мудре» рішення щодо ЦВК. Вимагаючи від Президента лише конституційних дій, коаліція до себе самої більш поблажлива. То нічого, що відповідно до статті 85 п. 21 призначення на посади та звільнення з посад членів Центральної виборчої комісії здійснюється Радою за поданням Президента України.

Вони – досвідчені, і тому нікого не звільнили і нікого не призначили. Вони просто скасували свої постанови 27-місячної давності, внаслідок чого пана Ківалова було поновлено на посаді Голови ЦВК, яку він обіймав до 8 грудня 2004 року і з якої його за поданням Президента Кучми було звільнено більшістю голосів членів парламенту і не призначено до складу членів ЦВК за результатами рейтингового голосування того ж дня. Однак мова не лише про Сергія Васильовича.

Скасовано також постанову, якою 8 грудня 2004 року було затверджено оновлений склад ЦВК. Зміст постанови свідчить про відновлення тодішнього стану. В цивільно правовій термінології є підстави вважати такі дії двосторонньою реституцією. Це коли укладені угоди з визначених законом причин і підстав визнаються судом недійсними і сторони повертаються у первісний стан, в якому вони перебували на час укладання угоди. Визнати угоду недійсною і застосувати інститут реституції може лише суд.

Органи державної влади в Україні функціонують відповідно до зафіксованого Конституцією України принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову (стаття 6) в контексті принципу верховенства права (стаття 8). Практичне втілення цього принципу означає, що кожна з гілок влади у всіх своїх діях обмежена чітко визначеними і завчасно оприлюдненими правилами і не може втручатися в сферу дії іншої.

Реституція в політичному сенсі не повинна породжувати правових наслідків. У нашому випадку вона їх породила, оскільки зачепила права членів ЦВК, які за постановою, ухваленою вночі 2 квітня 2007 року в стані паніки, опиняються без роботи не з наступного дня, а з 8 грудня 2004 року…

У нашій ситуації це зроблено в стінах парламенту з брутальним порушенням принципу поділу влади й ігноруванням прав кількох фізичних осіб, не кажучи вже про те, що за стандартами ще римського й українського цивільного права всі проміжні угоди теж визнаються недійсними.

Чи означає це, що вибори до Верховної Ради у березні 2006 року, проведені Центральною виборчою комісією, склад якої визнано недійсним, анулюються? Якщо так – то нема потреби у достроковому припиненні повноважень Президентом.

Доречно зауважити, що ця справа подібна до справи пана Тарасюка, який оскаржував у суді своє звільнення постановою Ради. Відомо, що пан Ківалов не оскаржував у суді рішення Ради від 8 грудня 2004 року про начебто незаконність звільнення його з посади голови ЦВК. Отже, ці справи суттєво відрізняються від справи, де рішенням судді Мукачівського районного суду було заборонено голові Верховної Ради вживати заходів до оприлюднення закону про Кабінет Міністрів.

Різниця ґрунтується на застосуванні конституційного принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову (стаття 6). Суддя в Мукачеві втрутився у сферу діяльності законодавчої гілки, заборонивши парламенту оприлюднити закон, прийняття якого віднесено до його компетенції.

Ухваливши постанову Верховної Ради від 2 квітня 2007 року про реституцію ситуації з ЦВК, парламент перебрав на себе функції зі судової гілки, основне завдання якої – захист порушених прав і свобод зі здійсненням судового контролю дій іншої гілки влади. Серед виписаних у Конституції повноважень парламенту значиться не відправлення правосуддя, а прийняття правових за своєю природою рішень, що впливають на права третіх осіб.

То чи ж дивно, що позбавлені роботи в такий дивний спосіб члени ЦВК звернулися до суду? І що мав зробити суддя, отримавши позов про захист порушеного права, як не вжити передбачених законом заходів призупинення порушення до розгляду справи по суті? Чи було порушенням застосування суддею визначених законом процедур? І чи справедливо погрожувати судді звільненням за такі дії?