Політична криза у дзеркалі телебачення: штрихи до ескізу
Нормальна людина дивиться телевізор годину-півтори на день, у разі нагальної потреби – дві-три години. Бо ж нормальна людина мусить іще встигати їсти, спати, працювати (щонайменше на двох роботах, бо інакше дідька лисого в Україні щось заробиш), спілкуватися з друзями, читати, кохатися (так, як це робили ще до закликів Данила Яневського), часом пити чарку, часом брати участь у громадському житті... Так, іще скуповуватися та виносити сміття. Тому навіть у час політичної кризи телебачення – це лише додаток до життя та його інформаційний (або дезінформаційний) супровід.
Отож за останні дві доби автор цих рядків намагався поводитися як цілком нормальна людина, але при тому вхопити якусь «картинку» з телеекрану або послухати чийсь пристрасний монолог. Другого квітня найцікавішими, як на мене, були включення з зали засідань Верховної Ради України на Першому та екстрена «Свобода слова» на ICTV.
Навіть без запису картинки із залу засідань на відео кожному було видно, що в залі немає зареєстрованих 252-х депутатів (понад половину конституційного складу) – 180, максимум 200 персонажів, які звуть себе парламентаріями й одержують за це гроші, але демонстративно (навіть у такий кризовий момент!) нехтують конституційною нормою щодо особистого голосування. Не знаю, чи мусили журналісти підрахувати кількість депутатів і нагадати про цю норму. Думаю, мусили, оскільки далеко не кожен глядач уважно читав Конституцію та знає, що повинні робити утримувані його коштом народні обранці. Адже йдеться зовсім не про нав’язування певного погляду на речі – йдеться про об’єктивну інформацію. Для повної об‘єктивності слід було зазначити, що подібна практика притаманна не лише правлячій коаліції, а й опозиції, і провина за це лежить на голові Верховної Ради, котрий не може (чи не хоче?) виконувати свої конституційні обов’язки з налагодження роботи парламенту. Знов-таки, це не якась там агітація, а лише інформація...
Та дочекатися від Першого національного відпрацювання грошей платників податків – це, мабуть, те саме, що чекати появи тайгових лісів у Сахарі.
Перший національний, крім того, показав віце-прем’єра і професора Дмитра Табачника, котрий зробив чергове епохальне відкриття в правових і політичних науках: виявляється, у парламентсько-президентських республіках парламентські акти мають перевагу над актами президентськими. Не кажучи вже про те, що сам вислів «парламентсько-президентська республіка» – це симптом тяжкого політологічного невігластва (зайдіть в Інтернет і спробуйте знайти його по-англійськи; знайдете кілька посилань – на... українські й македонські тексти), але як корелює з азами ідеї про поділ влад надання комусь беззастережної переваги? У найпослідовнішій парламентській республіці акти президента не може зупинити і скасувати жоден парламент, хіба що Конституційний чи Верховний Суд. Але іншої думки, ніж авторитетне просторікування (іншого слова не знайдеш) віце-прем’єра Перший національний не подав, і тим самим за гроші платників податків безпардонно надурив цих самих платників. Не вперше і, боюсь, не востаннє – хто б не взяв гору у нинішньому політичному двобої. (Щоправда, якщо це буде команда, в якій грає Дмитро Табачник, ця деза сягатиме не менше, ніж 80-90%; і то у перший час...)
«Свобода слова» цього разу була значно цікавіша, ніж перед тим; відсутність у залі звичної аудиторії, як на мене, не зробила дискусію політиків та експертів менш драматичною та часом навіть артистичною. Змістовності передачі немалою мірою допомогла відсутність Ганни Герман, Тараса Чорновола, Сергія Головатого і Наталії Вітренко; правда, Інна Богословська з‘явилася наприкінці програми і змусила здригнутися – не дай Боже, якби вона просиділа там весь ефірний час, виступаючи у відповідній тональності...
Як завжди, ця програма засвідчила невміння більшості політиків «тримати думку», тобто доводити почате до кінця. Жоден із опозиціонерів не зумів довести до ефектного завершення почату розмову про ті самі сакраментальні картки для голосування та про відсутність фізичного кворуму в залі засідань Верховної Ради. Але ж коли зареєструвалося 252 депутати, а якимось дивом голосували на 10 більше – 262, то це означало, що присутні на «Свободі слова» Юрій Мірошниченко і Ко водночас перебувають у сесійному залі й ухвалюють доленосні для країни рішення. І хто після наочної фіксації такого факту скаже, що президент неправильно розпустив Верховну Раду?
А ще, крім традиційного непрофесіоналізму опозиції і не менш традиційного «непробивного» стилю мислення регіоналів, «Свобода слова» показала добре приховані, але очевидні тривогу та смуток Савіка Шустера. Схоже, він уже прикидає, з якого часу в разі певного розвитку політичних подій зможе вести на ICTV тільки «3-й тайм»...
Тепер про третє квітня. Часу на перегляд телепрограм цього дня із цілком об’єктивних причин у мене було значно менше, але вдалося впродовж дня хоч і побіжно, але регулярно дивитися новини 5 каналу. Суб’єктивне враження – що журналісти (чи керівництво каналу) вочевидь передали куті меду, приділяючи аж занадто уваги тому, що відбувалося на проурядовому Майдані, і при цьому надто поверхово ковзаючись по поверхні подій. Можу так говорити, бо й сам серед дня проходив через Майдан, отже, міг порівняти картинку з реальністю. А ще мій друг, поблукавши хвилин двадцять серед біло-блакитних гостей Києва, зумів елементарно зробити те, чого не зробили тележурналісти (принаймні, нічого подібного на жодному каналі не бачив): він, користуючись тим, що свого часу здобував вищу освіту у Сімферополі, тож може публічно і зі знанням справи поностальгувати за тими краями, швидко «розколов» групу кримчан на розповідь про те, навіщо вони приїхали до української столиці. Виявляється, боротися за приєднання Криму до Росії. Логіка, звичайно, цікава, хоч і має право на існування; але чому люди з телекамерами не змогли витягти цю логіку на світ Божий? Схоже, приписи сучасної журналістики сприйняті багатьма як проста функція відтворення першого-ліпшого фрагменту дійсності – навіть без спроб дати достатню інформацію про цей фрагмент чи заглибитись у його дослідження. Та навіщо в такому разі телевізор? Чи не простіше самому сходити на Майдан?
А ще 5 канал традиційно «проколовся», публікуючи дані чергового соціологічного дослідження. «33,5 відсотки – саме стільки українців підтримуватимуть Партію регіонів у разі дострокових виборів. Такі дані свого останнього соціологічного опитування наводить центр імені Олександра Разумкова. Блок Юлії Тимошенко може розраховувати на приблизно 25% народної любові. Трохи більше 9,5 може отримати «Наша Україна». Комуністи – 5. Блокові Наталі Вітренко бракує 0,5% для подолання виборчого бар’єру. Майже стільки ж набирає «Народна Самооборона» Юрія Луценка. Трохи більше 2% може отримати на дочасних перегонах Соцпартія. І фактично в ногу з нею йде блок Володимира Литвина. Похибка в цьому опитуванні не перевищує одного відсотка», – повідомив канал. Але ж ідеться про відсоток від числа тих, хто збирається взяти участь у голосуванні, а не від 100% опитаних! І дуже важливою тут є кількість тих, хто поки що не визначився зі своєю участю у виборах, але цю цифру тележурналісти проігнорували. А дарма: все вкупі – це теж штрих до портрету політичної кризи, так само, як ці рядки – штрихи до абрису телевізійного відображення політичних подій понеділка і вівторка.
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
