Журналістика без інтерв'ю – як корабель без щогли. Воно є, по-перше, методом вивчення дійсності, а по-друге – специфічним жанром.

Методом інтерв'ю стало ще за античних часів. На основі опитувань сотень і тисяч людей Геродот написав безсмертну книгу «Історії». Ці, кажучи по-українськи, «Оповіді» можна розглядати як 9 добірок, по суті, дорожніх нарисів, нотаток, репортажів, у тканини яких умонтовано дослідницькі відомості, легенди, міфи.

А коли народився жанр інтерв'ю?

Один із найавторитетніших російських журналів ХІХ століття «Вестник Европы» запевняв: 1859 року. Адже саме тоді редакція ньюйоркської газети «Геральд» першою встановила «систему репортерських відвідань з метою опитування всіх хоч трохи цікавих для публіки осіб».

Насправді це сталося 1836 року. Редактор «Геральд» Джеймс Беннет, вийшовши з редакційного офісу, попрямував у бік Таймс-сквер. І побачив там натовп збуджених людей. Вони кожен на свій лад обговорювали нічне вбивство молодої сусідки. Азартна натура, Беннет розштовхав ліктями всіх ґав, надурив поліціянтів і проник у під'їзд. Увійшовши до кімнати, де було скоєно злочин, він ретельно оглянув кімнату, ліжко, закутки...

Наступного дня «Геральд» опублікувала репортаж – результат журналістського розслідувння, яке, можливо, було піонерським в історії журналістики (варто ще дослідити парадетективні публікації в пресі постнаполеонівської Європи). Беннет висунув кілька версій кримінальної події. Водночас, у конкуруючій газеті «Сан» з'явилося повідомлення, що в убивстві 23-річної Елени Джунет однозначно звинувачується клерк Річард Роберсон, який був у неї того злощасного вечора...

Беннета це заїло. Він плюнув на свої редакторські обов'язки і помчав на Таймс-сквер. Журналіст додумався (так, додумався: раніше, століттями, репортери вважали своїм головним обов'язком фіксувати побачене на власні очі й почуте власними вухами) до альтернативного ходу. Джеймс вирішив, незважаючи на офіційну інформацію, розшукати свідків злочину.

Коротше кажучи, Беннет знайшов власницю цього «жовтого» будинку Розину Таунсенд і... І просто опитав її. А потім, оперативно, вночі, поставив у номер це ІНТЕРВ'Ю. В результаті тривалих пошуків мені вдалося знайти його в одному з американських джерел. Ось показовий фрагмент:

Таунсенд:

– Будинок було замкнено опівночі. Близько третьої години я відчула запах диму і спустилася до холлу. «Чорний» вихід виявився відчиненим. На мармуровому столі, біля дверей, лежала лампа Елени. Я побігла прямо до її кімнати. Двері були замкненими. Я їх вибила. Звідти повалив дим, від якого я ледь не задихнулася...

Беннет:

– А чому ви вирішили, що лампа належала Елені? 

Таунсенд:

– Таких у будинку лише дві: в неї і в мене!

Коротше кажучи, Беннет одержав свідчення, що, крім Робертсона, в Елени побував ще один молодик...

Після публікації інтерв'ю, взятого Беннетом у Таусенд, преса Нью-Йорка зчинила скандал. Газета «Сан» звинуватила редактора «Геральд» у підміні фактів художніми вимислами. Натомість Беннет виголосив на своїх шпальтах головну ідею: «Преса – це національний суд присяжних». І закликав читачів бути цими самими присяжними.

Піврічній полеміці поклав край реальний суд присяжних: Річард Робінсон – не винний у вбивстві Елен Джулет. Авторитет Джеймса Беннета і наклади його «Геральд» пішли вгору дедалі зростаючими темпами.

А що ж «Вестник Европы»? Ні, солідний журнал не помилявся. Річ у тім, що вигадливий Беннет, так би мовити, звихнувся на інтерв'ю. Новий жанр став одним із провідних на шпальтах його газети. Борючись із конкурентами за масову аудиторію, Джеймс почав надсилати яхти до кораблів із Європи й брати інтерв'ю в капітанів щодо визначних подій у Старому Світі. Згодом було прокладено трансатлантичний кабель і це втратило сенс.

Так от, того самого 1859 року Беннет і вирішив інтерв'юювати «всіх хоч трохи цікавих для публіки осіб». А під час Громадянської війни знаменитий редактор відправив на лінію фронту 63-х журналістів, котрі щоденно передавали як новини, репортажі та звіти, так і цілком сучасні за форматом інтерв'ю.