Незвичною була січнева україномовна програма литовського телебачення «Трембіта» – її зробили чотири студентки і викладачка журналістики Київського національного університету. Хтось скаже: литовці ризикували, віддавши програму на національному телебаченні до рук малознайомих колег із України. Але то був вправно розрахований ризик, страхований досвідом і потужністю суспільного телебачення. Про те, що вразило українських практиканток на литовському суспільному телебаченні і довкола нього, – пропоновані дві статті. Одна – ретельний звіт про практику, що дає уявлення про рівень уваги до молодих колег на телебаченні, якому поставлено в обов’язок обслуговувати ціле суспільство. Друга стаття – начерк способу діяльності суспільного телебачення у Литві. Як почитаєш, то все видається простим: вирішили, створили – живе і працює. Ще й прибутки дає. Може, Україна вже безнадійно запізнилася і з суспільним мовленням? А може, все ж повірити – і створити? Усіх, хто сумнівається, до Литви не повезеш, та й немає гарантії, що приймуть. Тому – читайте, робіть висновки. Це побачили студентки. Спробуйте побачити більше.

Ні – партійній пропаганді, ні – комерційним проектам, так – освітнім та виховним передачам. Така політика суспільного телебачення Литовської Республіки. Жити у відповідності до таких лицарських принципів прибалтійським «сторожовим псам демократії» не легко, але цілком можливо.

Литовське суспільне телебачення утворилося одразу після здобуття цією країною незалежності. Тоді в журналістських лавах не обійшлося без пертурбацій – із 3,5 тис. працівників першого каналу на суспільному ТБ залишилося 700. Когось звільнили через непрофесіоналізм. Дехто пішов сам – у комерційне телебачення, де і техніка сучасніша, і зарплатня вища. Ті, хто вистояли, особливо в часи найбільшого економічного занепаду, сьогодні складають кістяк литовського суспільного телебачення.

Головне, чим керується суспільне телебачення у своїй діяльності, – виконання місії. На двох своїх каналах суспільне телебачення транслює передачі, на яких багато грошей не заробиш, але які потрібні розумному глядачеві і які спрямовані на те, щоб таких інтелігентних глядачів ставало більше. Перший канал подає передачі політичного, економічного та соціального спрямувань. На ньому є реклама (не більше 12-ти хвилин на годину), частина прибутків від якої йде на утримання другого каналу. На другому каналі реклами немає взагалі, а основне наповнення – релігійні, дитячі, юнацькі, культурні, музичні передачі, програми про природу і для нацменшин їхніми мовами.

Директор литовського суспільного телебачення Шаронас Калінаускас каже, що через місійність каналів їхні рейтинги падають, утім, як не парадоксально, щороку суспільне телебачення заробляє дедалі більше грошей. Прибутки вкладають у розвиток суспільного телебачення та витрачають на підвищення заробітної плати працівникам. Розподіл грошей між працівниками відбувається за принципом: більше працюєш – більше заробляєш. Штатні працівники отримують затверджений державою мінімум, а все інше, що складає основну частину заробітку, – це гонорари за власноруч виготовлений якісний продукт. У середньому, активний і професійний литовський журналіст за свої авторські продукти заробляє близько 1 тисячі євро на місяць.

Місія – зобов’язує. Щоби працювати на суспільному телебаченні, журналістам із комерційних каналів треба пройти певну редакційну «перекваліфікацію».

«Ми вимагаємо від журналіста, щоб він дотримувався нашої місії, – каже Шаронас Калінаускас. – Усі наші передачі повинні задовольняти потреби людини, вони мають бути цікавими усім людям, а не тільки професіоналам. Ми пояснюємо журналістам, що не слід говорити високими фразами, вживати незрозумілі для простої людини назви чи терміни».

Крім того, журналістам суспільного телебачення категорично заборонено висловлювати свою власну думку. Незалежно від того, чи це авторський сюжет, чи ток-шоу у прямому ефірі, журналіст зобов’язаний надавати слово двом сторонам конфлікту.

«Одразу після проголошення незалежності ми наказали своїм журналістам говорити тільки правду, те, що дійсно існує, а не вигадувати свою власну правду, – пригадує пан директор. – Раніше індивідуальні погляди журналістів можна було простежити і зрозуміти через запитання, які вони ставлять, через те, як вони говорять. Сьогодні наші журналісти навчилися працювати повністю на демократичних принципах і таких помилок у них вже немає».

Роботу суспільного телебачення спрямовує і контролює Наглядова рада. Ця структура, на думку литовців, відображає громадську думку. Наглядова рада складається з 12 чоловік: 4 представники – від Сейму, 4 – від Президента і 4 – від громадських організацій. Рада коригує програму телебачення, перед кожним новим сезоном радить, які нові передачі необхідні суспільству – на основі цього проводиться конкурс на кращу передачу відповідного спрямування. Відсоткове співвідношення передач різних напрямків (освіта, релігія, спорт та ін.) затверджено литовським Сеймом. Наглядова рада також затверджує бюджет суспільного телебачення (38 млн литів, що дорівнює 15,2 млн дол., виділяє держава, і 22 млн литів  – 8,8 млн дол. – комерційні гроші).

На відміну від практики деяких інших європейських країн, абонементна плата за суспільне телебачення у Литві відсутня. Її не ввели на початку 1990-х, коли суспільне телебачення тільки створювалося, а сьогодні це зробити вже практично неможливо, адже населення і без того сплачує високі податки. Важливо те, що на трансляцію національних свят чи інших заходів, наприклад, чемпіонату світу, суспільному телебаченню із державного бюджету дають гроші – на додачу до суми, яку щорічно виділяють на утримання ТБ.

Найскладніше для суспільного телебачення – зробити його привабливим для рекламодавців і задовольняти потреби всіх глядачів, таким чином виконуючи місію. Шаронас Калінаускас визнає: «Необхідно докласти усіх зусиль, щоби зацікавити глядача. Глядач любить дивитися те, над чим не потрібно думати. А суспільне телебачення повинно показувати те, над чим варто задуматись. Як створити таку програму – це найскладніше».

На фото - Шаронас Калінаускас