Парадокс, але за сумою надходжень до Держбюджету в 2006 році книжкова галузь України, яку в цілому оцінюють як стагнаційну, може позмагатися із такими статтями дохідної частини бюджету, як «Надходження коштів від реалізації конфіскованого майна» (в 2007 році, припустімо, від конфіскації заплановано отримати майже стільки, як за нереалізовані в 2006 році книжкові програми – 24 млн. грн.). Або скажімо інакше: з того, що від Державного фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння на наступний рік сподіваються отримати 16,5 млн. грн., напрошується висновок, що не-видавати книжки набагато прибутковіше, ніж збирати коштовності.

Історія 23,5 книжкових мільйонів така. В Україні традиційно діє дві донорські бюджетні  програми, пов’язані з книжками. Перша – «Українська книга» – реалізується через Держкомтелерадіо, прописана окремим рядком Держбюджету (на 2006 рік закладалася сума 18 млн. грн.; на 2007 р. –  20 млн. грн.) і передбачає державне замовлення на видання книг. Друга – так звана бібліотечна закупівля в рамках «Програми розвитку та функціонування української мови на 2004 – 2010 рр.» - фінансується через Міністерство культури та туризму України; на 2006 рік на поповнення фондів бібліотек мало піти 16 млн. грн, з них 5,6 млн. грн. – на дитячі книжки.

«Українська книга»

Олександр Афонін, голова Асоціації видавців та книгорозповсюджувачів, повідомив «ТК»: «Ми маємо інформацію про те, що за програмою «Українська книга» виділено 4,5 мільйони гривень замість 18. В кулуарах говорять про те, що ці мільйони «повернено в бюджет 2007 року», але наскільки я стежив за бюджетним процесом, Держбюджет 2007 року складався наче без урахування цих «надходжень». Ніякої конкретнішої інформації ми отримати не можемо – відповіді на наші інформаційні запити до Спеціальної контрольної комісії з питань державних закупівель при Рахунковій палаті України (документи, підготовані в Держкомтелерадіо, проходять неодмінний етап затвердження у Рахунковій палаті та Антимонопольному комітеті – Л.Г.) ми не отримали, хоча місячний термін уже пройшов. Ми просили надати копію протоколу засідання цієї комісії і аргументувати її рішення»,- констатує Афонін і нагадує, що Держбюджет, в якому «Українська книга» прописана окремим рядком, є «другим основним законом після Конституції»: «Перший віце-прем’єр відзвітував перед Прем’єр-міністром про виконання бюджету 2006 року. Але я вважаю, що бюджет не виконано, адже до споживачів не дійшов надзвичайно важливий соціальний продукт – продукт, який формує і інтелектуальне, і моральне обличчя нації, і її науковий світогляд… Я хочу запитати, на яких підставах відбулося це вилучення? Хто буде нести за це відповідальність?»

Конкретнішої інформації «ТК» поки що дістати не вдалося, адже «Українська книга» є однією з найсекретніших державних програм –  здобути в Держкомтелерадіо інформацію про те, які книжки, яким тиражем, у яких видавництвах і за якою ціною видано, майже неможливо. Заступник голови Держкомтелерадіо з питань книжкової справи Василь Шевченко, який особисто курує «Українську книгу», у відповідь на інформаційні запити надає будь-яку інформацію, крім тої, що вимагається (якось на мій запит замість затребуваних маркетингових показників він надіслав короткий зміст творів, які готуються до видання!). Нове керівництво Держкомтелерадіо так само не поспішає надати повну й вичерпну інформацію про програму, аргументуючи це тим, що воно її не має – мовляв, вся інформація у Василя Шевченка, а він на лікарняному. Василь Шевченко відсилає до директора департаменту видавничої справи Валентини Бабілюлько, пані Бабілюлько – до Ігоря Чабана, радника голови Держкомтелерадіо Едуарда Прутніка. Чабан обіцяє такі матеріали надати…

Проте об’єктом громадської критики була не тільки непрозорість програми, яка породжувала найрізноманітніші підозри про нераціональне витрачання коштів та особливі умови отримання фінансування (так звані «відкати»), а й її позаринковість. Адже книжки, які з’являлися за кошт «Української книги», надходили напряму до бібліотек, оминаючи ринок. До того ж, подальшу книжкову долю профінансованих державним коштом видань ніхто надалі не відслідковував – принаймні, інформації, наскільки потрібними є книжки, що надійшли до бібліотечних фондів за програмою «Українська книга», нам не могли надати ні в Держкомтелерадіо, ні в самих бібліотеках, тож можна припустити, що такий обрахунок не ведеться, а отже, й системне планування в рамках програми на основі статистичних даних навряд чи існує.

Недоліками самої програми пояснюють недофінансування «Української книги» в новому керівництві Держкомтелерадіо. Як прокоментував «ТК» Ігор Чабан: «Програму «Українська книга» Комітет підписав і передав в Тендерну палату… Решту запитань адресуйте до них… Але рішення Тендерної палати можна зрозуміти, адже в нас теж виникло чимало питань – чому саме такі книжки, чому саме таким накладом, звідки взялася та чи інша ціна? Виникало багато запитань, на які ніхто не міг дати відповіді – уявіть, на питання пов’язані із фінансуванням проекту, не могла відповісти директор фінансового департаменту, оскільки їй не надавалася керівником проекту відповідна інформація. Ми не намагалися «завернути» програму, ми намагалися її зрозуміти, але на всі ці запитання, пов’язані із тими ж схемами фінансування, ми отримували відповіді: «А ви що - проти української книги?»

Також Ігор Чабан стверджує, що серед видавництв, які пройшли Експертну комісію і були затверджені керівником програми «Українська книга», були навіть боржники – ті, хто ще не розрахувався за минулі роки! «Ми намагалися умовити керівників програми її переробити, - говорить Ігор Чабан. – Натомість, вони вирішили піти іншим шляхом: не виправити, а вибити. Результат ви бачите самі».

Проте сам Василь Шевченко, якому нам удалося додзвонитися (після автопригоди пан Шевченко перебуває в лікарні – Л.Г.), коментує ситуацію дещо інакше. Як стає зрозумілим з його дещо суперечливої відповіді, основними причинами провалу «Української книги’2006» пан Шевченко вважає брак політичної волі («деякі вважають, що цього не варто робити») та ускладненість процедури тендерної закупівлі: «Ситуація є абсолютно зрозумілою – цього року було недофінансування. До грудня місяця програма фактично не фінансувалася! Навіть якби в останній день Тендерна палата затвердила програму в повному обсязі, то і тоді навряд чи вдалося б використати усі гроші – адже програма була величезна, в ній брали участь 74 видавництва, а погодження отримали тільки 25. Не можу прокоментувати, з чим це пов’язано – просто деякі вважають, що цього не варто робити. Я це пов’язую із неймовірно ускладненою процедурою закупівлі в одного учасника».

До речі, основним аргументом на користь слів пана Шевченка є те, що цілком аналогічна ситуація склалася із бібліотечною закупівлею, якій хоч і не пред’являють таких жорстких претензій, як «Українській книзі», проте грошей все одно не дали.

Бібліотеки на голодній пайці

Жодна дитяча книжка, що її мали цього року закупити за програмою «Функціонування та розвитку української мови», не потрапить до українських бібліотек. Як пояснила «ТК» Наталя Загоруйко, завідувач відділом комплектування Національної бібліотеки України для дітей: «Згідно з Законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», деякі процедури закупівель держпідприємствами та установами, до яких належить і наша бібліотека, узгоджуються із Спеціальною контрольною комісією з питань державних закупівель при Рахунковій палаті України та Антимонопольним комітетом. Ми підготували всі документи, віддали їх на погодження до цієї Комісії, а Комісія надіслала свій висновок. Висновок цей був негативним: згідно з наданими нами документами процедура закупівлі є неможливою. Виявилося, що, крім статутних документів, необхідно було ще подати документи на підтвердження інтелектуальної власності. Ми вважали, що таким документом є угода між автором і видавництвом. І такі документи ми надали. Але Комісія висунула вимогу державної реєстрації авторського права. Справа в тому, що є така постанова Кабінету Міністрів «Про державну реєстрацію авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір» (27.12. 2001), де рекомендується державна реєстрація авторського права. Але норма є рекомендованою, а не обов’язковою. Тобто, з жорсткою вимогою про державну реєстрацію авторського права ми зіткнулися вперше, хоча подібні документи готуємо щороку. На підтвердження інтелектуальної власності ми надаємо копію угоду між автором і видавцем, у якій автор передає виключні майнові права на використання свого твору видавцеві, і копію сторінки з копірайтом. Цього, як на мене, цілком достатньо. Не обійшлося й без курйозів. Видавництво «Сакцент плюс», яке видало книжку Лесі Гончар, внучки Олеся Гончара, також брало участь в конкурсі. Так от: пані Гончар  надала нотаріально завірене свідоцтво про право автора на твір, але у висновках Комісія все одно автоматично написала, що такий документ не було надано».

Видавець Володимир Брискін (Вінниця, «Теза») випускає книжки сучасного класика дитячої літератури Пауля Маара, відомого своєю книжкою «Пригоди Суботика». Планувалося, що до бібліотек України буде закуплено 5 тисяч примірників третьої частини трилогії – «Китобус, або Цятки для Суботика», але у висновку Рахункової палати читаємо про те, що пан Брискін має надати не тільки документ, який підтверджує, що «Теза» відкупила права на видання Маара у німецького видавництва «Оттінгер» (один з китів німецького книжкового ринку – Л.Г.), але й те, що «Оттінгер»… має права на видання книжок Пауля Маара. «Наступним етапом може бути вимога свідоцтва про народження Маара…», - прокоментував ситуацію Володимир Брискін.

Закупівля дорослих книжок провадилася через Національну парламентську бібліотеку. Як пояснила генеральний директор Парламентської бібліотеки Тамара Вилегжаніна, ситуація з дорослою літературою є трохи ліпшою, як із дитячою: «Попередньо за постановою колегії Міністерства культури і туризму у нас було визначено для закупівлі 53 видавництва. Ми підготували відповідні документи і скерували три папки ідентичних документів в три різні інстанції – в Спеціальну контрольну комісію з питань державних закупівель при Рахунковій палаті України, в Тендерну палату та в Антимонопольний комітет. Хоча за законом можна подавати або в Тендерну палату, або в Рахункову, - ми вирішили перестрахуватися… Це було ще влітку. Далі ми довго чекали, і от 26 грудня отримали Наказ Міністерства культури про закупівлю книжок за висновками Тендерної та Рахункової палат. З 53-х лише 10 видавництв пройшли Тендерну палату і одне - Рахункову».

Проте Ірина Шевченко,  начальник відділу аналізу та прогнозування діяльності бібліотек Міністерства культури і туризму, говорить, що підставовіше було б говорити не про недофінансування, а трикратне збільшення фінансування на бібліотечну закупівлю: «Придбання книг для поповнення фондів публічних бібліотек у межах «Програми розвитку та функціонування української мови на 2004 – 2010 рр.» передбачає закупівлю книг на суму 2 млн. грн. У 2005 році суму було збільшено до 20 мільйонів, а 2006 року – планувалося збільшити до 16 млн. грн., але фактично профінансовано майже 6 млн.. Все одно ми вважаємо, що це більше, ніж 2, як було передбачено програмою. Усього до бібліотек надійде 309 179 нових книжок».

Ірина Шевченко також обстоює позицію, що джерелом фінансування бібліотек мають бути місцеві бюджети, а не державні програми: «Комплектування фондів і закупівля книг не є функцією Міністерства культури – бібліотеки мають поповнюватися із місцевих бюджетів. В даному разі ідеться лише про цільову підтримку бібліотек у межах «Програми функціонування і розвитку української мови».  Ми розуміємо, що це дуже мало (за нормами ЮНЕСКО необхідною кількістю вважається бібліотечна закупівля із розрахунку 12 книжок на одного читача в рік), але це краще, ніж нічого. Так була написана програма, так було визначено функції Міністерства, і так ця програма фінансується. Тому виконання програми і діяльність Міністерства на виконання цієї програми – це одне питання, а формування фондів, їх повноцінне комплектування, закупівля книг, задоволення читацьких потреб – це зовсім інше питання. І ставити питання таким чином, що за кошти держбюджету в межах цієї програми можна забезпечити потреби усіх бібліотек – це невірно. Приміром, у Дніпропетровській області виділяється на потреби бібліотек до 3 мільйонів грн., якісь інші області мають в своїх бюджетах по 200 – 300 тисяч, тому не можна сказати, що наша програма –  єдина можливість для бібліотеки отримати книжку». Однак, за словами Наталі Загоруйко, для багатьох дитячих бібліотек «Програма розвитку та функціонування української мови» є (була?) чи не єдиним джерелом нових надходжень: «Нинішня ситуація є загрозливою для бібліотечних фондів. Приміром, уже третій рік у бюджеті нашої бібліотеки немає жодної копійки на поповнення фондів – є гроші лише на передплату періодичних видань. Комплектування фондів здійснюється завдяки надсиланням до нас, як до Національної бібліотеки для дітей, так званого обов’язкового примірника. Звичайно, це лише один примірник, яким можна користуватися лише в читальному залі, звичайно, його  надсилають далеко не всі видавництва, але для нашої бібліотеки це зараз є основним джерелом поповнення фонду. А якщо говорити про інші бібліотеки України, зокрема про сільські бібліотеки, то для них «Програма функціонування та розвитку української мови», як і програма «Українська книга», - це фактично єдине джерело надходження нової літератури».

Проте, крім фінансових проблем, поповненню бібліотечних фондів заважає надзвичайна ускладненість закупівельної процедури. Як пожартував Олександр Афонін, «у будь-якій країні є три гілки влади – законодавча, виконавча та судова. В нас з’явилася ще одна гілка – тендерна».

Проте, за словами пані Загоруйко, жорсткість тендерної процедури лише зайвий раз підтверджує «книжкову незацікавленість» влади: «Судячи з усього, в бюджеті на книжки просто не вистачило грошей, а все решта – лише формальні відмови. В кулуарах говорять, що ці гроші пішли в регіони на погашення бюджетних заборгованостей – тобто книжками підлатали дірки в держбюджеті. Я була присутня на засіданні Комісії, і скажу так: юридично вони знайшли причину нам відмовити, але мотивація за цим стоїть тільки та, що уряд далекий від бібліотек. Процедура закупівлі є надзвичайно складною, а з 1 грудня 2006 року стала ще жорсткішою. Якщо до 1 грудня минулого року ми могли не проводити тендер на суму до 30 тисяч, то тепер поріг зменшено до 10 тисяч, а починаючи з 50 тисяч бібліотеки будуть проводити відкриті торги. Поки проходять ці відкриті торги, книжки просто зникають з ринку, адже наклади в Україні мінімальні. А чи задумувалися народні депутати,  що проведення тендерів потребує коштів зі сторони замовника, тобто бібліотеки? Це і проходження кожних два роки членами тендерного комітету, яких має бути не менше п’яти, навчання  (в минулому році відвідання спеціального семінару коштувало 700 грн. за одну людину), і плата за інформаційні та консультативні послуги. До речі,  монополісту, якого не може чомусь здолати Антимонопольний комітет,  - порталу zakupivli.com. Скільки ж книжок можна було б купити за ці гроші? Комплектуватися стало неможливо – немає ні плановості, ні систематичності надходжень.  Іде до того, що бібліотеки просто зникнуть. От Туркменбаші позакривав бібліотеки, сказавши, що вони непотрібні, а нам спочатку унеможливили закупівлі, а потім «із фактами в руках» доводитимуть, що і українські бібліотеки із застарілими фондами теж нікому непотрібні і їх можна «з чистою совістю» перетворити на бари і казино».

Труднощі очікують не тільки бібліотеки. Основною причиною стагнації книжкового ринку в Україні називають брак обігових коштів та занепад системи книгорозповсюдження (Асоціація книговидавців та книгорозповсюджувачів називає цифру 300 – саме стільки стаціонарних книгарень нині функціонує в Україні; для порівняння – в Польщі їх 3 тисячі). За експертними оцінками річний обіг коштів українського книговидання оцінюють від 10 (мінімум) до 20 (максимум) мільйонів доларів. Тобто недоотримання 23,5 млн. грн. для цього сегменту ринку є, хочеться вірити, не фатальним, проте надзвичайно вагомим, оскільки становить від половини до чверті річного обігу. До того ж, за умовами бібліотечної програми цього року видавці мали видрукувати тиражі наперед, що й зробили (а раптом в останні дні року бюджетні кошти все-таки надійшли б?). Тобто бюджетні програми спонукали видавців до інвестиції в друк додаткових накладів і залишили їх із цими стосами книжок, які, через брак точок продажу, будуть продаватися, можливо, і не один рік...

Однією з причин «завалу книжкових програм», зокрема, програми «Українська книга», називають  те, що одна група чиновників поїдає іншу. За рахунок своїх недоліків та «темних плям» програма «Українська книга» виявилася дуже гарною приправою для цієї страви, в приготуванні якої не останню роль зіграли і жорстка тендерна процедура, і відсутність державного інтересу до книжкової галузі (не НЗФ же, і не «Криворіжсталь»…), і, ймовірно, дірки в самому Держбюджеті-2006…