Ні, якщо хтось в нашій країні і провокує перехід до двопартійної системи, так це не сакраментальна Юлія Тимошенко, а телевізійники. Справді: у «Свободі слова» Савіка Шустера політиків та експертів розсаджують один навпроти іншого, тобто ділять на два табори, а відтак Олег Тягнибок може опинитися в одній компанії з Вадимом Скуратівським... якби, звичайно, останній погодився ходити на подібні шоу у ролі другорядного підспівувача «визначних політиків нашого часу». У «5-ти копійках» Романа Чайки ще простіше: там у двобої сходяться двоє політиків, навколо яких топчеться кілька так званих експертів. Ба більше: колись передача «Я так думаю» на «плюсах» передбачала три позиції  - головних персонажів та аудиторії, іншими словами, непримиренних борців та скептиків або нейтралів. Тепер там такого позиціонування немає. Стінка на стінку – це, здається, ідеал продюсерів та менеджерів телеканалів. Плюс, звісно, іронічний і дещо зверхній ведучий, котрий ширяє над бійкою і виносить усім остаточний вердикт.

Між іншим, вплив того, як розсідаються депутати, на політичну систему вигадав зовсім не я. Ще Андре Моруа був зауважив, що прямокутна конфігурація приміщення британської Палати громад з двома рядами розташованих напроти одне одного крісел провокувала двопартійність, а у Франції напівколо у залі засідань Національних Зборів – значно більшу кількість партійних градацій. Схоже, класик таки мав рацію...

А ще до двопартійності нас підштовхують улюблені цяцьки телевізійників – так звані «інтерактивні опитування». Зазвичай там тільки два варіанти відповідей. Навіть тоді, коли саме запитання провокує наявність чогось третього, на кшталт класичного: «Чума на обидва ваші доми!». Проте люди вже звикли до вибору «А або В», «наші-їхні», і тому часом навіть не звертають увагу на формулювання запитань. Скажімо, у чистому вигляді продиктована логікою двопартійності була відповідь на запитання ТРК «Київ», коли та, ревно обслуговуючи інтереси «партії Черновецького», запитала, що більше слугує інтересам киян: бійки у Київраді чи її конструктивна робота? Ну, от противники мера й об‘єдналися навколо наче абсурдної відповіді: «дайош бійки!», щоб хоч так поставити на місце знахабнілих нуворишів, добре знаючи вже, що таке «конструктивний дерибан» у виконанні столичної владної команди.

Одне слово, двопартійність так і пре з усіх екранів, хоч що б там писали про її небезпеку просунуті аналітики – на них ніхто не зважає.

Уявіть, утім, наскільки спроститься наше життя, коли на виборах буде тільки два партійних списки, якими маленькими стануть бюлетені, як швидко й легко рахуватимуть голоси виборців комісії, якою мірою полегшиться проведення соціологічних екзит-полів, зрештою, якими красивими стануть кольорові діаграми на телеекранах, де висвітлюватиметься підсумок голосування! А якщо ще забрати у виборців, як у Росії, варіант відповіді «проти всіх» – це ж краса буде!

...От тільки залу засідань Верховної Ради доведеться переробити – за взірцем британської Палати громад. І все! І буде щастя!

...Хоча, якщо серйозно, хоч як би не намагалися телевізійники чи ще хтось, двопартійність ПР-БЮТ нам не загрожує. Точніше, загрозу становить сама спроба встановлення такої двопартійності і те, що вона потягне за собою. Як виснував ще у середині ХХ століття класик європейської політичної науки Морис конецформыначалоформыДюверже, можливі два варіанти двопартійності. Перший - життєздатний і конструктивний, коли йдеться про двопартійність в умовах конкуренції партій-суперниць, об`єднаних спільними демократичними правилами гри, а різниця полягає у відносно другорядних речах - тактичних цілях і методах їхнього досягнення. Це, так би мовити, двопартійність технічна, складові якої працюють на загальне суспільне благо. Але є й інший тип двопартійності – двопартійність метафізична, сутнісна, за якої, як пише Дюверже, «боротьба партій точиться навколо самої природи режиму, фундаментальних уявлень про життя і набуває жорсткості і непримиренності релігійних війн». Зазвичай це виникає у разі, коли одна з партій має тоталітарні цілі і тоталітарну структуру, а друга тією чи іншою мірою сповідує демократичні цінності (не має значення, ліві чи праві). Французький дослідник категорично відкидав варіант (теоретично наче можливий), коли двопартійну систему конституювали дві тоталітарні партії: суспільство здатне віддати перевагу тільки одній послідовно антидемократичній силі, яка перехопить на себе членство і симпатиків свого конкурента. Або фашисти будуть однією з провідних сил, або комуністи, або ще якийсь, ще незвіданий тип тоталітарної партії, котра «всмокче» практично всіх громадян, незадоволених демократією.

Ну, а далі двопартійна система, не встигнувши навіть викристалізуватися, вибухне тяжкою політичною кризою. Прийшовши до влади, тоталітарна партія негайно займеться усуненням своєї головної суперниці, а разом із нею – і всіх демократичних інституцій суспільства. Невже-бо брали владу тільки для того, щоб на чергових виборах віддати її якимось піжонам? Не буде цього! Знищимо ворога і знищимо саму можливість його приходу до влади! Один лідер, одна держава, одна партія!

А от партія демократичного типу, вигравши вибори й маючи перед собою загрозу поступитися наступного разу потужним тоталітаристам (бо ж невдоволений владою виборець не матиме за кого більше голосувати), в ім‘я демократичних принципів теж була б вимушена нищити свого супротивника. Іншими словами, довелося б установити диктатуру в ім`я демократії. І то добре, якби тільки на якийсь час, щоб потім повернутися до нормального життя, бо ж будь-яка влада, як відомо, розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно...

Іншими словами, така і лише така двопартійність смертельно небезпечна і нежиттєздатна. З неї виростає або тоталітаризм, або – у кращому разі – «освічений» авторитаризм. Але чи не виявилася б схожою двопартійність БЮТ-ПР на те, про що писав Морис Дюверже? І де будуть телевізійники з їхніми «свободами» та «копійками» у разі конституювання такої політичної системи?

До речі, за другу половину ХХ століття теорема Дюверже знайшла блискуче підтвердження у Франції та Італії – країнах, які він вважав особливо підданими загрозі виникнення двопартійної системи «комуністи-демократи». На щастя, лідери тамтешніх соціалістів, християнських демократів, республіканців і навіть націонал-радикалів виявилися людьми начитаними, тож вони змогли запропонувати виборцеві значно ширший спектр політичних сил, ніж партію А та її, плюс демократії як такої, непримиренного ворога - партію В. І на цей небезпечний шлях Італія вступила вже після перетворення комуністів на нормальних лівих, коли вигулькнув телемагнат Берлусконі, котрому дуже вже захотілося створити зручну для показу з екрану двопартійну систему.

Отож далеко не завжди те, що добре для телестудії, йде на користь політичному життю країни. А телепродюсерам, рівно як і політикам, варто було б читати на ніч замість детективів класичні наукові праці, - може, щось корисне для себе і країни вони там найшли.

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу «Сучасність».