Телезвернення Віктора Ющенка до українського народу з нагоди Дня свободи залишило подвійне враження. З одного боку, ніхто інший з лідерів політичних сил, пов’язаних із Майданом, не звернувся до широкої громадськості з нагоди другої річниці Помаранчевої революції. А дуже багато громадян, напевне, чекали на їхні звернення. Надто тепер, коли багато хто з нас вимовляє слово «Майдан» не інакше, як із сумом, а дієслова, узгоджені з цим словом, дедалі більше стоять у минулому часі. Мабуть, чекали українці на виступ Юлії Тимошенко – адже багато її прихильників саме з нею пов’язують продовження та спадковість справи Майдану. Хотілося їм почути, що тепер скаже про Майдан Олександр Мороз. Інтригувало, які слова добере до Дня свободи Віктор Янукович – адже свято це державне, та й сам Янукович не втомлюється демонструвати свою демократичність, поміркованість та прагнення до єдності України. У цьому разі виступ Януковича з висловлюванням його думки про Майдан у будь-якій тональності, окрім брутально-лайливої, - прислужився б конкретній справі конкретного об’єднання України, бо стримав би багатьох його прихильників у Донецьку та Сімферополі від варварського публічного топтання помаранчевої символіки. Ні, всі троє проігнорували День свободи. Попри те навіть, що тема свободи, власне, не обмежується Майданом, а надає дуже широке поле для роздумів. Чи не знаковим вийшло це явище? І чи не продемонстрували всі троє рису, взагалі-то неможливу для фахового політика – невміння переступити через особисте заради державного?

Тож, звернення Ющенка. Офіційно оформлена студія з атрибутами Президента й сам Президент, як завжди, неквапливий, із дуже стриманими емоціями, схильний до розважливого викладання тексту. Дещо несподівано було побачити його у помаранчевій краватці та з помаранчевою хустинкою в кишені – адже президентська риторика останнього часу змушувала припускати, що він уникатиме гострих кутів. Деякі фрагменти виступу, втім, були гострими, як ніколи. «Я буду вітати об’єднання національних демократичних сил країни. І якщо така реальність постане – підтримаю нову політичну силу, яка збереже і розвине наші традиції. Як політичних соратників і однодумців я розглядаю керівників обох помаранчевих урядів і кожного, хто працював для країни і для людей. Я готовий співпрацювати з новою виконавчою владою. І без дипломатії кажу Віктору Федоровичу Януковичу – відмовтеся від політиків, які хочуть реваншу і конфлікту», - мабуть, уперше за останні півроку президент чітко висловився з приводу того, кого вважає соратниками, а кого – опонентами, чітко окреслив свої політичні позиції, відкинувши розмиту всеїдну риторику.

«Два роки тому український народ переміг страх, приниження і приреченість. Ваш подвиг – перш за все, відродження поваги до себе. Особистий вчинок, який поставив Україну врівень з іншими народами, що дали світові приклад свободи», - було дуже вдалим, що ці слова передували пасажеві про те, що «я став Президентом за вашої загальної волі»: усе ж таки не поставив глава держави особисту перемогу на перше місце, не видав її за головний підсумок майдану. Не уникнув Ющенко й тих настроїв, що домінують нині: «Я знаю, що вас болить, і я не боюся сказати про це. Багато з вас – розчаровані. Розчарування веде до апатії, зневіри, а в декого викликає злість. Ви переживаєте, що втрачається надія, що політики марнують перемогу людей. І ви хочете відновлення віри». З іншого боку, фраза: «Цей день присвячений усім українським громадянам незалежно від поглядів. Він об’єднує нас як єдиний народ, як єдину націю» навряд чи була оцінена опонентами Майдану. От якби йшлося про свободу загалом, якби виступ не був присвячений саме Майданові – це було б доречно. А так виглядало просто як певна обов’язкова риторична фігура, такий собі протокольний вислів, за яким немає змісту.

«Кажу, цінуючи кожне слово: я знав на що іду і куди веду вас. Я бачив у ваших очах силу, яка стала моєю силою», - на жаль, надто багато глядачів лише й могли, що сумно посміхнутися. «Ми стаємо вільними. Ми повинні усвідомити цей факт. Воля як повітря – відчуваєш тоді, коли її немає. У країні утвердилися реальні свободи. Свобода слова, зібрань, вибору, конкуренції, підприємництва. За два роки уряди Юлії Тимошенко і Юрія Єханурова руками розгребли пороги, які заважали жити країні. Бізнес вийшов із тіні. Влада повела з бізнесом партнерський діалог. Економіка почала вільно дихати. Ми отримали статус ринкової економіки. Почали зростати доходи людей. Щороку на 20%. Людина отримала відчутну соціальну підтримку», - нібито, все правильно. Нарешті (не минуло й двох років) Президент розповів-таки про свої досягнення, й багато з переліченого справді важко заперечити. Але важко заперечити лише тим, хто й без виступу Ющенка це помітив. Для опонентів та зневірених варто було б удатися до більшої конкретики, навівши бодай по одному – два приклади. Бо ж не повірять! Скажуть: непереконливо, знову порожня балаканина!

«Ми вийшли з міжнародної ізоляції. В Україну прийшли іноземні інвестиції. Ми домовились про лібералізацію візового режиму з Європейським Союзом», - знову ж таки: чому б було не розповісти про це детальніше? Не назвати бодай цифри інвестицій та відмінність нового візового режиму від старого?

На жаль, друга половина виступу ледь не вся була побудована в загальних фразах, що однаково органічно звучали б у виконанні й Леоніда Кучми, й Віктора Януковича, й будь-кого іншого: «Демократія дає шанс кожному. Політики мусять домовлятися», тощо й тощо.

«Чинний уряд отримав країну в умовах демократичних свобод та економічного зростання. Ці умови треба розвинути. Від цього виграють люди. Від цього виграє країна. Підкреслюю – народ і Президент не допустять ані повернення в минуле, ані повернення бандитських понять і чорних схем», - без сумніву, дуже гострий пасаж. Пасаж на самісінькій межі фолу. Прозоро, обнадійливо – але лише для тих, хто два роки тому підтримав Помаранчеву революцію. Для тих, хто досі вважає її ганебною сторінкою в українській історії, ці слова – нова образа.  А ще – чи не нагадали ці слова славетне: «Бандитам – тюрми!»? Чи не пролунали як радше добрі побажання чи то настанови, ніж як обіцянка дій? «Влада повинна змінюватися», «Я маю порядок денний і бачення того, що потрібно Україні», «Мої принципи – справедливість і закон», «Що б це не коштувало, я доведу до кінця справу судової та правоохоронної реформи», - все це красиві слова. Але чи не спитали тихо глядачі: «А що ж ти робив два роки? Хіба не те саме ти обіцяв на Майдані?» Згадавши про бідність, корупцію, зростання цін, соціальні проблеми, наголосивши на тому, що «курс на подолання бідності і соціальний захист мають бути збережені», пообіцявши сприяти «господареві» й узагалі середньому класові, Ющенко не міг не розуміти: те, що всі ці питання досі залишаються питаннями, це – й його провина. «Я добре знаю про це. Знаю про те, що переживає кожен з вас», - сказав він. Але ж від Президента чекають не знання й навіть не співчуття, а дій! І то  все ж таки, чого прагне Ющенко – чи то об’єднати Україну за будь-яку ціну, хай навіть за ціну отого «повернення в минуле», чи то проводити свою політичну лінію? Хай би як намагався президент поєднати ці дві стратегії, а підсумком може бути єдине: не вийде ані об’єднання, ані очищення.

«Бідний не може бути вільним, а отже влада повинна боротися з бідністю. Курс на подолання бідності і соціальний захист мають бути збережені», «Нова влада повинна заспокоїтися й почати працювати для людей», - то був дуже прозорий натяк на те, що політику нинішнього уряду Ющенко не вважає за таку, яка могла б подолати бідність. Але чому лише натяк? Чому Президент не міг сказати цього відкрито?

Констатація зростання народжуваності, з одного боку, була свідченням позитивних змін у країні. Утім, свідченням доволі-таки непрямим, опосередкованим. Бентежить інше: завдання підвищення народжуваності є однією з улюблених тем Президента. От тільки припинення скорочення населення досягається не лише підвищенням народжуваності, але передусім скороченням смертності. Країна з високою народжуваністю, але з ганебно низьким показником середньої тривалості життя – це типова африканська країна. Невже Україна прагне стати саме такою?

Попри загальну згоду зі зверненням Президента, деякі його моменти просто-таки дратували. Почати з завершення: «Я ціную кожен теперішній успіх і знаю кожну помилку. Я – поруч. Я бачу вашу перспективу». Для будь-якого демократичного політика таке от формулювання було б абсолютно неможливим: справді, чому президент «поруч із вами», а не «посеред вас»? Чому він бачить «вашу», а не «нашу спільну» перспективу? Хіба він не такий самий громадянин України, як і решта 47 мільйонів? Ні, це не прискіпування; на жаль, це формулювання видало глибинний спосіб мислення Ющенка, в якому він, можливо, навіть не дає собі звіту. Але відповідно до цього мислення, у державі є володар та піддані, а не рівні й рівноправні громадяни. Так, судячи з його поведінки, свідомість президента гальмує, а часто блокує це глибинне підсвідоме переконання. Але, тим не менше, воно існує й виявляє себе саме у найскладніші моменти, коли рішення треба приймати миттєво, а отже, майже «на автопілоті», не гаючи час та зусилля на внутрішню боротьбу.

Ще одне свідчення того самого: у тексті звернення сім разів зустрічається слово «народ» і лише два рази – слово «громадяни», та й то вперше у зверненні: «Дорогий Український народе! Дорогі українські громадяни!», а вдруге – в усталеній фразі «права громадян», де слово «громадяни» просто не має замінника. А поміж тим, демократична держава тим і відрізняється від недемократичної, що є державою не так абстрактного та однорідного «народу» чи то «мас», як конкретних громадян, коли інтереси та проблеми кожного громадянина є для держави значущими. До того ж, якщо слово «громадяни» має конкретне юридичне значення, то слово «народ» є так само юридично невизначеним, як і «народне господарство» замість «національної економіки» чи «лампочка Ілліча» замість «лампи розжарювання». Надмірне вживання, якщо не зловживання словом «народ» було характерною ознакою радянської політичної стилістики. Чи варто так ревно її зберігати?

Одразу після інаугурації Віктора Ющенка ЗМІ наполегливо радили йому звернутися по допомогу іміджмейкерів. Майже два роки минуло, а нічого не змінилося. Йдеться про стилістику та інтонацію президентського звернення. Так, промова Ющенка, як завжди, була виваженою, розважливою, вдумливою. Нарешті, щирою. У ній відчувалося вболівання за долю України. От чого в ній не було – то це енергійності та переконливості. За стилістикою своєю це була промова радше радника, стороннього експерта, ніж людини, в руках якої знаходиться можливість змінити ситуацію. Вона не навіювала слухачам упевненості, переконаності та оптимізму, вона не спонукала підтримати президента. А ще останнім часом у тональності Ющенка з’явилася якась... мабуть, найкраще назвати це жертовністю. Іноді ловив себе на думці, що якби от просто-таки до студії зайшли представники антикризової коаліції й вручили б президентові папірець про його імпічмент, він би підписав його, сказав би багато красивих слів про єдність України й із гордо піднятою головою пішов би собі. Жертовність – можливо, шляхетна якість, але аж ніяк не її чекають українці від президента. «Недопублічність», прагнення, але невміння спілкуватися з суспільством – ця вада завдала президентові чи не найбільшої шкоди.

«І якщо опозиція, яка прийшла до влади, не вчиться на своїх помилках, вона неминуче знову стане опозицією», - чи не запізнілим був цей висновок?