У статті «Хочеш прославитись – побий журналіста» «Детектор медіа»  розповідала про те, як затягується розслідування одного з найгучніших випадків перешкоджання професійній діяльності журналістів – «справи Калашникова». Сьогодні ми простежимо, що відбувається з деякими іншими випадками порушення прав журналістів.

Нагадаємо, що за півроку у засобах масової інформації з’явилось, щонайменше, три відкритих звернення журналістської спільноти, пов’язаних із наступом на свободу слова: «Лист-вимога журналістів до Партії регіонів» (14 липня; 1005 підписів), «Заява журналістів та працівників ЗМІ щодо наступу на свободу слова в Україні» (11 серпня; 309 підписів) та заява учасників громадянської кампанії «Руки геть від свободи!».

Стисло перелічимо вимоги та пропозиції, що містяться в цих заявах:

1. Зняти депутатську недоторканність Калашникова і притягти його до кримінальної відповідальності (див. попередню статтю).

2. Порушити кримінальну справу за фактом перешкоджання професійній діяльності знімальної групи 5 каналу на території Києво-Печерської Лаври 28 серпня.

3. Притягти до відповідальності мера Києва Леоніда Чернівецького за систематичне порушення прав журналістів на вільне висвітлення діяльності київської влади, обмежує доступ до інформації та публічно ображає журналістів.

4. Заблокувати законопроект депутата Кисельова (відкликаний під політичним та громадським тиском, однак автор законопроекту не полишає сподівань на запровадження кримінальної відповідальності за наклеп – «ТК»).

5. Створити прозору систему акредитації журналістів при органах влади.

6. Міністрові внутрішніх справ Луценку – узяти під особистий контроль розслідування нападів на працівників ЗМІ. Створити Громадську раду при ЦГЗ МВС України метою оперативного реагування на злочини проти журналістів, координації дій з МВС та надання допомоги постраждалим працівникам ЗМІ.

7. Регіональним адміністраціям та органам місцевої влади – зняти будь-які обмеження на доступ ЗМІ до відкритої інформації, в тому числі на акредитацію в цих органах влади.

Випадок, коли 5 каналу не дозволили транслювати прес-конференцію Прем’єра, ми виносимо за дужки, оскільки, на нашу думку, це був наслідок в більшій мірі  непорозуміння та неспроможності професійно узгодити дії, аніж  реального обмеження свободи слова.

У перелічених вище документах також було перелічено низку випадків нападу на журналістів та перешкоджання їх професійній діяльності. Пригадаймо деякі з них.

3 червня 2006 року на сесії Харківської обласної ради, під час голосування за вотум недовіри голові ОДА Арсену Авакову, між депутатами почалась бійка. Народний депутат, член фракції Партії регіонів Дмитро Шенцев, побачивши, що фотокореспондент Андрій Авдошин («Медіа-порт»; співпрацює з АР) фотографує депутатський мордобій, ударив його. Постраждалий написав заяву в міліцію, звідти її передали в прокуратуру, яка, у свою чергу, повернула матеріали в міліцію на дорозслідування за статтею «хуліганство». В міліції у вчинку Шенцева не знайшли складу злочину, про що й повідомив Київський райвідділ 13 липня. Дмитра Шенцева можна часто бачити на телеекрані – журналісти залюбки беруть у нього коментарі, наприклад, щодо бюджету.

28 серпня на знімальну групу 5 каналу, що працювала на території Києво-Печерської Лаври, напала група священнослужителів та людей у цивільному, якою керував намісник Лаври, єпископ УПЦ МП Павло (він же – депутат Київської обласної ради від Партії регіонів Петро Лебідь). «ТК» докладно висвітлювала цей випадок. Генеральний продюсер 5 каналу Юрій Стець, прибувши на місце події, вибачився перед єпископом  і сказав йому щось, що дало службі громадських зв’язків УПЦ МП підстави вважати, що журналістку Наталку Тугузову звільнено з роботи. Надалі керівництво каналу всіляко дистанціювалось від конфлікту, наголошуючи, що інцидент вичерпано. Проте,  журналістка вирішила боротись, і подала заяву до Печерського райвідділу міліції.

Наталка Тугузова, журналіст, 5 канал:

- Прокуратура міста Києва надіслала мені повідомлення, в якому зазначено, що мені відмовлено у порушенні кримінальної справи за відсутністю складу злочину. Я не оскаржувала цю відмову, оскільки лист прийшов запізно. Надалі я не бачу ніяких перспектив оскарження. Я змирилась, бо де мені тягатися з батюшками. Якби це ще був політик, як Калашников. Але цей священик (архієпископ Павло, в миру Петро Лебідь – «ТК»), хоч і політик – член фракції Партії регіонів у Київській обласній раді, все одно – недоторканна особа. Тому у прокуратурі мені натякнули, що боротися з ним нереально: це буде лише марнування часу. Я сама не маю часу ходити по судах.

Представники Медіа-профспілки дуже допомагали мені: самі запропонували спробувати продовжити термін оскарження... Думаю, в них нічого не вийшло. На мій погляд, хоч якесь покарання священик отримав. На жаль, 5 канал цього в жодному вигляді не показав, але було аматорське відео, на яке зняли цей інцидент; воно було в Інтернеті, був певний розголос у пресі, в тому числі й завдяки «Детектор медіа». Напевно, наступного разу він не кидатиметься на журналістів. Я знаю, що наша знімальна група вже була у Печерській лаврі на якомусь важливому заході. Спочатку охорона консультувалась по рації, не хотіла пускати наших журналістів, але все-таки пустили. Ніхто їх не бив, не було ніякого конфлікту. Тому я вважаю, що цей випадок має певні позитивні наслідки.

Політичних наслідків для депутата Лебедя ця подія не мала. Володимир Подрєзов, заступник голови комісії Київської облради з питань регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності депутатів, сказав «ТК»: «На нашій комісії це питання не розглядалося. Я взагалі вперше чую про такий інцидент». Олександр Великодній, голова комісії з питань свободи слова та засобів масової інформації, стверджує, що йому відомо про інцидент у Лаврі: «У моїй комісії це питання не розглядалося. Наступного тижня на засіданні ми будемо розглядати дане питання. І ми дамо належну оцінку цьому інциденту». Пан Олександр попросив «ТК» надіслати йому електронною поштою інформацію про цю справу. Скоріш за все, будь-яка спроба притягти рясофорного депутата до відповіді буде оголошена політичним переслідуванням, адже більшість у раді - за БЮТ (до цієї ж фракції належать названі вище голови комісій), а Петро Лебідь – «регіонал».

Разом з тим, Михайлина Скорик, голова Київської незалежної медіа-профспілки, як і постраждала від рук єпископа журналістка Наталя Тугузова, не вважає, що справа закінчилась безрезультатно.

- Після історії з Наталкою Тугузовою намісник Лаври, владика Павло, має чудову репутацію – забіяки і журналістоненависника. Хоча, на жаль, притягти його до відповідальності не вдалося – прокуратура (із Генеральною включно) не побачила в діях святого отця ознак складу злочину, тому навіть справу не порушила. Свою роль відіграв особливий статус церкви. Лавра – велике підприємство в серці Києва, яке має дуже високих покровителів, тому з її намісником-депутатом Київоблради зв’язуватися ніхто не захотів.

При цьому у першу чергу я кажу про правоохоронців, з одного боку, і керівництво 5 каналу -  з іншого. Хоча й свідки – туристи, які зафільмували інцидент на мобільний телефон, відмовилися розказувати про побиття в суді, а чекати на допомогу від віруючих Московського патріархату, які теж були присутні, – годі.

Висновків з цієї історії три: 1) Публічність захистила Наталю Тугузову – вона зберегла робоче місце і залишається провідним репортером 5 каналу (хоча прес-служба УПЦ МП стверджувала, що Юрій Стець пообіцяв звільнити цю журналістку);  2) На відміну від випадку з Калашниковим, владика Павло не зміг використати конфлікт для збільшення власної популярності – навпаки, він втратив як мінімум одну парафіянку (Наталя відвідувала саме Лавру); 3) Але непідтримка з боку керівництва 5 каналу і особливий статус церковних сановників унеможливили кримінальну справу за цим обурливим фактом. Що дуже прикро. 

Що тут зробила Медіа-профспілка? Ми рухали цю справу, консультували журналістів, які до нас зверталися з цього приводу, і підтримували резонанс від першого до останнього дня. І досі продовжуємо це робити.

Напад на двох працівників «Нашого Радіо» (8 серпня 2006 року) також досі не розкритий. Наступного дня після інциденту постраждалі подали заяву до Шевченківського райвідділу міліції, а «Наше Радіо» звернулось до Президента, Генерального прокурора та Міністра внутрішніх справ із проханням узяти розслідування під особистий контроль. Зараз керівництво радіостанції воліє не коментувати цю подію. Мовляв, триває слідство, на суді все з’ясується... «ТК» усе ж удалося отримати відповідь на запитання, чи пов’язаний випадок 8 серпня із професійною діяльністю постраждалих.

Ірина Долина, головний редактор інформаційного відділу «Наше радіо»: «Цей напад не пов’язаний з професійною діяльністю, ми про це заявляли з самого початку. Про це говорив директор «Нашого радіо» Богдан Болховецький на прес-конференції.  (в УНІАНІ). В машині навіть не було журналістів, а працівники рекламного відділу».  

Насправді ж 10 серпня на запитання щодо зв’язку цього інциденту з професійною діяльністю пан Болховецький відповів так: «Ми намагаємося не оцінювати, не класифікувати цього, поки не буде чіткої відповіді з боку правоохоронних органів». Дивна ситуація: якщо йдеться про звичайний кримінал, не пов’язаний з діяльністю ЗМІ, навіщо було у серпні «піарити» цю ситуацію, користуючись відомим брендом «Наше Радіо»? Адже від початку йшлося саме про напад на працівників радіо, а не звичайних громадян, і саме через  це на  випадок звернули увагу суспільство і медіа...

10 серпня 2006 року у селищі Форос (Ялта, АРК) напали на керівника телерадіокомпанії «Форос» Федора Салія. Нападник кілька разів ударив його по голові і втік, побачивши, що на допомогу Салієві поспішає його співробітник. У офіційних повідомленнях ішлося про «невідомого нападника», який діяв «без очевидних причин», але постраждалий знає нападника і здогадується про причини.  

Федір Салій, засновник ТРК «Форос»: «Милиция отказалась возбуждать уголовное дело. Я подозреваю, что в этом замешано руководство местной власти, поэтому милиция не хочет с этим связываться. Сплошная коррупция. Они мне ответили, чтобы я обращался в суд. Но на кого? Мне известны и заказчик, и исполнитель, но доказательств у меня нет. На кого подавать в суд?».

3 серпня 2006 року на фотокореспондента тижневика «Зеркало Запорожья» Олександра Рибаса напали двоє – директор нічого клубу «Революція» та охоронець цього закладу, в якому Олександр перебував. Директор клубу мотивував це тим, що Олександр «сфотографував трьох дівчат з числа відвідувачок». Обороняючись, журналіст застосував газову зброю. Наряд міліції, що приїхав на місце пригоди, доправив потерпілого, нападників і свідків у райвідділ,

Олександр Гайдук, редактор газети «Зеркало Запорожья»: «Когда наш фотокорреспондент Александр Рыбас подал заявление в милицию, работники правоохранительных органов повели себя, мягко говоря, странно. Они разорвали его заявление на четыре части, при этом приняв заявление директора ночного клуба. Александр отнес порванное заявление в прокуратуру, мы рассказали об этом в газете и по телевидению. У него были фотокадры и аудиозапись».

Сам Олександр Рибас  підтвердив, що інцидент не пов’язаний з професійною діяльністю, але розповів «ТК», що правоохоронці порвали заяву саме після того, як дізнались, що він працює в газеті. Згодом міліціонери приходити в редакцію та вимагали надати інформацію про журналіста. Тиск з боку міліції тривав, поки не втрутився помічник одного з народних депутатів. Лише за місяць Олександр зміг забрати свої речі. Письмової відповіді щодо перебігу справи він не отримав, і має намір знову звертатись до прокуратури.

Проаналізувавши наведені факти «Детектор медіа» звернулася до директора Інституту масової інформації Вікторії Сюмар,  із запитанням щодо  стану виконання вимог, поставлених у заяві учасників громадянської кампанії «Руки геть від свободи!» від 15 вересня цього року: 

– Які з вимог, що містяться в заяві кампанії, виконані?

– Ми чекали з’їзду Партії регіонів, на якому планували ще раз підняти питання щодо справи Калашникова, але він постійно переноситься. Генпрокуратура не надала жодної інформації зі справи Ґонґадзе, та й з інших справ також. У Києві ситуація не покращується. Жодної з вимог не виконано. І питання тепер до нас як до журналістської спільноти: чи ми будемо далі наполягати на своїх вимогах? Ми зараз якраз обговорюємо з Медіа-профспілкою, як активізувати роботу, тому що очевидно: влада сама на ці речі реагувати не буде. Вирішення цих питань насправді у наших руках. Чи ми здатні згуртуватися сьогодні і домагатися вирішення цих проблем? Я думаю, що ми будемо піднімати ці питання в рамках Національної комісії при Президентові України. Непогано зараз працює Громадська рада при парламентському Комітеті з питань свободи слова та інформації. Всі ці справи залишаються актуальними.

– Чи не збільшився рейтинг «Вороги преси» (нагадаємо, що 15 вересня учасники акції серед кандидатів на це «почесне» звання називали, перш за все, Леоніда Черновецького – мера Києва – та Олега Калашникова, члена фракції Партії регіонів у ВР)?

– На щастя, ні. У нас ті самі дійові особи, тільки у деяких збільшився послужний список.

– Чи вдалося якось уплинути на ситуацію в Києві щодо тиску міськдержадміністрації на комунальні ЗМІ, доступу журналістів до інформації тощо?

– З усіх тих речей, які ми намагалися обговорити з київською владою, вони, принаймні, пообіцяли зробити прозорий порядок акредитації і забезпечити право журналістів на доступ до інформації. Дуже приємно, що на засіданні парламентського комітету журналісти не мовчали, а пред’являли до представників КМДА претензії. Зараз легше говорити, що проблема є, і про це говорили самі журналісти.  І влада пообіцяла, що вони будуть цю проблему вирішувати. Подивимося, як вони це робитимуть.

Я можу точно сказати, що ми не залишимо цю справу поза увагою. Ми будемо вимагати результатів, і дуже швидко. І вам скажу більше, ми будемо піднімати питання акредитації і доступу до інформації не лише в Києві, а й по всій Україні. Коли ми почали досліджувати цю у регіонах, то виявилося, що є такі порушення, які навіть складно коментувати. Місцева влада придумує такі обмеження для роботи журналістів, які не лише не відповідають жодним правовим актам, але й   порушують цілу низку законів.

Михайлина Скорик, голова КНМП, учасник кампанії «Руки геть від свободи!»:

«Руки геть від свободи!» - акція, яка тільки нещодавно почалася і ще триває, тому підбивати підсумки рано. Її метою не є притягти когось до відповідальності – це привід зібратися разом, щоб говорити про проблеми, які нас хвилюють, і спільно шукати шляхи їх розв’язання. Тоді було кілька конфліктних моментів, головні з яких два – поведінка Калашникова та тиск на журналістів з боку Черновецького.

Обидві ці ситуації перебувають в розвитку: у справі Калашникова триває слідство, а Черновецького чекає непроста розмова із журналістами комунальних і приватних ЗМІ. Про це ви почуєте у грудні-січні. Зараз тривають консультації і збір інформації, на початку грудня буде семінар-тренінг для журналістів, які висвітлюють столичну проблематику,  щодо доступу до офіційної інформації, а у січні-лютому ми плануємо викликати Черновецького на круглий стіл – на переговори із тими, чиї права він нині грубо ігнорує.

З Черновецьким  дуже важко спілкуватися на таку тему, як свобода слова і доступ до інформації. Якщо  його певна  неадекватність з цих проблем не  зникне найближчим часом – під впливом тиску громадськості та Верховної Ради (маю на увазі Комітет з питань свободи слова та Громадську раду при цьому комітеті - то і журналістам доведеться застосувати проти мера нестандартні, але адекватні його поведінці заходи. Поки що це – ідеї, які ми ще обговорюємо. Але журналісти майже всіх видань, теле-, радіокомпаній, яким доводиться працювати з мерією, готові підтримати акцію, здатну зупинити тиск і цензуру з боку Київської міськдержадміністрації. 

Фактів тиску на журналістів, на жаль, більшає. Це і вчорашні скарги на Секретаріат Президента, і ситуація на деяких телеканалах, де знову заговорили про цензуру. Так що приводів реагувати у нас є предостатньо. Ми будемо це робити 

Журналісти  зможуть відстояти свої права, якщо будуть відстоювати. Ми спілкуємося з редакціями і консультуємо як осередки, так і окремих журналістів. Часом успішно, але часом журналісти вважають, що простіше звільнитися за власним бажанням, ніж боротися за робоче місце, де і тиснуть, і зарплата невисока. Мені зрозумілі мотиви таких людей. Кожен сам вирішує – чи варто боротися.

Щодо Черновецького, то поки що жодних висновків він не зробив – пан Леонід за кількістю скарг на нього залишається лідером серед «ворогів преси». Чи вийде він переможцем? Побачимо у січні-лютому, коли «портфелі» в рейтингу «Ворог преси»  роздаватимуть наші експерти. Думаю,  у нього є всі шанси стати ворогом № 1 із великим відривом від решти конкурентів.

Як бачимо, учасники ініціативи «Руки геть від свободи слова!» дивляться на її перспективи оптимістично. Та факт залишається фактом: рівень виконання вимог журналістів, реакції на них компетентних органів влади, зрештою, діалогу між владою та журналістами – незадовільний. Державні особи хизуються свободою слова перед іноземними журналістами, але залишаються глухими до законних вимог представників вітчизняних медіа, постраждалих від беззаконня і свавілля, зокрема, представників органів влади. Охочих поставити свій підпис під кожною наступною заявою представників медійної спільноти стає дедалі менше, адже меншає віри в те, що голос журналістів буде почутий. Також не може не непокоїти дивна тенденція: майже кожне друге повідомлення про напад на журналіста згодом списується у категорію «не пов’язано з професійною діяльністю». З одного боку, є підстави не до кінця довіряти такому формулюванню, адже довести його не завжди можливо. З іншого, випадки використання статусу працівників ЗМІ для надання розголосу справам, у яких таки справді не йдеться про порушення прав журналістів або перешкоджання їх професійній діяльності, заважають журналістській спільноті відстоювати свої права та вимагати уваги відповідальних органів влади до серйозних порушень.

«Детектор медіа» й надалі відстежуватиме ситуацію з виконанням вимог, що містяться у заявах журналістської спільноти щодо наступу на свободу слова.