22 листопада 2004 року на Майдані Незалежності зібрались тисячі людей, що протестували проти фальсифікації виборів Президента. Так розпочалась «Помаранчева» революція.  В цих акціях брали активну участь і журналісти – як громадяни своєї країни.  

19 листопада 2005 року Президент України Віктор Ющенко своїм Указом «з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, виховання у громадян почуття національної гідності, враховуючи історичне значення революційних подій осені 2004 року, які засвідчили волелюбність Українського народу, його прагнення до свободи і демократичних цінностей, та на підтримку ініціатив громадськості»  запровадив нове свято – День Свободи. Перше відзначення нового свята на Майдані Незалежності 22 листопада 2005 року засвідчило глибокі суперечності між частинами колись єдиного «помаранчевого» табору.

Сьогодні, у переддень другої річниці Майдану, «ТК» поставила колегам-журналістам таке запитання:   

-   ЧИ ПІДЕТЕ ВИ 22 ЛИСТОПАДА 2006 РОКУ  НА МАЙДАН? ЧОМУ?

Відповідають: Юлія Мостова, Євген Глібовицький, Володимир Ар’єв, Тарас Петрів, Вікторія Сюмар, Юрій Макаров, Ірина Геращенко, Дмитро Тузов, Ігор Лубченко, Роман Чайка, Костянтин Квурт, Олег Панюта, Світлана Леонтьєва, Павло Солодько, Єгор Соболєв, Сергій Гузь, Максим Драбок, Ірина Кармелюк, Іван Грач, Іванна Коберник, Сергій Грабовський, Анатолій Борсюк.

Юлія Мостова, заступник головного редактора газети «Дзеркало тижня»:

-   Збираюсь. Перш за все, я маю внутрішню потребу. Багато хто з мого оточення прийдуть туди не під прапори, не під лідерів, не під гасла, а просто, мабуть, як повертаються на Батьківщину... Для чогось люди це роблять. Саме тому туди треба піти.

Євген Глібовицький, медіа-консультант, екс-ведучий 5 каналу:

- Ні, бо я буду у відрядженні. Але все одно не пішов би, навіть якби був у Києві. Прийшла влада з іще більшим мандатом, ніж була до того. Тож я вважаю, що немає чого святкувати. Це не свято.  

Володимир Ар’єв, продюсерський центр «Закрита Зона», 5 канал:

- Так, я дуже хочу прийти, але навряд чи зможу відчути ту атмосферу, яка була там два роки тому. Повторити це неможливо. Піду просто для того, щоб згадати Майдан-2004. Для мене це справді був час, який утвердив в Україні свободу, зокрема, свободу слова.

Тарас Петрів, асоціація «Спільний простір», екс-керівник Головної інформаційної служби Секретаріату Президента:

- Я не знаю, чи можна говорити, що ми будемо на Майдані 22 листопада. Але знаю точно, що до мене приїжджають дуже багато друзів з інших регіонів, і ми обов’язково сядемо і згадаємо ці події. Підемо гуляти Києвом, і розповімо про Майдан тим, хто там не був. Для тих, хто приїде з регіонів, це буде ще одним нагадуванням про те, що було тоді. Україна стала у 2004-му певним символом для всього світу, тому особливо цікавими такі зустрічі  можуть  бути для іноземних гостей.

Вікторія Сюмар, Інститут масової інформації:

- Насправді це складне питання. Я думаю, що це варто зробити з журналістської цікавості: аби проаналізувати і побачити суспільні настрої, дізнатися, що люди зрозуміли за ці два роки. Чи є в людей розуміння того, що Майдан не був майданом політиків, яких згодом розшарували, а був здобутком, насамперед, саме їх, українських громадян? Чи, можливо, розчарування настільки сильне, що не дозволяє суспільству цього усвідомити? Журналістам варто бути там, щоб зрозуміти, які зміни відбулись за ці два роки в суспільній свідомості.

Юрій Макаров, телеведучий, «1+1»:

- Я, якщо й піду на Майдан, то не як демонстрант, а просто на прогулянку. Я й під час революції не мерз у наметі й не махав прапорами.  

Ірина Геращенко, президент інформаційного агентства «УНІАН», екс-прессекретар Президента:

- Цей день не залишиться непоміченим для мене. Найголовніше, що суспільство не розчарувалось у Майдані. Воно розчарувалось у «постмайданних» подіях. Майдан – це була не сцена, це були  ті люди, які зробили «Помаранчеву» революцію. Саме вони були її серцем. У цей день нас чекають непрості роздуми. Важливо, щоб це свято було щирим.

Для себе я знайду час, аби в той чи інший спосіб поспілкуватись із тими людьми, які для мене в цьому контексті дуже важливі. Серед них багато журналістів. Добре, що люди, які  були на Майдані, відчувають відповідальність і розмірковують про те, де ми схибили. Майдан був символом перелому страху, а те, що відбувається зараз – переломлення байдужості.

Дмитро Тузов, шеф-редактор інформаційної служби каналу «ТОНІС»:

- Я, напевно, буду працювати. Там працюватимуть наші камери, як це було два роки тому, щоб побачити, що там відбуватиметься, наскільки святковими будуть обличчя людей, що прийдуть на Майдан. Але, відверто кажучи, навіть гіпотетично, якби не працював, навряд чи пішов би.

Чому? Це складне філософське питання, на яке важко відповісти одним словом. Не хочеться казати банальні речі про розчарування і тому подібне. Відчуття набагато складніші, й вони не мають нічого спільного з розчаруванням. Це відчуття необхідності формування нової української еліти.

 В нас буде ефір, у якому ми зробимо певну ретроспективу, відобразимо відчуття тих людей, які стояли на Майдані, йшли на барикади. Політиків у цей день мені бачити не хочеться, ні в ефірі, ні на Майдані. Це, звичайно, їхня справа – чи йти на Майдан. Нехай собі йдуть, щось там розповідають, пояснюють...

Ігор Лубченко, голова Національної спілки журналістів України:

- Ми не беремо участь у мітингах і політичних акціях. Участь у будь-яких акціях, крім професійних, заборонена статутом. Я, як голова спілки, не можу виходити на Майдан.

Роман Чайка, телеведучий, 5 канал:

- 22 листопада я не зможу вийти на Майдан з двох причин. По-перше, в цей день ми проводимо власний інформаційний марафон, присвячений другій річниці цих подій, з аналізом того, що сталося, і наших «успіхів», із якими ми прийшли до другого «Дня Свободи». По-друге, якби цей день був для мене вихідним, я не хотів би виходити на Майдан, бо не хочу бачити моральних провокацій, коли туди вийдуть ті чи інші політики. Не маю жодного бажання в черговий раз засмучуватись.

Я б із задоволенням вийшов на реальний Майдан-2, умовою якого була б зміна владної команди в повному обсязі. А на святковий – ні. Чи можливий такий Майдан-2? Майдан 2004 року теж виглядав неможливим, нелогічним, і мало хто сподівався його і вірив у те, що він буде. Насправді, в нашій країні можливо все. Якщо вже до влади повертаються люди, які в іншій країні не мали б жодного шансу... Дуже хотілося б вірити в можливість Майдану-2, на який вийдуть дещо мудріші люди, що вибиратимуть не шлунками і серцями, а головою.

Костянтин Квурт, виконавчий директор МГО «Інтерньюз-Україна»:

- Я не вийду на Майдан, бо працюватиму. Я працюю, і думаю, що це найкращий внесок у розбудову української державності, в розвиток країни. А стояти можна і треба було два роки тому. Я гадаю, що Майдан був корисним для нації. А тепер що – сльози лити по колишньому героїзму? В цьому я не бачу великого конструктиву.

Олег Панюта, ведучий, канал «Інтер»:

- Вийду на Майдан, якщо час дозволить. Я точно не буду в ефірі, але маю певні проблеми творчого характеру, і не знаю, чи відпустять мене до вечора. Якщо відпустять – можу завітати на Майдан.

Кожен, хто може дати собі відповідь, чого очікувала країна після 22 листопада 2004 року, має так само дати собі відповідь на запитання, чого ми досягли і чого ми не зробили. А головне – чому в нас не вийшло зробити те, чого ми хотіли? Адже насправді від кожного залежало і залежить те, що ми маємо зараз. Кожен із нас має щось зробити для того, щоб декларації, що виголошувались на Майдані, були втілені в життя. Думаю, що присутність у цьому місці допоможе дати відповіді на ці запитання. А пореволюційний стан у державі я можу охарактеризувати одним словом – «бардак».

Світлана Леонтьєва, ведуча, «Інтер»:

- На Майдан я не піду, бо в цей час буду в Росії.

Чи пішла б, якби мала можливість? Я до цього ставлюсь неоднозначно. Вважаю, що люди, які вірять у Бога, не обов’язково мають ходити в церкву. Важливі не атрибути, а віра в душі. Так і з Майданом. Головне – ставитись до певних речей відповідно. Я не є прихильницею революції чи війни, я є прихильницею послідовної, натхненної, системної роботи в одному напрямку. Я страшенно розчарована тим, що в нас нічого не змінилось у цьому плані, і що кожна наступна влада не є послідовною у своєму поступі вперед. У нас немає великих стратегічних програм. Ми розвиваємось хаотично. Я не бачу політичної сили, яка вивела б країну з хаосу. Політиків, які працюють системно, в нас дуже мало. В цьому плані я дуже поважаю Арсенія Яценюка, і сподіваюсь, що такі політики можуть щось змінити в цій країні.

Павло Солодько, журналіст, «Контракти»:

- Здається, там ніхто не організовує якихось заходів. Ми збираємось із товаришами, які там були, чайку попити, поговорити. Якщо ми самі щось організуємо – тоді підемо. Може, в нас щось стихійно вийде. Але – під жодними прапорами! Я й раніше під ними не ходив.

Це один із найкращих спогадів, який класно освіжити в пам’яті. Там народилося товариство друзів. Певною мірою ситуативне, але дуже цікаве. З цими людьми приємно поспілкуватись. Вони абсолютно різні: журналісти, програмісти, військові, студенти. Це був початок прекрасної дружби.

Єгор Соболєв, ведучий, 5 канал, екс-голова Київської незалежної медіа-профспілки, один з організаторів «журналістської» революції:

- Чесно кажучи, досі не знаю. З одного боку, не хочеться затирати прекрасні спогади про ті події. Це не Новий Рік, тому я не маю чітких намірів піти на Майдан і відзначити річницю. З іншого боку, якщо мої друзі по Майдану вирішать зустрітись – ми зустрінемось. Хоча я не хотів би також перетворювати це на вечір спогадів. Майдан був дуже важливою подією, що визначила позитивні тенденції та принесла країні користь. Тому зараз треба розвивати ці здобутки: підтримувати громадянське суспільство, боротись із негативними тенденціями в журналістиці тощо.

Сергій Гузь, голова Незалежної медіа-профспілки України:

- Спеціально приходити на Майдан не збираюсь. Ніхто з моїх друзів, які були на Майдані, не висловлював такої ідеї, а йти святкувати чуже свято – свято нашої влади – я не збираюсь. Виходить, що в нас перемішалась і «помаранчева», і «біло-блакитна» влада, і вже не зрозуміло, хто в нас влада, хто – не влада. Все це неправдиве, схоже на фарс. У мене немає тієї довіри, того драйву, який був на Майдані 2004 року.

Прийду, тільки якщо буде чергова революція. Я думаю, що революція ще буде. Можливо, не цього року, але справи треба доводити до кінця. У 2004-му  ми майже вперше за часи незалежності зорганізувались і висловили владі те, чого ми хочемо. Ба більше, Майдан дозволив сформувати нову владу. На жаль, вона зрадила інтереси людей, що були на Майдані та підтримували його. Йдеться не про «помаранчевих», а про політичну еліту, що не змогла реалізувати прагнення людей. Тому треба завершити справу – прибрати ту еліту і поставити нову. Це буде нелегко, можливо, нескоро, але без цього не буде жодного просування вперед.

Я в цьому сенсі лишаюсь оптимістом. Ми маємо повірити, що Майдан не був кіно, не був шоу. Це був наш громадянський протест, учасниками якого ми всі були. Я не був активістом на Майдані і спершу ставився до нього дуже скептично. Та коли я побачив щирість намірів людей, що були там, я почав підтримувати ці ідеї. Можливо, я тому зараз оптимістично на це дивлюсь, що в мене не було якогось важкого розчарування. Від скепсису я перейшов до довіри, але це була довіра не до політиків, а до людей, які там були. Ці люди можуть зробити новий Майдан, потрібно їх просто знову зорганізувати.

Максим Драбок, ведучий, Перший канал:

- На жаль, я буду  в цей день у відрядженні за кордоном. Але, якби був у країні, то вагався б, але все ж таки пішов би. Лише для того, щоб згадати те, що було два роки тому. Але вже без помаранчевої символіки. Мені здається, її вже давно варто змінити на синьо-жовту. І діяти відповідним чином. Дуже прикро, що обіцянки, які давались два роки тому, не виконані. Хоча, з іншого боку, в країні є свобода, і це вже досягнення. Це  той фундамент, на якому треба будувати соціальні та економічні зрушення. Але прикро, що підвалини закладено, але сам будинок будувати не поспішають.

Ірина Кармелюк, заступник керівника прес-служби апарату Верховної Ради України:

– Особисто я на Майдан не піду, але не тому, що не підтримую День Свободи. Відзначати його потрібно, щоб люди пам’ятали про можливість вільно висловлювати свої думки, щоб не забували про свій статус громадянина, щоб постійно думали про своє майбутнє і враховували попередні помилки. День Свободи – це як символ того, що єднання веде до перемоги суспільства і держави в цілому.

Іван Грач, журналіст:

Прийти на Майдан 22 листопада і полити на ньому сльози за втраченими можливостями, поностальгувати за «помаранчевою казкою» - означає визнати те, що відстояна два роки тому свобода відчувається нині тільки на Майдані. Для того, щоб відчути себе вільною людиною, на Майдан, а тим більше в якийсь конкретний день, виходити не треба. Якщо наші помаранчеві політики відчувають таку потребу - я їм співчуваю. Але краще б усі, хто прийде на Майдан на річницю початку «революції», замість згадувати події дворічної давнини, подумали б про те, що чекає на них і на країну післязавтра - користі для всіх було б значно більше.

Іванна Коберник, ведуча, ICTV:

- Ні. А що там зараз робити?!

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу «Сучасність»:

- У разі, якщо альянс «Майдан» проводитиме свою акцію, я буду серед її учасників. Якщо ні – ще не вирішив. Якщо вже йти на Майдан, то у добрій компанії і з чітко визначеною метою, або у разі нагальної потреби.

7 листопада, День Жовтневої революції, було дуже заідеологізованим святом. Нехай краще День Свободи буде таким популярним, як Перше травня. Чому в США так люблять День Незалежності? Бо це їхнє народне свято. Та згадаймо їхніх перших президентів... Ось коли Україна діждеться своїх Вашингтонів, тоді в нас теж буде так. Бо коли відсутня аристократична правляча еліта, тоді країні багато чого бракує.

Анатолій Борсюк, ведучий, канал «1+1»:

-  Ми збираємось на Майдан усією родиною. Бо тижні, які ми провели на Майдані позаминулого року, були одними з найкращих у нашому житті. Ми були там через свою внутрішню потребу. Тому щороку ми в той чи інший спосіб відзначатимемо цю славну подію. Мені абсолютно байдуже, чи буде там сцена, чи ні. Майдан – це не сцена.

Політичних спекуляцій я не боюсь, і раніше не боявся. Адже я виходжу зі своєю внутрішньою потребою. А хто на цьому збирається заробляти – то вже їхні проблеми. Інша річ, що тепер ми будемо обачнішими щодо тих, кому довіряємо реалізацію наших устремлінь.


Підготували Олена Балацанова, Наталія Данькова і Світлана Остапа.