Наступний вікенд у столиці обіцяє бути цікавим. Низка лівих і правих партій подала заявки на проведення 14 жовтня масових акцій, і як би влада не забороняла ці акції, вже зрозуміло, що вони відбудуться. Одні вшановуватимуть УПА, інші протестуватимуть проти цього, а водночас відзначатимуть 60-ліття закінчення Нюрнберзького процесу. Хоча насправді сам процес закінчився 1 жовтня, а в ніч на 16 жовтня були здійснені смертні вироки головним воєнним злочинцям.

Ясна річ, що все це щедро показуватиме телебачення, а потім коментуватиме преса.

Ясна річ, що практично всі телеканали і газети робитимуть це нефахово, у кращому разі – не зовсім фахово.

Я зовсім не закликаю нікого з журналістів спеціально «мочити» комуністів чи упівців. Йдеться про інформацію, про її максимально об‘єктивне і повне подання. А також про те, коли хтось із політиків відверто бреше у телекамеру чи на мікрофон газетяра, але ця брехня не знаходить спростування. Тим часом, на моє переконання, головний обов‘язок ЗМІ – не просто реєструвати подію чи подавати різні точки зору на одну проблему, а допомагати людям розібратися у ситуації, висвічуючи відверту брехню і даючи достатню інформацію про неоднозначні речі, щоб аудиторія могла сама робити висновки.

А відтак про те, що обов‘язково пролунає 14-15 жовтня, але що не буде належним чином доповнене і прокоментоване.

І якщо питання «чи треба визнавати УПА» ще має шанс на якесь більш-менш об‘єктивне висвітлення, то ритуальні на вустах прогресивних соціалістів та комуністів посилання на Нюрнберзький трибунал і його рішення, як показав досвід минулих років, так й ідуть в ефір та на газетні шпальти в якості дезінформації. А тим часом розібратися в деяких цікавих моментах, пов‘язаних із подіями 60-річної давнини, не зайве.

Ясна річ, червонопрапорні політики говоритимуть про те, що ОУН та УПА були засуджені Нюрнберзьким трибуналом. Насправді нічого подібного не було. Так, Радянський Союз хотів, щоби трибунал засудив українських націоналістів і навіть подав документи щодо цього, але вони були відхилені західними суддями.

Ба більше: формулюючи положення щодо злочинної організації СС та членства у ній як підстави для судового переслідування, Нюрнберзький трибунал зробив певні винятки – для тих, хто не брав участі у скоєнні злочинів особисто і для тих, хто був включений в цю організацію таким чином, який не залишав їм іншого виходу. А тому абсолютна більшість вояків дивізії ваффен СС «Галичина» підпадає саме під ці винятки, тож саме на підставі рішень Нюрнберзького трибуналу не може бути звинувачена ні в чому, крім хіба що наївності тодішніх своїх ідей, що Гітлер може допомогти у боротьбі проти Сталіна за свободу України.

Відзначимо ще деякі цікаві моменти, які майже гарантовано не будуть згадані нашими ЗМІ (як не зробили вони цього 1 жовтня, коли виповнилося 60 років від закінчення процесу).

Перше – це те, що Нюрнберзький трибунал фактично визнав масове вбивство польських офіцерів у Катині справою не нацистів, а більшовиків. Радянська сторона спробувала було порушити питання про цей «злочин гітлерівців», проте Геринг разом із своїм захисником Штамером довели непричетність німців до цього злочину, і тоді трибунал відмовився розглядати цей епізод далі, заявивши, що розслідує тільки злочини нацистів. А що залишалося тоді західним суддям? Йти до кінця? Тоді довелося б визнати, що серед співзасновників ООН – держава, яка практично нічим не відрізняється від нацистського рейху, отже, слід негайно кинути на Москву атомну бомбу чи принаймні розірвати з СРСР усі стосунки. На це Захід готовий не був (як не готовий він і зараз розставити всі крапки над «і» щодо комунізму). Але все ж усі, хто бачив очі та вуха, зрозумів – більшовики коїли масові вбивства у гітлерівському стилі, і це Нюрнберзький трибунал зафіксував.

А ще трибунал відмовився залучити до аргументів захисту фотокопії таємних протоколів до німецько-радянських угод 1939 року. Але з яким цікавим формулюванням! Мовляв, ми розслідуємо тільки злочини підсудних, тобто нацистів. І знов-таки, кожна людина, котра уважно стежила за перебігом процесу, могла зробити належні висновки.

Дуже прикметним був й інший епізод. Генерал Йодль навів дані німецької розвідки, які засвідчили масоване розгортання радянських військ уздовж західного кордону. Йодль стверджував, що вже влітку 1940 року їхня кількість перевищувала 100 дивізій, а у січні сягнула 150 дивізій, відтак німецькі дії проти СРСР були превентивною війною. До цього генерал-полковник додав, що після вторгнення німецькі війська знайшли докази грандіозних радянських приготувань до агресії. Йодль почав навіть цитувати розвідзведення з переліком радянських дивізій, але головуючий його перервав на вимогу радянської сторони. То ж, говорячи про Нюрнберзький процес і про страчених за його вироком військових зловинців, варто не забувати, що генерал Йодль, звинувачений у підготовці нападу на СРСР, був повністю посмертно реабілітований за вироком суду в Мюнхені в 1953 році.

Я певен, що навряд чи хтось згадає «славетні» біографії наших землячків, учасників Нюрнберзького процесу від СРСР, - судді Йони Никитченка та обвинувача Романа Руденка. Перед цим Никитченко був заступником голови військової колегії Верховного суду СРСР Ульріха і проштампував десятки тисяч смертних вироків у 1936-38 роках. А Руденко у вересні 1937 року став прокурором Донецької області. Однією з його перших справ тут стала справа «троцькістсько-бухарінської фашистської банди» у Тельмановському районі. Тут жило чимало німців, були навіть німецькі колгоспи. І серед підсудних майже всі були німцями. Їх звинувачували у шпигунстві, шкідництві, зв‘язках із гестапо (хоча при чому тут гестапо, яке ніколи не займалося розвідкою і диверсіями?). «Бандитів», ясна річ, покарали на горло. А загалом у 1937-1938 роках за вироками, яких домігся у Донбасі Руденко, щомісяця розстрілювали десятки, а то й сотні «агентів» аргентинської чи сингапурської розвідки.

А на додачу Руденко, звикнувши до методів сталінського правосуддя, згідно з якими чекісти вміло «готували» підсудних до процесів, програв публічний двобій Герингу, коли у відповідь на зауваження, що СРСР депортував 1.680 тисяч поляків та українців, заявив: «ви не маєте права наводити тут як приклад радянські акції». Як потім цинічно зауважив Геринг, ««акція» – це технічний термін диктаторської держави, що означає ліквідацію. Він чудово зрозумів мене!» Зрозуміли й усі на Заході, хто хотів розуміти. На жаль, тоді їх було не так багато. А то б, можливо, вивчили біографії цих двох персонажів і спробували залучити Никитченка і Руденка до одного з наступних, так званих «малих» Нюрнберзьких процесів - правда, в якості не суддів чи прокурорів, а звинувачених, разом із нацистськими «правниками», від яких радянські юристи мало чим відрізнялися.

Принагідно згадалося про «темник», який був вручений Никитченку та Руденку від імені «директивних інстанцій. У ньому формулювалися «незручні» питання, обговорення яких слід було за будь-яку ціну уникнути. Ось вони дослівно:

1. Ставлення СРСР до Версальського миру.

2. Радянсько-німецький пакт про ненапад 1939 року і всі питання, що якимось чином його стосуються.

3. Відвідання Молотовим Берлін, відвідання Ріббентропом Москви.

4. Питання, пов‘язані з суспільно-політичним устроєм СРСР.

5.Радянські прибалтійські республіки.

6. Радянсько-німецька угода про обмін німецьким населенням Литви, Латвії та Естонії з Німеччиною.

7. Зовнішня політика Радянського Союзу і, зокрема, питання про протоки [Босфор і Дарданелли, про анексію яких Сталін спершу хотів домовитися з Гітлером, потім з Рузвельтом і Черчіллем – С.Г.], про начебто існуючі територіальні претензії СРСР.

8. Балканське питання.

9. Радянсько-польські стосунки (питання Західної України і Західної Білорусі).

Як бачимо, перелік цікавий. З нього випливає, що керівники СРСР дуже добре розуміли тотожність радянського і нацистського ладу, агресивний характер радянської зовнішньої політики і наявність ряду серйозних злочинів проти людства і людяності, скоєних Москвою. Як і те, що вони, ці керівники, самі цілком заслуговують на те, щоб постати перед міжнародним трибуналом, можливо, у тому самому древньому Нюрнберзі...

Усе це, очевидно, і стало причиною того, що російською мовою досі видано менше, ніж чверть матеріалів процесу.

І нарешті. Певен, що у жодному ЗМІ, говорячи про встановлені на Нюрнберзькому процесі справді страхітливі злочини нацистів, зокрема, про Голокост, не зацитують кілька фраз із листа Гітлера до Геббельса у жовтні 1938 року. А даремно. Ці рядки дуже багато пояснюють у подальшому перебігу історичних подій. Ось вони:

«Учора прочитав працю Маркса «До єврейського питання». Отримав істинну насолоду. Ось вона – одвічна сутність нашого ворога! Нарешті я знайшов розгадку. І як дивно, що ці прекрасні, чисті та піднесені думки висловлені самим євреєм».

Ось так «зустрілися» і знайшли спільну мову Маркс з Гітлером...

Нагадаю, саме після цього й фактично розпочався Голокост – наступного місяця, у так звану «Кришталеву ніч», коли були здійснені масові погроми і вбивства євреїв у Німеччині, схвалені й організовані державою – у ніч з 9 на 10 листопада 1938 року.