Люди зневірилися в партіях. Принаймні, в тих, що існують. Якби парламентські вибори відбулися найближчого часу, для дуже багатьох виборців було б справді важким завданням вирішити, кому віддати свої голоси. Принаймні, для багатьох українців більше не існує партії, яка втілювала б у собі абсолютне чи хоча б відносне добро; тяжкий пошук найменшого з лих – от над чим ламали б тепер голови виборці. Про електорат Партії регіонів поки що не будемо – це особлива тема, його поведінка багато в чому не має нічого спільного з раціональністю. СПУ своїм «блискучим політичним маневром» завдала собі нищівного удару. Електорат КПУ демонструє тенденцію до стабільного зниження.

Електорат «Нашої України» має дуже багато приводів для розчарувань: тут і поведінка «любих друзів», і Універсал, і незрозумілі маневри протягом усього періоду після виборів, і надто млявий, непослідовний характер змін у державі. Тут і чутки та думки поважних експертів про те, що ще до помаранчевого розколу «Наша Україна» обмірковувала плани укладання союзу з Партією регіонів – щоправда, тоді ще, виходячи з повідомлень у ЗМІ,  на правах старшого партнера. Щоправда, віднайти здоровий глузд у таких планах, якщо вони насправді були – то справа не для людей, які оперують звичною формальною логікою.

Велика частина розчарованого електорату «Нашої України» могла б перейти до Блоку Юлії Тимошенко – от тільки й тут на нього чекають багато «але». Надто вже непередбачуваною, імпульсивною є поведінка БЮТ, а недовге прем’єрство Юлії Тимошенко запам’яталося як не таке вже вдале. До того ж, серед виборців існують підозри – обґрунтовані чи надумані, але вони існують – у тому, що річної давнини кампанія з дискредитації оточення президента мала неафішовану мету: економічно знекровити «любих друзів» Ющенка з тим, щоб спробувати поставити економіку України під виключний контроль «любих друзів» Тимошенко. (Тоді ще партнерська СПУ на той час іще не наростила бізнесові м’язи й не являла собою реальної конкурентної альтернативи.) Існує – й поки що не знаходить заперечень – ще й інша підозра: лідери Блоку Юлії Тимошенко стали жертвами чиїхось чужих маніпуляцій. Мовляв, минулорічний розкол помаранчевого табору був справою рук цілком сторонніх для цього табору осіб, таких собі сучасних політичних Яго. І той факт, що – якщо це так – усі складові помаранчевого табору не лише зловилися на ягівський гачок, а й активно продовжували ловитися на нього протягом майже року по тому, не додає їм авторитету в очах виборців.  

Отже, українці потребують нової політичної сили, яка, наскільки це можливо, була б вільною від хиб та помилок «традиційних помаранчевих». Яка, звісна річ, не воювала б із ними, а співробітничала, але й не підпорядковувалася б їм. Яка ставилася б критично й до конкретних дій «Нашої України», й до конкретних дій БЮТ. І яка – що є дуже важливим – не мала б у своєму складі «бізнес-фракції», щодо якої існували б підозри в тому, що ця фракція переслідує лише власні бізнесові інтереси. Українці потребують сили, що сприймалася б більш помаранчевою й більш послідовною, ніж усі нинішні.  

Коли ще в середині літа почали точитися розмови про можливе створення нової партії Юрієм Луценком укупі з представниками «Пори», багато хто подумав: оце й буде така партія. Коли Луценко погодився стати міністром внутрішніх справ в уряді Януковича, така впевненість у багатьох похитнулася – попри навіть припущення, що на нього було покладено специфічну функцію останнього бастіону оборони Ющенка від його нових політичних партнерів. (Якщо це так, чи не свідчить це про справжній рівень віри Ющенка в підписаний ним Універсал та його довіри до інших підписантів?).  Ще більше похитнулася така впевненість, коли почала надходити інформація, що над створення «партії Луценка» працює, зокрема, Юрій Єхануров. Бо, хоч би як хто ставився до глави попереднього уряду, імідж його є достатньо чітким: за своєю вдачею Єхануров – не радикал, а, радше, людина, що прагне безконфліктного співіснування з будь-ким. Він – не генератор ідей, а, радше, сумлінний виконавець. Він, за великим рахунком, - не політик, а, радше, економіст чи то навіть господарник, службовець. Тож немає підстав очікувати від створюваної Єхануровим партії радикальних, надто принципових, а через те конфліктних, позицій. Та й упевненості, що ця партія буде вільною від політбізнесменів, так само нема звідки взятися. Про інші нові «постпомаранчеві» політичні проекти – поки що анічичирк.

Але припустимо, нову політичну силу все ж таки створено, припустимо, що вона відповідатиме всім покладеним на неї сподіванням. Отут вона й стикнеться з одним із чи не головних елементів тієї політичної конструкції, що зветься кучмізмом. В Україні – торжество багатопартійності. Більше сотні партій. Щоправда, про більшість із них нічого не чути у періоди між виборами; лише в передвиборчий час ці партії вигулькують ніби нізвідки, щоби після завершення виборів знову впасти у сплячку. Тим часом, попри таке партійне розмаїття, серед переможців парламентських виборів фігурують одні й ті самі. Свіжі приклади – вочевидь не безнадійні проекти «Пора – ПРП» та «Віче», що так і не змогли пройти до Верховної Ради. У списку «Пори – ПРП» було багато цілком гідних політиків, брак яких відчувається в парламенті нового складу. «Віче» намагалося заповнити досі порожню (й конче потрібну!) політичну нішу ліберальної, налаштованої на ринкові  цінності та європейську інтеграцію політичної сили, орієнтованої на російськомовний Схід. І хай «Пора – ПРП» провели абсолютно божевільну виборчу кампанію, зробивши наголос на особі Віталія Кличка, чим практично прирівняли себе до натовпу «кишенькових» партій. (Ролик із Кличком з орлом на руці, наприклад, викликав єдину асоціацію – зі сценою з «12 стільців»: «Эх, орлуша, орлуша, большая ты стерва! (сказал отец Фёдор)… Орёл закричал «ку-ка-ре-ку!» и улетел»).  Хай «Віче» так і не переконало багатьох виборців у щирості виголошуваних ним гасел. Але ж і «Наша Україна», й БЮТ припустилися чималої кількості технологічних прорахунків. Що, втім, не завадило їм. Навіть комуністи, вдавшися до відверто (щоб не сказати: демонстративно) технологічних кроків, не розлякали надто консервативних своїх прихильників, для яких відсутність очевидних технологічних трюків на всіх попередніх виборах виокремлювала КПУ з-поміж інших партій, створювала навколо неї ореол «єдиної ідеологічної», «єдиної справжньої» партії. Власне, всі технології, з їхніми удачами та прорахунками, здатні дещо підкоригувати кількість отриманих партією чи блоком голосів у той чи інший бік. Чого вони зробити не здатні – то це забезпечити успіх політичній силі, що не має достатньої кількості стабільного електорату, для якого ця сила – єдино можлива, який не звертає уваги на технологічні удачі чи прорахунки.

Навіть у державах із укоріненою двопартійною системою можлива поява на політичному Олімпі нової партії. Надто ж у переламні часи, коли старі авторитети руйнуються, а стара еліта не встигає у своєму розвиткові за розвитком суспільства. Так колись сталося у Великій Британії, де у двобій консерваторів та лібералів втрутилися лейбористи, врешті-решт відсунувши лібералів на маргінес. Так відбулося нещодавно в Каліфорнії, де дуже помітне місце в органах влади штату, міст та графств посіли «зелені». У тому й полягала бомба, підкладена за часів Кучми під українське політичне майбутнє, що за наявності більш ніж сотні партій будь-яка нова політична сила просто розчиниться серед них. Її сприйматимуть як «одну з», і не більше. У громадян виробилася стійка недовіра до нових партій – бо в них вбачають або суто технологічні проекти, або чиїсь бізнес-структури, або чиїсь амбіційні «предмети престижу». У такий спосіб за часів Кучми було унеможливлено несанкціоновану появу небажаних політичних сил, що мусило забезпечити незмінність кучмівської еліти. Єдиний спосіб прорвати «блокаду багатопартійності» (до якого свого часу вдалися й «Наша Україна», й БЮТ) полягав у тому, щоб на чолі цієї сили постала ну дуже вже харизматична постать – хтось із вищих ешелонів влади, хтось, кого вже знає переважна більшість громадян, а лави цієї сили поповнила б значна частина тієї самої старої еліти.

Справді, як новій політичній партії вирізнити себе з-поміж партій-примар та партій-одноденок? Створювати інформаційні приводи? Але біда в тому, що недовіру до партій відчувають не лише рядові громадяни, але й ЗМІ. А тому й звикли вони оцінювати події не за реальним їхнім змістом, не за реальною їхньою суспільною цінністю (й навіть сенсаційністю!), а за гучністю імен учасників. Винятком тут є хіба що надто скандальної слави ПСПУ – але ж чи потрібна ще комусь слава «другої Вітренко»? Тож, найімовірніше, й події без участі політичних грандів не здобудуть належної уваги ЗМІ. А якщо у події братимуть участь, окрім новачків, ще й гранди, то саме їм буде приділено чи не всю увагу. Як іще заявити про себе? Можна, звісно, проводити планомірну кампанію розкручування. От тільки коштуватиме вона ой як недешево. А отже, без наявності бізнес-фракції нову партію (та про неї) ніхто не почує. А що таке бізнес-фракція? Це – та сама стара бізнес-еліта, чий бізнес не лише давно склався, а й досяг неабияких висот саме за наявних умов. А отже, бізнес-еліта, зацікавлена у збереженні тих самих умов на майбутнє. Є, звісно, ще один шлях – прив’язатися до якоїсь уже розкрученої політичної сили, вступити з нею у блок. Єдине, чим за таких умов доведеться пожертвувати, - то це своєю «новизною», несхожістю ні на кого, альтернативністю всім уже наявним політичним грандам. Коло, здається, замикається?

То що ж, українці станом на сьогодні не мають іншого вибору, як тільки чекати, поки котрась із нині наявних політичних сил шляхом довгої еволюції, зі спадами та підйомами, з неминучими розколами й відходом колишніх попутників, стане-таки справді тією силою, що не матиме на собі жодної «старорежимної» плями? Виходить, що так. От тільки «вчорашні» теж не будуть чекати. Вони щодалі наполегливіше домагатимуться реваншу.