За пам'яті киян персональна виставка єдиного в Україні фіналіста Пулітцерівської премії Єфрема Лукацького проходила ще на початку 1990-х. І звісно, архіви фотографа, за чиїми знімками Україну знають читачі Associated Press, Тime, Newsweek та The Herald Tribune, десятками робіт не вичерпуються.

«Моменти часу» Лукацький присвятив Незалежності України. Одна з найстаріших представлених тут робіт - ровесниця Акту проголошення незалежності держави у 1991-му. Останні за хронологіями «Моментів» знімки датовано липнем 2012 року. На них антагоністи мовного закону шукають аргументів для ОМОНа під час акції протесту перед Українським домом.

Їх доповнюють потилиці пов'язаних київських бандитів (1990), обличчя народних депутатів і президентів. А ще Єфрем Лукацький вихопив із буднів Києва його мешканців і гостей. Тут і люди старшого віку, які відважилися на романтичні почуття, і поціновувач мертвих мух Деміан Хьорст в очікуванні виставки в арт-центрі Пінчука.

Усе це ми вже бачили в дотичних до радянської епохи фільмах і випусках новин. У «Моментах часу» схоплено реалії, що витримали перевірку пам'яттю. Крім того, під час зйомки Єфрем Лукацький працює як фотожурналіст, вкладаючи в ракурси політиків їхню репутацію і звитяги.

І все ж ця виставка - не лише про Україну. Світлини, де Кравчук і Кучма зронили по сльозі під час церемонії Президентської інавгурації в 1994-му, а Євген Марчук виконує партію фортепіано, доповнюють кадри з кривавими суточками на вулицях Баку, голодних дітей Афганістану і занедбаного на вигляд подвір'я, де провів останні дні перед арештом Саддам Хусейн.

«Мета - показати, що коли битися починають політики, це закінчується великою кров'ю на вулиці і країни. Сутички в парламенті - і масові безчинства в Узбекистані, Азербайджані. У фонді "Військове братство", що виступив організатором виставки, чудово розуміють, що краще поганий мир, аніж добра війна. За цим приблизно принципом і відібрано фотографії», - каже Єфрем Лукацький. Власне, класифіковано ці аспекти виставки за географічним принципом.

Її куратором виступив арт-критик, директор Галереї «РА», засновник і президент Міжнародного фестивалю фотографії KievFotoCom Андрій Триліський.

Підготовка тривала три місяці. За цей час виставка розширилася кількісно і тематично. «Варто зазначити, що величезний архів світлин Єфрема ретельно впорядкований: усі знімки чітко систематизовані за темами і хронологією. І обираючи фотографії для виставки, я помічав цікаві роботи, які сам автор до числа сильних не зарахував. Не всі з них відзначаються чіткістю та бездоганністю. Деякі з цих світлин були зроблені під кулями, і, окрім решти іншого, є цікавими й емоційними», - розповів куратор.

Голова правління фонду «Військове братерство» Олександр Котирло заувважує, що певною мірою ця експозиція стала продовженням тематики фотопроекту «Війна краде дитинство», що після Mironova Gallery на початку жовтня експонуватиметься в Національному художньому музеї України. «Очима задокументованих ними дітей фотографи апелювали до милості, добросердя, толерантності, співпереживання, - каже Олександр Кортило. - Роботи Єфрема показували наслідки війни, в якій діти легко стають мішенями військових. Ми врахували кількість відгуків на такі роботи і звернулися до Лукацького з пропозицію про ширшу експозицію. "Моменти часу" не в усьому стосуються війни... Автор підкреслив, що суспільство нині розподілено на такі табори, що навіть припустити важко, чим це може закінчитися. І виставка Лукацького - щеплення для дорослих проти кровопролиття».

Про роботу над цими світлинами Єфрем Лукацький обіцяє розповісти у своїй наступній книзі. «Кожна фотографія - це унікальна історія, якій могли би позаздрити в Голлівуді. Знайомства з деякими людьми почалися із зустрічі в Чечні, а закінчилися спілкуванням в Афганістані», - пригадує фотограф.

За його словами, матеріали з поїздок і відряджень - часто у зони військових дій - і визначили тематику зйомок. А випадкових фотографій із розряду «йшов-побачив» тут одна-дві.

Щодо сучасних воєн, Єфрем Лукацький радить колегам зважити, чим вони ризикують: «Правила воєн тепер інші. Людям, що чинять безчесно, журналісти заважають, їм треба позбутися ЗМІ. Згадаймо, скільки кореспондентів загинуло в Сирії. Згадаймо нашого доброго товариша Тараса Процюка, який загинув в Іраку. Він знімав, здавалося б, у безпечному місці, - з балкона готелю, де був розташований офіс бюро Reuters».

Інші, як зазначив Лукацький, тепер не тільки війни, а й віра та мораль, як і ставлення до його професії в сучасних ЗМІ: «Сучасна преса переживає дуже важкі часи, в тому числі щодо фотографії. Видання закривають, а інтернет-ЗМІ вдовольняють знімки любительської якості. І в цей період змін говорити про рівень роботи репортерів складно взагалі».

На його погляд, фотографія втрачає свою впливовість разом зі ЗМІ: «Тем мільйони, і всі вони вимагають уваги. Але проблема в тому, що на них немає реакції влади. Раніше, в радянські часи, після публікації в газеті люди, про яких у ній ішлося, могли потрапити за ґрати. А зараз ситуація з відповідальністю інша - пригадаймо історію з Києво-Печерською Лаврою. "Я дала хабара міністру". І що? І всі на місцях, і Влада Прокаєва, і міністр із такою плямою на репутації. Як міністр культури після такого він зобов'язаний був подати у відставку...».

І, в порівнянні з 1990-ми, легше ставляться до відповідальності й самі журналісти. А Єфрем Лукацький - саме з числа фотожурналістів, які приходили на редакційні планірки і мали що додати цікавого у визначенні теми номера. «Мене завжди дивують деякі наші депутати з числа колишніх журналістів, які тепер вимагають, їздять, виступають. А де результат? Дуже хочеться запитати: "Слабо повернутися в журналістику? Слабо знову знайти роботу на телебаченні, де ти раніше працював? Чому и знову хочеш у парламент? Ви ж нічого не зробили для цієї країни!"», - зауважує він.

З точки зору військових виставка дає підстави і для оптимізму. «Ці світлини нагадують: коли замовкають політики, починають говорити гармати. Слава Богу, що в нас цього нема, тут лише парасолькові і яєчні війни», - каже пан Кортило.

Куратор переконаний: «Моменти часу» цікаві не лише епохальністю, а й майстерністю автора. «Важливим є не лише те, що Єфрем став свідком важливих подій. За бажання на його місці міг опиниться кожний, і мало не в кожного нині є камери й бажання знімати. Однак такої репортажної фотографії більше не вийде ні в кого», - каже Андрій Триліський.

Відповідаючи на запитання, коли він востаннє бачив цікаве фото на сторінках українського видання, пан Триліський серйозно замислився. І відзначив знімки випускників Школи фотографії Віктора Марущенка Андрія Скакодуба (УНІАН, LB.ua та інші ЗМІ) та Дмитра Стойкова з журналу «Фокус». На його думку, ці фотографи мають власне бачення та відчуття моменту, а їхні роботи чіпляють глядача.

Порівняно з роботами молодших колег, знімки Лукацького - це, більшою мірою, відчуття моменту в інформаційному просторі. Ще 10 років тому інформаційні війни велися так, що ці моменти для журналістів були очевидними.

Фото Павла Довганя