Усі, хто пише про склад нового уряду, відзначають самоочевидне дежавю: перед нами, фактично, команда доби “пізнього кучмізму” – Віктор Янукович, Микола Азаров, Андрій Клюєв, Дмитро Табачник, Анатолій Толстоухов, Михайло Папієв, Юрій Бойко, Володимир Рибак... Кожен із цих персонажів фігурував на вищих урядових посадах у не дуже віддалені роки. Кожен зробив певний внесок у той стиль управління, який, судячи з соціологічних опитувань 2002-2004 років, в‘ївся у печінки десяткам мільйонів українських громадян, від мільйонерів до міліціонерів. Кожен може розглядатися як один із співтворців того “українського економічного дива”, коли ВВП зростав більше, ніж на 10% щорічно, а середні зарплати й пенсії були помітно нижчими, ніж в усіх сусідніх країнах. Про свободу слова й преси нічого й згадувати: у звітах геть усіх міжнародних організацій Україна з цього питання впевнено входила в десятку лідерів негативного рейтингу, а за рівнем корупції наближалася до Гаїті.

Одне слово: ці політичні постаті уособлювали певний режим й одночасно надзвичайно активно його формували. Взяти хоча б Дмитра Табачника, “улюбленця” інтелігенції України, одного з перших номенклатурних професорів, чий захист докторської дисертації свого часу увійшов у легенду. Здавалося, цей спічрайтер Кучми-прем‘єра і керівник адміністрації Кучми-президента відійшов у політичне небуття разом зі своїм патроном та стилем його доби, де і загадкові смерті В‘ячеслава Чорновола, Олександра Ємця, Володимира Суміна, Анатолія Єрмака, Петра Біливоди-Шевченка, і вбивства журналістів Георгія Ґонґадзе та Ігоря Александрова, і цензура на телебаченні, де тривалий час зникали всі більш-менш незалежні інформаційно-аналітичні програми, і гучні міжнародні скандали з незаконним продажем української зброї у “гарячі точки”, і невиплати роками пенсій та зарплат, і вивезені за кордон десятки мільярдів доларів, і, головне, приватизація ледь не всієї вітчизняної промисловості за ціною помітно меншою, ніж реальна вартість однієї лише “Криворіжсталі”.

А Юрій Бойко? Хрещений батько “РосУкрЕнерго”, і цим усе сказано - як для пересічного українця, так і для світу. Тут навіть не треба наводити довгий послужний список. Нічого не скажеш: обидва названих персонажі - у своєму сенсі вправні менеджери, обидва здатні працювати винахідливо, обидва вміють розбудовувати державу. Але -  саме державу певного типу, яка протистоїть людям, а не країну, у якій люди живуть і яку звуть Батьківщиною.

Що ж до політичної лінії, то обидва активно виступають проти НАТО (не просто проти української участі в Альянсі, а проти самого Альянсу), за другу державну мову, за інтеграцію на Схід... Що там ще? Власне, досить для того, щоб припустити неабиякі перспективи виконання зазначеними персонами чільних напрямів ющенківського Універсалу, хоча і в підкориґованому його підписантами вигляді. Ох, і наоб‘єднує,  наінтегрує вітчизняну інтелігенцію Дмитро Володимирович на основі реалізації президентської програми, коли напередодні свого призначення запропонував главі державі повіситися разом із бабою Параскою – мовляв, це кращий вихід із глухого кута.

Проте хіба справа тільки в уряді? Стилістика діяльності Верховної Ради за останній місяць теж мала вигляд відвертого дежавю. Із законами й регламентом новопостала більшість поводилася так заповзято, як у пріснопам‘ятну добу, коли накази “викрутити” той чи інший законодавчий акт у потрібному напрямі надходили від “антикризових менеджерів” з Банкової. Але головне в іншому. Не знаю, як кому, а мені особисто манери спікера на ймення О. О. Мороз нагадують зовсім не манери колишнього Мороза-опозиціонера. Тепер колишній найзавзятіший критик кучмізму свідомо чи підсвідомо намагається говорити, рухатися, жестикулювати й спілкуватися так, як це робив кілька років тому “пізній” Леонід Данилович Кучма. Не знаю, може, це якась мана, проте факт є фактом: саме Олександр Мороз став головним реінкарнатором кучмізму. Без його активної участі перерахована вище команда навряд чи стала б урядовою. І навряд чи відкинутий виборцями блок “Не так!” (менше відсотка голосів) зміг би делегувати до “уряду національної єдності” аж двох міністрів. Морозу вдалося не тільки воскресити дракона, а й стати його частиною – а хвіст це, лапа чи пазурі, підкаже подальший розвиток подій.

Так само й головний “червоний” останніх 15-ти років, непримиренний борець із світовим та вітчизняним капіталізмом, прихильник братерської єдності народів колишнього СРСР Петро Симоненко: де та боротьба? Де та непримиренність? Де те викриття підступів режиму Кучми й участь в акції “Повстань, Україно”? Непорушний блок олігархів та комуністів, - ось як виглядає основа нинішньої коаліції, а вже навколо основи гуртуються соціалісти та “нашоукраїнці”. Хоча тут теж насправді немає нічого принципово нового: хіба ж мало депутатів-комуністів у часи правління Кучми поодинці і групами вливались у провладну більшість? Тільки й різниці, що тепер улилися всі без винятку, тримаючи, як атланти, на собі новобудову “кучмізму-2”.

Отож давня історія про те, що вбити дракона не штука, значно складніше самому не стати потім драконом, одержала в Україні несподіване продовження і доповнення. Виявляється, найзаповзятіші драконоборці можуть вступити в симбіоз з шматками розрубаного було дракона і створити нове химерне чудовисько, яке, найшвидше, стане гідним продовжувачем справи свого попередника. Навіть побіжний огляд особистого складу уряду та дій нової парламентської більшості засвідчує це. Почекаємо ще, коли з‘являться висунуті новою владною командою губернатори, коли сядуть у крісла заступники міністрів, коли почнеться прогнозована аналітиками “зачистка” владних структур, вузів та держаних медіа-служб від “помаранчевих”...

...На цьому можна було б поставити песимістично забарвлену крапку, коли б не трапилася під руку книга десятирічної давнини. Автор Ярослав Грицак, назва – “Нарис історії України”, видана друком на початку ери кучмізму, коли у частини інтелігенції ще існували певні ілюзії щодо Леоніда Даниловича. Отож цитата: “Кучмі вдалося зібрати навколо себе команду молодих (в середньому віком до 40 років) реформаторів - міністра економіки Романа Шпека, віце-прем‘єра з економічних реформ Віктора Пинзеника, директора Національного банку Віктора Ющенка, віце-прем‘єра із зовнішньої економічної політики Ігоря Мітюкова та міністра приватизації Юрія Єханурова”. Гм, а ми й наче забули за плином останніх подій про те, що “кадри, котрі вирішують усе”, включають у себе значно ширше коло осіб, ніж Янукович з Азаровим, і про те, що добирали згадані кадри особисто Кучма й Табачник.

Тому, видається, дракон усе одно б воскреснув. Можливо, він був би більш елегантним, цивілізованим, одне слово – європейським. І так само до нього приросли б лапки та хвости з колишніх драконоборців, тільки що хвіст звався б не Морозом, а, скажімо, Порошенком. А тому, як казав сантехнік в давньому радянському анекдоті, нічого дірки затикати, коли з них лайно тече, - систему міняти треба. Щоб вона не народжувала драконів і не потребувала їх.