Ні, все ж таки помаранчеві часи розслабили нас усіх. Скажуть якісь Ч. чи Г. перед камерою і мікрофоном тележурналістів, що депутата від Партії регіонів Олега Калашнікова за брутальні дії під час інциденту зі знімальною групою каналу СТБ виключили і з партії, і з фракції, і ми вже повірили. Хоча минула діяльність Ч. та Г. наштовхує на висновок, що вірити їм не можна у жодному разі, навіть тоді, коли йдеться, здавалося б, про речі самоочевидні. От і зараз: Борис Бахтєєв у статті “Перемога журналістів і поразка суспільства” як про доконаний факт веде мову про виключення цього депутата з фракції та партії, правда, зазначаючи, що реальних правових наслідків таке виключення не має, Калашніков і далі залишається депутатом і членом фракції ПР.

А тим часом ніякого виключення взагалі не було. Ось текст рішення політради ПР, узятий з її офіційного сайту (правопис оригіналу збережений):

“Заслухавши та обговоривши інформацію про інцидент, який мав місце в наметовому містечку біля Верховної Ради між членом Партії регіонів, народним депутатом України Олегом Калашніковим та журналістами телеканалу СТБ,

6. Рішення Політради Партії регіонів направити телеканалу СТБ та оприлюднити у засобах масової інформації”.

Усе! Жодного виключення. І коли депутати Ч. та Г. говорять, що політрада не може, мовляв, виключити з партії, оскільки це сфера повноважень партійного з‘їзду, а відтак за якийсь час Калашнікова на ближчому з‘їзді виключать з ПР. Перепрошую, але ж політрада має право рекомендувати з‘їзду партії накласти те чи інше покарання на члена партії. А оскільки такої рекомендації немає, то депутати Ч. та Г. просто грають свої ролі в операції “окозамилювання”, однією із жертв якої став навіть завжди скептичний і прискіпливий Борис Бахтєєв.

Ще хитріше з членством у фракції. У списку членів фракції ПР на сайті фракції Калашнікова немає. Виключили? Але ж немає і документу, в якому б ішлося про його виключення з фракції. Ось така нестиковочка вийшла – не подумала про це високооплачувана обслуга “регіонерів”. А от на офіційному веб-сайті Верховної Ради (а це документ) Олег Калашніков, як і раніше, станом на 26 липня включений до фракції ПР, і ця фракція налічує, як і раніше, 186 осіб.

Ось так. “Сувора догана”. У радянські часи її накладали, коли член рядовий партії раптом розлучався з ідейно вивіреною дружиною і брав шлюб з якоюсь міщанкою й вертихвісткою, а колишня дружина скаржилася на ідеологічні збочення колишнього благовірного до парткому. Через рік, якщо колишня вгамовувалася, а шукач пригод не одружувався втретє, догану знімали. А от для номенклатурника будь-якого рангу сувора догана означала або пониження в посаді, або пересування на іншу, менш вагому роботу. І знов-таки, через рік у разі більш-менш прийнятної поведінки сувора догана знімалася, і можна було сподіватися повернутися на рівноцінну втраченій посаду. Іншими словами, тоді сувору догану оголошували, коли треба було зразково-показово покарати члена партії, але водночас не втратити цінного кадра. Видається, у ПР радянські традиції успішно збережені й примножені.

У тому числі – і щодо роботи з мас-медіа. Чи могла виникнути подібна ситуація – з суворою доганою – за брежнєвських чи сталінських часів? Тільки у разі, якщо хтось із низових номенклатурників дозволяв собі брутальне поводження з журналістами, котрі (чи їхні шефи) мали вихід “нагору”. В усіх інших випадках винними виявилися б журналісти, котрі й зазнали б кари. Та чи були б вони, ці “інші випадки”? Один на мільйон чи десять мільйонів. Журналісти, в тому числі й телевізійники, знали своє місце, і самі не пхалися владі під ноги, тим більше, не намагалися відзняти її у якомусь нестандартному ракурсі. А якщо ракурс раптом виходив незвичний, для цього існувала цензура. Та все ж таки головною була самоцензура, добровільне самообмеження журналістів, які потім відводили душу у тісній компанії за гранчаками й огірками. Ті ж одиниці, які не приймали правил гри, або змінювали професію, або емігрували, або йшли у дисиденти.

Схоже на те, що невдовзі саме така тріада знову постане перед українськими журналістами. Особливо телевізійниками – бо дописувачам друкованих чи Інтернет-видань все ж легше, їхні мас-медіа значно важче контролювати, що наочно засвідчує досвід сучасних Білорусі та Росії. В тому числі – і стосовно “загадково” зниклих чи вбитих у цих країнах журналістів. Мішенями ставали передусім знані працівники ЗМІ, “засвічені” на телеекранах, і тільки в другу чергу – “чисті” газетярі. Хоча, втім, останнім від того було не легше...

Що спонукає до такого висновку? Насамперед перебіг подій навколо “казусу Калашнікова”, тобто окозамилювання з боку ПР, незначна кількість підписантів вимог до “регіонерів” (дев‘ять сотень журналістів на всю Україну – це мізерія), угодницька позиція керівництва каналу СТБ (яке задовольнилося вибаченнями Олега Калашнікова та ПР, фактично зрадивши цим журналістів, які підписали вимоги), нарешті, безуспішні спроби дійти істини у справі Александрова, яку було спробували – і безуспішно – реанімувати останніми днями. А ще – плин загальнополітичних подій, коли ледь не щодня парламент України знущається з Конституції, регламенту і здорового глузду. У цім парламенті Василь Джарти, який заявляв, що журналісти СТБ самі себе побили задля гонорару, залишається заступником голови фракції ПР, а до зали засідань, усупереч усім правилам безпеки, за очевидного сприяння служб Верховної Ради потрапляють стороні особи, котрі беруть активну участь у депутатських бійках на боці “регіонерів”. одну з таких осіб, Арсена Клінчаєва з Луганська, сфотографували журналісти; щодо інших, то тут варто дослухатися до депутата Леся Танюка: “На моє місце у сесійній залі прибіг бритоголовий. Думаю, він сидів років 15, бо таких матюків я ще раніше не чув не від кого... Я спробував зайняти своє місце, але цей бритоголовий почав пояснювати мені, що повиколює очі. В цей момент інший депутат з Партії регіонів вдарив мене в живіт. Я давай дивитися, хто це, але він почав ховати обличчя і тікати... У перерві до мене підійшов Клюєв, почав вибачатися, мовляв, "наши ребята погорячились". Я почав питати Клюєва, хто мене вдарив, але він сказав, що прізвищ не знає...” А ще Танюк розповів, що частина депутатів ПР заходить у залу засідань озброєною. Що цікаво: наскільки мені відомо, жоден телеканал, навіть 5-й, не почав з цього приводу неминуче у будь-якій демократичній державі зі справді незалежними ЗМІ журналістське розслідування. Чи з усіма вже провели “профілактичні бесіди”? Чи, пам‘ятаючи долю Александрова, журналісти самі не дуже хочуть пхати носа туди, де їх не хочуть бачити новітні “дони”?

А ще зверніть увагу: лише двійко галичан з фракції ПР розуміє, що треба хоча б зайнятися окозамилюванням щодо “казусу Калашнікова”. І вони цим успішно займаються. Інші ж, з їхнім донбаським чи кримським досвідом, певний час узагалі не могли зрозуміти, що зроблено промах, що до часу, поки гасло “Усьо будєт Донбасс!” ще не втілене в масштабах України, треба бодай позірно давати задній хід. Що ж, ще один лохотрон для наївних журналістів створений. Задній хід позірно даний. Але насправді йдеться тільки про небажання передчасно “засвітити” в масштабах країни ті форми “співпраці” зі ЗМІ, які вже успішно відпрацьовані в певних регіонах України і в сусідній Білорусі.

А от остаточний висновок Бориса Бахтєєва: “Про громадянське суспільство антикризова коаліція мови не веде. Прикро, але й журналісти за своїми корпоративними вимогами не побачили суспільного зрізу цього конфлікту. Проте, якщо суспільство стане невільним, навряд чи в ньому знайдеться місце для вільної журналістики та для корпоративної солідарності журналістів”, - можна тільки підтримати. І посилити: антикризова коаліція постійно веде мову про добробут, соціальні гарантії та економічне зростання, натомість поняття свободи з‘являється тільки тоді, коли на “антикризовиків” починають тиснути, як у випадку з Калашніковим. А найвищі соціальні гарантії без політичних та світоглядних свобод – це тоталітаризм, за якого журналістика не потрібна людям, а відтак автоматично перетворюється на прислужницю правлячої партії.