Церковно-кіношний конфлікт світоглядів
Здійнятий церквою галас щодо виходу на екрани художнього фільму «Код да Вінчі» викликав потужний резонанс по цілому світі. Більшість коментаторів зійшлися на думці, що непримиренно ворожа позиція церковних ієрархів спричинила ефект негативної реклами, котра, як відомо, є найкращим способом приваблення споживача до певного товару, особливо у царині нематеріальної, візуальної культури. Не дивно, що вже за перші тижні світового прокату стрічка зібрала потужний касовий збір, повністю окупивши вкладені у неї кошти.
Однак, окрім комерційної сторони, гостра церковна реакція на звичайнісінький кінопродукт спонукає також до міркувань про сутність самої церкви та настрої, що панують у ній, адже за амплітудою її реакції на зовнішні, щодо неї самої оцінки, власної історії та призначення можливо визначити її сильні та слабкі сторони − за принципом «що в кого болить −… в того й шапка горить».
Код маніхейства
Споконвіку церква розривалась між низкою різнопланових конфліктів. Важко однозначно відповісти які саме загрози − внутрішні чи зовнішні - спричиняли для неї більшу шкоду та були більшою небезпекою. У часи гонінь на перших християн церква розвивалася найбільш динамічно.
Згодом, ставши державною релігією, церква втратила зовнішнього ворога, і, як виявилося, публічно легітимізовані церковні комфорт та затишок почали призводити до застою всередині самої церковної інституції.
Для повноцінного функціонування церкві «терміново» був потрібен новий ворог. Ним почали ставати інші релігії чи навіть конфесії, а також − що головне − частиною церковних ієрархів було доктринально розвинуто ідею про автономно існуюче Зло. Завданням же церкви як головного представника Добра стала боротьба зі Злом.
Хоч така церковна концепція, знана в історії релігії під терміном «маніхейство», не отримала офіційного схвалення церкви, а її ідеологи заснували окремий невизнаний церковною ієрархією маніхейський рух, все ж ідея автономного існування Зла, що свідомо і розумно бореться з Добром, постійно присутня в ідеологічному дискурсі як католицької, так і православної та протестантських церков.
Така філософія морального протистояння використовувалася церквою впродовж віків у безлічі контекстах. Ідеологія маніхейства ідеально підходила для церковно-державних альянсів. Образ ворога, що посягає на устої певної держави і церкви, успішно формувався серед прихожан.
В такий спосіб моральні почуття кожної людини, у свідомість якої з легкістю вживлюється ідеї автономного Зла, експлуатувалися державою та церквою заради суспільного згуртування народу, ігноруючи чи пристосовуючи ідеї свободолюбного християнства.
Селективне правдолюбство
Конфлікт із «Кодом да Вінчі» яскраво демонструє лицемірство церковних інституцій, котрі заповзято вимагають суспільної обструкції для кінокартини, тим самим порушуючи базові уклади демократії та свободи слова. До того ж, така гостра позиція церкви яскраво контрастує із її пасивністю щодо безлічі інших суспільно негативних явищ.
Зокрема, відвідавши кіносеанс «Коду да Вінчі», глядач із подивом констатує, що кожного дня на вітчизняних телеканалах демонструються значно більш неприйнятні для суспільних устоїв фільми.
Відкрита неприязнь церкви щодо цього фільму є свідченням корпоративного відстоювання власного іміджу та власної доктрини. Лише цим можна пояснити таку церковну сполоханість. Нічого спільного із захистом публічної моралі боротьба із цим фільмом не має.
Не висловлюючись щодо безлічі суспільних негараздів, котрі руйнують психіку, в першу чергу, надто чутливих громадян, дітей та підлітків, церква ллє воду на свій млин.
Фільми жахів, триголові чудовиська, вампіри та демони, з котрими щоденно знайомить українців вітчизняне телебачення, руйнують світогляд наших людей, однак ідуть в унісон із загальною церковною доктриною. Адже інвестування коштів, ідей та технологій у творення кошмарів та чудовиськ допомагає створити у свідомості громадян образ Зла, з котрим пізніше сумлінно та заповзято боротиметься церковна братія.
В цьому контексті знову йдеться про необхідність зовнішніх ворогів для існування церкви. Ними, виявляється, можуть бути не лише інші церкви, але й злі духи та інша нечисть.
Насамкінець
У разі, якби голос церкви лунав настільки гучно у питаннях боротьби із наркоманією, алкоголізмом, національним невіглаством, відсутністю громадянської позиції або, приміром, засиллям комп’ютерних ігор, що руйнують ось вже друге покоління українців, вочевидь, соціальна функція церкви була би виконана значно повніше. Натомість боротьба із «Кодом да Вінчі» є нічим іншим як корпоративним конфліктом, котрий чим яскравіше палає, тим ясніше освітлює приспану пасивність сучасної церкви.
