«Детектор медіа» цією публікацією завершує активну дискусію, що розгорнулася після публікації на нашому сайті статті відомого політолога Костя Бондаренка «Ур-Еко. Роздуми про українську журналістику».

Нагадаємо, в рамках полеміки ми опублікували думки журналістів Олександра Прилипка, Вікторії Сюмар та Валерія Зайцева.

Редакція «Детектор медіа» за бажання Костя Бондаренка буде рада опублікувати його відповідь колегам.

Можливо, я чогось не зрозумів у статті Костя Бондаренка «Ур-Еко. Роздуми про українську журналістику». Бо, прочитавши її, замість піднестися до високих інтелектуально-літературних сфер, раптом пригадав простеньку й невибагливу пісеньку - улюблений музичний твір чималої частини нашої еліти: «Раз пошли на дело я и Рабинович». Дуже вже схожим видався застосований Бондаренком прийом - із тією лише різницею, що «на дело» цього разу він пішов не з якимось невідомим Рабиновичем, а з самим Умберто Еко. Навіть не спитавши в нього дозволу.

І справді: як би відреагував читач, якби Бондаренко просто зауважив: «Я вважаю, що...»? Він почав би аналізувати твердження автора й без проблем знайшов би в них чимало підтягувань, пересмикувань, замовчувань та іншої логічної еквілібристики. Коли ж Бондаренко стверджує: «Ми з Умберто Еко вважаємо, що...» - це вже, як кажуть англійці, зовсім інша пара шуз. Підтягування й пересмикування одразу набувають ореолу авторитетності й респектабельності, а читач мусить почуватися дурень дурнем, якому несила зрозуміти модерних течій суспільно-філософської думки. Аякже: він тепер сперечається не з Бондаренком, а з самим Еко! І вже крайнім нахабством видається запитання: а чи й справді пан Еко освятив би думки Бондаренка своїм авторитетом, якби прочитав їх? Чи підписався б під ними? Чи погодився б із отакою «прикладною» інтерпретацією власних ідей?

Тим паче що в тексті Бондаренка Еко, з'явившись на самому початку в надмірно розгорнутому вступі чи навіть пролозі, далі делікатно зникає й з'являється знову аж у самому кінці, в завершенні. Освятивши текст своїм ім'ям, він мовчить, коли йдеться безпосередньо про предмет обговорення - українську журналістику. Ну хоч би слівце вставив, хоч би цитату Бондаренкові надав! Але ні - Умберто Еко окремо, проблеми української журналістики окремо. Як сказав би будь-який літературний критик, Умберто Еко в даному разі є надлишковим персонажем із незрозумілими сюжетними функціями.

То навіщо Костеві Бондаренку знадобився такий потужний союзник (а то й лакей за викликом), притягнутий так неоковирно? Чи не тому, що сам політолог відчуває непереконливість власних аргументів і потребує підтримки - чи бодай ілюзії підтримки?

Тож зауважмо, що доведення істинності власних тверджень у спосіб прикривання авторитетами є одним із хрестоматійних різновидів маніпулювання аудиторією, й проаналізуймо власне текст Бондаренка.

Тим паче що матеріал для аналізування є воістину велетенським. Почнімо хоча б із цитати на самому початку «основного» тексту: «Зрештою, минулорічна "арабська весна", якій так багато уваги приділялося романтиками інформаційної епохи, була нічим іншим, як першим бунтом інформаційних люмпенів...». Усього лише за одне речення до процитованого в Бондаренка, в цитаті з Еко, написано, що «залишиться маса інформованих люмпен-пролетарів, які бажають знати обставини народження в їхньому районі двоголового кабана, але не знають, що діється на планеті». Іншого визначення, що таке «інформаційні люмпени», в тексті немає.

Отже, пан Бондаренко стверджує: революції в арабському світі було влаштовано людьми, чиї інтереси обмежуються плітками й «цікавинками» їхнього району, а на події планетарного масштабу їм начхати. Неординарний, чесно кажучи, висновок, тож і хотілося б більш розгорнутого його аргументування.

А читач, за задумом Бондаренка, трішечки увімкнувши свою уяву, мусить провести паралелі між «арабською весною» та Україною. Й зрозуміти: протестувати проти дій влади, проти заведеної в країні політичної практики можуть лише «інформаційні люмпени», люди обмежені й нерозвинені. Натомість люди з широким світоглядом завжди й за будь-яких умов виправдовують і підтримують «політику партії». Провівши ще одну паралель у не таку вже й давню історію, читач мусить затямити: Леонід Брежнєв та Михаїл Суслов були людьми високоінтелектуальними, справжньою елітою, тоді як Андрей Сахаров та Александр Яковлєв - «інформаційними люмпенами»; останніх двох лише й цікавили, що двоголові кабани, а «мирумир» і «миртрудмай» були для них нікчемними, бо полягали поза межами їхніх обмежених інтересів. Ото й усього лише: імперія впала через те, що на зміну справжній еліті прийшли люмпени.

Наводячи цитату з Еко як програмну, Бондаренко не зробив самої лише дрібнички: не зауважив, що певні типи держав (у яких еліта сама призначила себе такою й відтоді боїться конкуренції з боку суспільства) тільки тим і займаються, що примусовою люмпенізацією суспільства, й інформаційною люмпенізацією зокрема. Заявляючи ледь не прямим текстом: ваша, суспільства, справа - цікавитися двоголовими кабанами, астрологами й екстрасенсами, а до високої політики ви не доросли, це - справа еліти. Чи нічого, до речі, подібного не спостерігаємо ми в українському інформаційному просторі?

І, відповідно, протести, а то й повстання широких верств суспільства можуть бути до значної міри, а то й передусім протестами й повстаннями проти відведеної суспільству ролі люмпенів, на яку воно, суспільство, не згодне. З того, як Бондаренко інтерпретує слова Еко, випливає одна-єдина річ: на переконання політолога, демократія як така є торжеством люмпенів, тоді як взірцем є ієрархічно-станове суспільство, де «каждый сверчок знай свой шесток», а приречений повзати літати не має права.

«Чи дійсно в Україні є суттєві обмеження свободи слова?» - ставить Бондаренко риторичне запитання й сам на нього відповідає: ні, немає. Бо немає фактів убивств і побиття журналістів за їхню професійну діяльність. Одне слово, коли вас не вбили, а лише обікрали - сидіть собі задоволені й радійте з факту повної відсутності злочинності. А ще, на думку Бондаренка, немає й фактів звільнень журналістів з ініціативи влади.

От після цього абзацу не лишається нічого іншого, як тільки зловити себе на відчутті роздвоєної реальності. З одного боку, ніби справедливі речі пише Бондаренко (хоча й протилежних прикладів стає дедалі більше: так, вони ще не стали правилом, але вже є). З іншого боку, увімкніть телевізор і... глибока пауза. Процес виготовлення інформаційного продукту нібито має всі формальні ознаки свободи, а от результат...

«Споживач інформації в Україні може за бажання (виділення моє. - Б.Б.) отримати трактування однієї й тієї ж події з кількох джерел», - пише Бондаренко. То й в СРСР споживач міг отримати інформацію з кількох джерел: окрім «Правди», були ще «Известия», «Труд», «Советский спорт» та численні інші видання. Навіть «Литературная газета» й «За рубежом» були! А за бажання можна було й «Голос Америки» або «Німецьку хвилю» послухати: глушили їх нещадно, але розібрати загальний зміст було можна. Тож не було в СРСР утисків свободи слова, найменшою мірою не було?

У пошуках правильної відповіді не можна уникнути принципового питання: цензура чи редакційна політика? Що є що? Суперечки на цю тему давно вже нагадують популярні дискусії 1960-х років про фізиків і ліриків та про спорт і мистецтво. Нагадують тим, що відповідь є так само очевидною, а жорстка альтернативність позицій - удаваною. Вся «принадність» нинішньої ситуації в медіасфері полягає в тому, що власники ЗМІ здебільшого в той чи інший спосіб беруть участь у «високій» політиці або щонайменше мають у ній свої інтереси. Не вподобання, принципи та прагнення, а саме інтереси. І чомусь (мабуть, за випадковим збігом обставин?) сталося так, що переважна більшість медіавласників так або інакше асоціюються з владою.

А за таких умов запитання: «Цензура чи редакційна політика?» втрачає сенс, бо одне не відрізнити від іншого. Редакційна політика, вона ж цензура - от якою видається правильна відповідь. Що існувало в радянській газеті «Правда», органі ЦК КПРС - цензура чи редакційна політика? Безглузде запитання, чи не так? Сьогоднішня Україна дуже мало відійшла від такого типу стосунків медіа й держави. (Тут можна вести мову про те, що в підсумку перехідного періоду приватизованими в Україні виявилися не економічні об'єкти самі по собі, й ЗМІ зокрема, а держава - а вже внаслідок того, на додаток до держави, економічні об'єкти. Але то вже окрема тема.)

Медіасферу в Україні значною мірою вмонтовано в систему влади, хоча призначення її полягає зовсім в іншому - бути... ні, не опонентами влади - бо опонування заради опонування є дурістю несусвітньою, а до того ж різновидом тієї самої несвободи, - а арбітром, критиком, експертом. Умонтованість медіасфери в систему влади є одним із засадничих індикаторів олігархічної держави.

Принагідно хотілося б відповісти Костеві Бондаренку на його висловлене в «Детектор медіа» твердження, нібито нинішній президент повів рішучу боротьбу з олігархами. Так, у нових призначеннях можна простежити відсування від влади традиційних олігархів, принаймні деяких. І все було б гаразд, якби новопризначені посадовці а) не були тісно пов'язані з родинним колом президента і б) не були тісно пов'язані з бізнесом. Хто, зрештою, сказав, що президент і сам не може бути олігархом, а то й «над усіма олігархами олігархом»? Чи, принаймні, не може хотіти ним стати?

Чи існують реальні факти, які свідчили б: олігархічний суспільно-політичний устрій відходить у минуле? Принаймні, процесу відділення медіасфери від системи влади не спостерігається...

Скажете, що такі стосунки між ЗМІ та політиками є характерними не лише для влади, а й для опозиції? Саме так - на превеликий і дуже превеликий жаль. Нинішня опозиція теж устигла насолодитися перебуванням при владі з усіма бонусами, які воно дає. Тільки от співвідношення між провладними й проопозиційними ЗМІ видається аж ніяк не паритетним. Стосовно телебачення й поготів. Мало хто стане заперечувати: співвідношення між лояльними й критичними до влади каналами найменшим чином не відповідає співвідношенню провладних та опозиційних настроїв у суспільстві.

Далі можна вести мову про одну з характерних рис приватизованої держави - чималу кількість медіавласників, які «завжди за тих, хто перемагає». Які не просто підтримують владу, а підтримують будь-яку владу, хоч би хто її уособлював. Що й є зайвим свідченням: ідеться не про принципи й ідейні настанови, а про меркантильні інтереси медіавласників, і саме ці інтереси змушені обслуговувати ЗМІ.

Отут і варто відрізняти проопозиційні ЗМІ від опозиційних. Розрізняти ті ЗМІ, які обслуговують тактичні інтереси політичної опозиції, й ті, які є опозиційними, а точніше - критичними, самі по собі. Які за певних обставин можуть підтримувати (та й то до певної межі й досить умовно) певну політичну силу й навіть певних політиків, але підтримувати не сліпо, а з цілком раціональних причин. Підтримувати за щось, за конкретні дії, а не за обов'язком чи зобов'язанням.

Таких ЗМІ в Україні абсолютна меншість - недаремно ж, стикнувшись із досі незнайомим виданням, одразу ж звертаєшся до колег із запитанням: «А хто за ним стоїть?». Відповідей: «Та ніхто, вони самі по собі» - майже не почуєш. Але такі видання існують. Кость Бондаренко - із умислом або ні - не розрізняє цих двох типів ЗМІ, валячи всіх, хто не є апологетами влади, до однієї купи й приписуючи їм усім одні й ті самі якості. А якості ті насправді є діаметрально різними.

«Перша і головна вада (українських ЗМІ. - Б.Б.) - це тенденційність. Журналістика бавиться в опозиційність. Бути опозиціонером на шпальтах газет чи в інтернет-середовищі стало правилом доброго тону», - пише Бондаренко, вилучаючи з цього ряду телебачення. Бо щодо телебачення надто вже очевидною була б хибність твердження про гарний тон опозиційності. Але ж найширшу аудиторію має саме воно, телебачення! Та й за впливом на громадську думку його не порівняти ані з газетами, ані з інтернетом. Те саме стосується й газет: чомусь пресові кіоски не завалено самими лише опозиційними виданнями. Жовтими, розважальними, відверто «люмпенськими» - так, але опозиційними?

Що ж до тенденційності... Отим і відрізняються проопозиційні ЗМІ від незалежних. Перші схвалюють чи засуджують учинки політиків залежно від того, кому ті вчинки належать; другі - залежно від учинків політиків формують своє ставлення до них. У перших ставлення до політиків є первинним, і вже залежно від нього підлягають оцінюванню конкретні події, у других первинними є події, а ставлення до політиків - їхнім результатом. І якщо незалежні ЗМІ не бачать у діях влади позитиву, то хіба це їхня провина? Невже вони мусять вигадувати той позитив, аби лише виокремитися з-поміж усіх інших непровладних і довести свою незалежність?

Бондаренко стверджує: «Журналісти масово повірили у помаранчевий процес. (Що мається на увазі, зрозуміти нелегко. - Б.Б.) Для них "Помаранчева революція" не скінчилася на підсвідомому рівні». Отже, дурні журналісти побігли за кинутою політиками кісткою й ніяк не можуть зупинитися. Чи зрозумів пан Бондаренко, що образив журналістів, причому образив за анкетними даними, за родом діяльності - що, в принципі, нічим не відрізняється від «ненашої раси»? «Журналістика бавиться в опозиційність» - і одразу критична до влади журналістика мусить сприйматися як несерйозна, легковажна, а серйозною має вважатися лише апологетична?

А чи не ставив перед самим собою Бондаренко запитання: а чому це чимало журналістів, разом із більш ніж половиною суспільства, так незлюбили Віктора Януковича 2004 року? Їм не сподобалося прізвище Януковича? Не сподобався його високий зріст? Колір його краватки видався їм малоестетичним? Чи, може, були вагоміші причини, які викликали недовіру до тодішнього кандидата в президенти? І шлейф цієї недовіри тягнеться й до сьогодні - тим паче, що й сам тепер уже президент підкидає вдосталь підстав для того, щоб ця недовіра не відійшла в минуле.

То, може, саме в тій недовірі полягає причина того, що, за словами Бондаренка, «Янукович є об'єктом для критики АПРІОРІ»? Може, саме тим пояснюється, що «для значної частини цього середовища він ЧУЖИЙ»? Суспільство, й журналісти зокрема, просто нічого НЕ ЗАБУЛИ. Адже нічого не забувати - це професійна риса журналістів, хіба не так? Чи існує журналістська упередженість до нинішньої влади? Так, поза всяким сумнівом, існує. Але виникла вона аж ніяк не на порожньому місці. Так само, як і політична біографія Віктора Януковича розпочалася не в лютому 2010 року.

Бондаренко нагадує: ляпи Юлії Тимошенко не мали належного відгуку у ЗМІ. Але ж Тимошенко й не професор! Вона не хизувалася своїми науковими регаліями. До речі, як пан Бондаренко пояснить величезну загадку: вже понад два роки минуло з часу інавгурації Віктора Януковича, а так і не знайшлося нікого, хто заявив би: «Я був студентом професора Януковича»? Або: «Я був аспірантом професора Януковича»? Та спогади цього добродія залюбки розхапали б усі ЗМІ; на відпустку десь на Таїті він заробив би вже точно! Але ні, тиша. То, може, от саме через це ЗМІ й є такими чутливими до неоковирностей у виступах президента?

Порівняймо дві ситуації. Барак Обама під час зустрічі з Михаїлом Саакашвілі назвав Грузію Росією. Віктор Янукович під час зустрічі з Гурбангули Бердимухамедовим назвав Туркменістан Казахстаном. З формального боку, дві абсолютно однакові події. Але чи є об'єктивна впевненість у тому, що й причини, які призвели до цих ситуацій, в обох випадках є однаковими? До речі, обмовку Обами не вирізали ані з репортажів, ані - моторошно навіть уявити! - з оприлюдненої пізніше стенограми. То, може, різне ставлення політиків до власних мікроконфузів якраз і спричиняє різний розголос, якого ті мікроконфузи набувають? Коли сам політик роздмухує мікроконфуз до розмірів уселенської драми, то чи варто дивуватися, коли ЗМІ роблять те саме?

Кость Бондаренко скаржиться, що невдячні журналісти не хвалять президента, а критикують його. Ну то запропонував би бодай один-два пункти, за які президента просто неможливо було б не похвалити. Але ж чомусь він цього не зробив?

Про проблеми й вади української журналістики Бондаренко написав далеко не першим. Писав про них нещодавно й ваш покірний слуга у статті «Обречённые на цензуру», де стверджував: українська журналістика є цензурно віктимною. Але ж від віктимної поведінки до жертви - не такий уже й близький шлях, для цього щонайменше має бути хтось зі злими умислами...

Так, усі згадані Бондаренком вади є наявними: й знеособлення, й схильність до скандалів, і хуторянство, й нерозрізнення об'єктивних подій та постановочних піар-акцій, і зародковий стан міжнародної журналістики, й іще чимало чого. От тільки де тут відповідь на запитання про свободу слова й відсутність цензури? Хай журналістика є неякісною, хай матеріали часто-густо є стандартними й зробленими поспіхом - але де тут відповідь на запитання: вільними є їхні автори чи ні? Винятково з власної волі вони роблять низькоякісні матеріали, а чи таким є встановлений формат, такою є та сама редакційна політика, нав'язана власниками?

І гаразд: опозиційні ЗМІ часто-густо видають низькоякісні матеріали. А чи провладні медіа піднеслися до небачених висот духу й інтелекту? Чи їх усі звинувачення Бондаренка не стосуються? А якщо стосуються, то, може, річ зовсім не в опозиційності або провладності, й вододіл між апологетичними та критичними ЗМІ проходить зовсім не у площині якості журналістики?

А як же спритно пан політолог поділив журналістів на дві категорії! Є «сіра маса», що страждає на «постпомаранчевий синдром», а є Сергій Рахманін, Юлія Мостова, Віталій Портников і він, Кость Бондаренко! Яких однодумців він собі підібрав - аж заздрість бере! Боюся тільки, що, беручи їх в однодумці, він із ними церемонився не більше, ніж із Еко.

Але кара від Бондаренка настигла й однодумців. Одна лише фраза: «Ви уявляєте, щоби Віталій Портников був об'єктивним?» І все, від Портникова не лишається й руїн, бо виходить, що його діяльність - це такий собі різновид художньої літератури, який має дуже маленький стосунок до журналістики.

Отут ми стикаємося з іншою давно обговорюваною проблемою - проблемою припустимості чи неприпустимості демонстрування журналістом власної позиції. У чому, по суті, полягає ситуація? Існують певні аксіоматичні речі, загальновизнані як істинні. Демократія, наприклад, відкритість влади, повага до прав людини й дотримання тих прав. І от журналіст - скажімо, той самий Портников, виходячи з цих безсумнівних істин, досліджує конкретну подію або загальну ситуацію. Реальність, одне слово, досліджує. І це є суб'єктивність? Тоді будь-який учений, чиї праці складаються не з самих лише цитат, є просто взірцем суб'єктивності, а наука як об'єктивне знання є взагалі вигадкою клятих імперіалістів. Кость Бондаренко нібито обома руками за власну позицію - аж раптом виявляється, що позиція дорівнює необ'єктивності.

Дефетизм... Дуже неоднозначна проблема. «Ура! Свято! ЄС прийняв жорстку резолюцію по Україні!» - наводить Бондаренко приклад. Якщо виходити з переконання, що країна дорівнює державній владі, то сперечатися нема про що. От тільки чому ж тоді німці святкують день перемоги над нацизмом, а не посипають голови попелом і не плачуть уголос кожного 8 травня? Як пишуть на російських інтернет-форумах, це їх американці «оболванили», а німці мусили б оплакувати свого благодійника, хай навіть, у кінцевому підсумку, й невдалого? Чому поляки, чехи, словаки, угорці не клянуть Горбачова за те, що наприкінці 1980-х років кинув їхні комуністичні режими напризволяще, через що ті режими, не без тиску Заходу, й упали? Я навмисне взяв граничні, крайні приклади, щоб показати: ні, надто неоднозначним є це питання, щоб отак резолютивно його зачіпати.

Бондаренко наводить історію з окулярами Папієва, якому зловмисно приписали їхню крадіжку. Нібито переконливо. Але чи справді Томенко й Кириленко знали про наявність цих окулярів? На яких складах їх було виявлено, де був розташований той окулярний рай? Чи тими складами керували особисто Томенко з Кириленком або їхні безпосередні підлеглі? Ні, Бондаренко оголошує вирок без слідства. Може, це й є взірець об'єктивності? Дрібний приклад, але чи не показовий?

Окрема тема - рейтинги свободи слова, складені «Фрідом хаус». Ця організація «не може вважатися незалежною структурою, оскільки на 66-80% фінансується урядом США», - стверджує Бондаренко. Далі - неоране поле для любителів конспірології. Так і уявляється зловісна рука Вашингтона, який, капосний, ночами не спить, а тільки й гадає, як то йому знищити Україну. Чи то за те, що вона слов'янська, чи то за те, що православна, а чи то йому просто хочеться вивезти за океан родючі українські чорноземи - бо ж самі американці давно вже з голоду пухнуть - та багатющі українські вугільні шахти - бо в самих США без українського вугілля все от-от зупиниться. Обирайте, одне слово, що вам більше до вподоби.

Гаразд, «Фрідом Хаус» не є незалежним. А як щодо авторитетності у світі, як щодо довіри до проведених цією організацією досліджень? Усе це вже не має ніякого значення? Фінансує Вашингтон - і все, тавро поставлено, більше нема про що вести мову? Бо ж відомо, що нічого корисного й шляхетного уряд США не може фінансувати в принципі? Так, є згадані Бондаренком скептики. Але до якої міри ці скептики не залишаються поодинокими, до якої міри з їхньою думкою погоджується більшість експертів? До якої міри є неупередженим той самий Олексій Пушков? Ой, забув: його ж уряд США не фінансує, отже - незалежний!

Чи не є це тим самим прикриттям авторитетами, тип паче суб'єктивно вибраними авторитетами? І, якщо так, чи не мусив би автор бодай схематично ознайомити читачів із аргументацією критиків «Фрідом Хаус», а не просто назвати два імені?

Критикуючи упереджені до влади, «постмайданні» ЗМІ, Бондаренко закидає: замість справді важливих тем, вони обговорюють, «скільки валіз Тимошенко привезла з собою з Лук'янівки в Качанівку». Виходить, це саме опозиційні ЗМІ, не шкодуючи фарб, змальовують кількість її валіз? Це саме вони перелічують бренди відомих фірм, чию продукцію носить Тимошенко? Це саме опозиційні ЗМІ перетворюють ув'язнення Тимошенко на акт світської хроніки?

Так, чимало видань подають думки закордонних політиків про ув'язнення Тимошенко як новину №1. А чому б і ні? Зрозуміло ж: ідеться не про міжнародну подію, а про внутрішню, суто внутрішню. Чи може хтось переконати українських споживачів інформації, що світова реакція на засудження Тимошенко має бути для них менш важливою, ніж проблеми албано-бангладеських відносин?

Але ж як чудово Бондаренко розв'язав проблему негативної реакції світу на засудження Тимошенко! «Батьківщина» всіх купила, й баста! Одне слово, корумпованою до безмежності є світова політика (куди там політиці українській!), і тимошенківці крутять цілим світом, мов циган сонцем. Чи, може, панове Брок, Галлер, Ройтова й Теннок - то єдині у світі люди, яким не до вподоби кримінальне переслідування Тимошенко? А чи, може, панові Бондаренку - знаному борцю з хуторянством - навіть на думку не спадає, що у світі можуть існувати рушійні мотиви поведінки політиків, відмінні від заведених в Україні? Солідарність, наприклад, або вірність принципам?

А як вам фраза: «Те, що преса за кордоном (і частково в Україні) писала про причетність окремих названих осіб до нелегального фінансування їхньої діяльності з джерел БЮТ»? (Хотілося б побачити бодай одну особу, не причетну до нелегального фінансування її діяльності, - але це так, до слова.) Фраза ця залишає самі запитання. Що то за преса, наскільки вона є авторитетною? Чи, бува, не стінгазета гільдії норвезьких виноградарів? Наскільки широко про це писала світова преса? У чому, зрештою, полягає аж така вже діяльність депутатів Європарламенту (або, як пише пан Бондаренко, «депутатів Євросоюзу»), що її треба й можна нелегально фінансувати?

Припустімо навіть, що всі виступи з засудженням ув'язнення Тимошенко є проплаченими з офісу на Турівській. Але чому ж Бондаренко не навів жодного прикладу, коли знаний і авторитетний у світі політик заявив би прямим текстом: засудження Юлії Тимошенко є суто правовим і аж ніяк не політичним актом? Це було б так переконливо - більше й сперечатися не було б про що! Усі аргументи опонентів розсипалися б, мов трухлявий пень.

Гаразд, поставмо те саме запитання іншим боком: чому позитивна чи навіть нейтральна реакція на засудження Тимошенко концентрується в тих і лише в тих країнах, які заведено вважати не зовсім демократичними? Й тут рейтинги схибили, й тут чи то «Батьківщина», чи то уряд США заплатили, а насправді демократичними є зовсім не ті країни, які заведено такими вважати? (Судячи з політичних реалій «демократичної» України, мабуть що так.) І, до речі, а може, уряд США теж куплений бютівцями - до останньої буфетниці й прибиральниці? Це ж яка сенсація пропадає!

Все ж таки, навіть у маніпуляціях має бути межа. Тільки-но Бондаренко таврував опозиційні ЗМІ за те, що вони посилаються на неавторитетні й нікому не відомі, а то й зовсім не названі іноземні джерела й у такий спосіб дезінформують бідолашних українців. Якщо це так погано, навіщо ж самому тут-таки робити те саме?

Але, принаймні, стало зрозумілим твердження Бондаренка про засилля в Україні опозиційних медіа. Майже всі без винятку ЗМІ бодай одним словом повідомляють про негативну реакцію у світі на ув'язнення Тимошенко. За Бондаренком, тієї світової реакції насправді не існує, а є лише інспіровані «Батьківщиною» інсинуації. А отже, всі без винятку українські ЗМІ танцюють під дудку «Батьківщини» - он воно як! Це вже справді відкриття з відкриттів.

Що далі читаєш статтю Бондаренка, то далі постає запитання: а може, твердження, що «БЮТ - Батьківщина» підкупила ледь не всю світову політику, що все світове обурення кримінальним переслідуванням української опозиції є не більш ніж вигадкою, - може, це й було тим, заради чого писалася вся стаття? А Умберто Еко, свобода слова та об'єктивні вади української журналістики - то лише камуфляж, фальшивий аеродром, що мав прикрити, сховати справжню ціль, у найкращих традиціях пропаганди, притаманної аж ніяк не демократичним країнам? Пам'ятаєте, як абстрактне й безіменне «прогресивне людство» одностайно схвалювало всі без винятку дії радянського уряду, тоді як конкретні, з іменами та прізвищами, авторитетні у світі критики радянської політики діяли не інакше, як «за вказівкою з Вашингтона» й «спокушені жовтим дияволом»? І справді: хіба ж міг той самий Збігнев Бжезинський тягатися силами з усім людством, та ще й «прогресивним»?

Надто вже багато у статті Бондаренка натяжок як для одного тексту...

Що ж до питання свободи слова: чи є вона в Україні? Усе залежить від того, під яким кутом зору дивитися на проблему. Як для країни з олігархічно-становим суспільно-політичним устроєм, свобода слова є - навіть дуже значна, а може, й надлишкова. Як для країни демократичної - ні. І винні в тому далеко не самі лише журналісти.

Фото - www.unmultimedia.org