Чутки про можливе створення парламентської коаліції між «Нашою Україною» та «Регіонами України» з’явилися ще задовго до виборів і, ймовірно, коштували партії Ющенка не одного відсотка втрачених голосів. Помаранчевий виборець виразно заявив, що хоче продовження революції, а не її згортання, віддавши істотну перевагу перед «Нашою Україною» блокові Юлії Тимошенко, котра від самого початку пообіцяла не створювати жодних коаліцій із партією Януковича.

«Нашоукраїнські» вожді, схоже, не зрозуміли цього послання від своїх виборців, як і, зрештою, багатьох інших сигналів у політиці та економіці, – що лише зайвий раз підтверджує їхню невисоку фахову якість і, ще гірше, перманенту схильність ставити персональні інтереси над загальнонаціональними чи навіть суто партійними. Особиста неприязнь до Тимошенко, ревнощі, заздрощі і, головне, страх позбавляють їх здатності тверезо мислити і раціонально поводитись. Партія, котра з тріском програла вибори, відчайдушно намагається й далі грати головну роль, використовуючи для цього свою єдину козирну карту – президента, не розуміючи, що ця карта потрібна всій нації для набагато серйозніших ігор, ніж захист бізнесових інтересів кількох «любих друзів» та спонсорів.

Тимошенко справді «непередбачувана» і з нею справді важко «домовлятися». З конкретними донецькими пацанами простіше – вони сєчуть і вони знають поняття. Тимошенко може справді виявитися не надто ефективним прем’єром, як це вже трапилося минулого року, хоча для чистоти торішнього експерименту вона мусила б мати справді свій (а не президентів) уряд, свою коаліцію у парламенті і, головне, не мати ще двох альтернативних урядів в особі РНБО та президентського апарату. В кожнім разі, вона виграла (серед учасників можливої помаранчевої коаліції) вибори і вона має конституційне право назначити головою помаранчевого уряду кого захоче – хоч би й саму себе, – і вона повинна цей шанс отримати.

Мірою того, однак, як парламентська коаліціада вступає у завершальну фазу, шанси на створення суто помаранчевого уряду стають дедалі примарнішими. Тимошенко, схоже, не бажає відмовлятися від свого законного, отриманого від виборців права очолити уряд. А «любі друзі», схоже, панічно бояться за нею це право визнати (загалом зрозумілий страх дрібних хижаків перед хижаком великим. Чи, скажімо, дрібних шулерів – перед Великим Комбінатором). Таким чином, змішана коаліція між «Нашою Україною» та «Регіонами України», провісником якої можна вважати торішній меморандум між Ющенком та Януковичем, стає справжнісінькою реальністю. Головні аргументи на користь такого об’єднання озвучувалися не раз: обидві групи, мовляв, прихильні до ліберальної економіки і можуть здійснити необхідні реформи (безумовно, успішніше, ніж у союзі з соціалістами). А по-друге – лише таким чином можна подолати розкол України на схід і захід, осягнувши потрібну національну єдність та консенсус із багатьох ключових питань.

Почасти ці аргументи слушні, оскільки «Партія Регіонів» (як і вся українська олігархія, зокрема й «нашоукраїнська» та «тимошенківська») зацікавлена в розпрозоренні української економіки, виході на світові біржі, залученні в Україну поважного міжнародного капіталу. Період дикого капіталізму, коли можна було збагачуватись, розкрадаючи державні багатства, закінчився. Тепер, коли вже все (чи майже все) розкрадено, щоб далі збагачуватися, треба що-небудь виробляти і продавати це «щось» на світових ринках. Для цього, однак, потрібна стабільність, чіткі правила гри, а також ошляхетнення іміджу більшості олігархів, капітали яких мають украй сумнівне походження. Для «Партії Регіонів» коаліція з добропорядним Ющенком є, безумовно, добрим шансом для поліпшення своєї міжнародної, насамперед бізнесової репутації. Неформальний власник «Партії Регіонів» мільярдер Ринат Ахметов заявив, що вони не люблять «Нашої України», але оскільки в політиці шлюби укладаються не конче з любові, а й з розрахунку, то його партія цілком готова до такого союзу.

Для «Нашої України» союз із «Регіонами» має свою принаду насамперед у тому, що від них нашоукраїнці можуть виторгувати значно більше поступок, ніж від упевненої в собі і націленої на майбутнє президентство Юлії Тимошенко. Для нашоукраїнського електорату це буде, безумовно, поважною психологічною травмою, але прогнозувати його масовий відхід від Ющенка, певно, не варто. По-перше, тому що це в основній своїй масі найвідданіший, «найсвідоміший» «державницький» електорат, котрий 1994 року дружно голосував за нелюбого Кравчука, бо так, мовляв, було треба для порятунку держави, а 1999 року з тих самих причин хоч плакав, але голосував за Кучму. Переможців, як відомо, не судять, тож коли мезальянс із «Регіонами» дасть позитивні економічні наслідки та ще й, чого доброго, приведе Україну в НАТО, ніхто через кілька років не кине за це в Ющенка каменем.

Реальна загроза, властиво, полягає в іншому. Помаранчева Революція не лише увиразнила поділеність України на «помаранчевий» захід і центр та «блакитний» південь і схід (що всі помічають і оцінюють негативно). Вона ще й інституціалізувала цей поділ, котрий існував і раніше, проте не виглядав таким драматичним головно тому, що між політичним «сходом» і «заходом» існувала могутня псевдоцентристська партія влади – партія політичних, сказати б, паразитів, котрі, не маючи фактично жодної ідеології і не репрезентуючи практично нічиїх інтересів, крім власних, успішно жирували на наявному поділі, граючи роль посередників, самопроголошених миротворців між панівними на заході «націоналістами» та панівними на сході «комуняками». У певному сенсі цю роль можна порівняти до такого собі «Росукренерго» – не потрібного, в принципі, ні Росії, ні Україні, але життєво потрібного вузькій кліці привладних шахраїв в обох країнах.

Помаранчева Революція змела посередницьку кліку між «сходом» і «заходом», не лише оголивши політичні, ба цивілізаційні відмінності та суперечності «двох Україн», а й відкривши унікальну можливість «торгувати без посередників» – тобто, самим озвучувати свої інтереси і самим домовлятися. Це, безумовно, нова ситуація в українському політикумі і вона, звісно, викликає занепокоєння, оскільки культура приготування й виконання контрактів в Україні недорозвинена, а рівень довіри громадян одне до одного та до всіх інституцій доволі низький. Проте ця нова ситуація водночас дає унікальну можливість розвинути політичну культуру – без посередницьких маніпуляцій псевдоцентристів, котрі радше консервували й плекали наявний поділ (як джерело свого благополуччя), аніж намагалися його лагодити через чіткі інституційні механізми.

Сьогодні, коли між «двома Українами» нема політичного «росукренерго», вони мусять або воювати, або домовлятися, інституціалізуючи свою відмінність і виробляючи механізми мирного співіснування в одній державі, котру, на щастя, однаково вважають своєю. Це неминуче згладжуватиме конфронтаційність наявного поділу, спонукаючи захід і схід до компромісності, до центризму, а не до політичного знищення одне одного. Властиво, попри всі балачки про поляризацію, Україна сьогодні насправді менш радикально поляризована, ніж десять років тому. Спробуйте-но лишень уявити собі на початку 90-х парламентську коаліцію між політичним «заходом» (репрезентованим Рухом) та політичним «сходом» (представленим комуністами). Без псевдоцентристського «росукренерго» ці політичні сили не змогли б мирно співіснувати, отож кравчуківсько-кучмівська посередницька «фірма» й процвітала понад ціле десятиліття. Сьогодні будь-яка коаліція у парламенті виглядає ймовірною – і це є, радше, ознакою оздоровлення українського політикуму, його дозрівання у бік правдивого центризму та поміркованості, а не поляризації та радикалізації.

Через це, власне, головна загроза можливої коаліції між «Нашою Україною» та «Реґіонами» полягає в тому, що вона може, з одного боку, спричинити радикалізацію невдоволених і в помаранчевому, і в біло-блакитному таборі, а, з іншого боку – може повернути нас до попередньої ситуації, коли виникне нова неформальна партія влади з хлопців-комсомольців та хлопців-крутеликів обох кольорів, із добре знайомою нам претензією на роль політичного посередника, об’єднувача двох бідолашних розколотих Україн. Поки така загроза існує, згадана коаліція виглядає небажаною. Що, однак, зовсім не означає, що ми її не побачимо у віддаленому, а, можливо, й у близькому майбутньому.

Щоб така коаліція, однак, була небезпечною, помаранчевий уряд мусив би спершу кардинально реформувати всі інституції, утвердити нові правила гри в країні, зробити систему стабільною і, як кажуть техніки, захищеною від дурнів. Захищеною до такої міри, щоб перемога на виборах будь-якої політичної сили не мала фатального значення для країни, її економіки, демократії та суверенітету. І щоб перебування при владі було для політиків такою самою нормальною, звичною і тимчасовою річчю, як і перебування в опозиції.

Микола Рябчук – науковий працівник Українського центру культурних досліджень у Києві, автор багатьох книжок, зокрема, «Дві України» (2003), перекладеної польською (2004) та німецькою (2005) мовами. Тепер викладає в Нью-Йорку у Колумбійському університеті.