Як ми вже повідомляли, напередодні  3 травня - Всесвітнього  дня свободи преси -  «ТК» вирішила  задати кілька запитань тим,  хто  у період  «темніковської цензури» 2002-2004 років  були по різні боки барикад.  Вчора ми вже опублікували розгорнуте інтерв’ю Олексія Мустафіна, який, отримавши наші запитання,  виявив бажання більш широко поговорити на заявлену тему.

Сьогодні ж пропонуємо увазі читачів ще кілька відповідей  на опитування, яке досі триває і ми чекаємо  на  позицію ще декількох колег.

Хоча, на жаль, доводиться констатувати, що не всі потенційні  учасники опитування  погоджуються відповідати на наші запитання (наприклад, відмовився це зробити Микола Канішевський, екс-віце-президент НТКУ у 2003-2004 роках, який керував інформаційним мовленням Першого національного). А хтось настільки глибоко пішов після «помаранчевої революції» у «медіа підпілля», що знайти їх «ТК» так і не вдалося (наприклад, Олександр Савенко, президент НТКУ у 2003-2004 роках). 

Отже, на наші запитання поки що, окрім Олексія Мустафіна,  відповіли: Єгор Соболєв, Сергій Васильєв, Віктор Заблоцький, Дмитро Понамарчук, Євген Глібовицький, Кирило Булкін, Сергій Гузь.

1. Як ви тепер оцінюєте  період 2002 - 2004 років, період «темників»  в  українських медіа?  Що, все ж таки, тоді було вирішальним  для встановлення саме такого «режиму»  у ЗМІ? Які були, з вашої точки зору, в той період позитиви?  А головні негативи?  Що період «темників»  дав українським ЗМІ та журналістам? Які уроки винесла влада, політики?

2. Яких уроків ані владою, ані медіа, ані журналістами, ані опозицією винесено не було?

3. Як ви оцінюєте власну діяльність у ті роки? Чимось пишаєтесь? Чогось стидаєтесь? Якби все спочатку – яких помилок не припускалися б? А що би повторили обов’язково?

4. Чим ви займаєтесь зараз? Чи задоволені ви своєю нинішньою діяльністю?  Яким чином на ваше життя вплинули процеси у медіа 2004-2005 років?

5. Чи є в Україні зараз свобода слова та преси?  Які проблеми ви вважаєте головними для нинішнього періоду в українських ЗМІ?

6. Чи є в українській журналістиці такі особистості, яким ви не подаєте руки? А кого ви особисто поважаєте? Чому – поясніть щодо обох випадків.

Єгор Соболєв, автор та ведучий програми „Чи на 5”, 5 канал, у 2004 році – голова Київської незалежної медіа профспілки:

1. Це була чума, яка вбила багато журналістів і зазіхала на життя професії в цілому. Розповсюдилася вона через неготовність журналістів чинити опір з перших днів.  Для мене позитив тих років – розуміння, що треба будь-які натяки на цензуру, навіть слабкі, вбивати негайно, як тільки вони з’являються. Бо потім легке недомогання переростає в тотальну епідемію. З чумою, до речі, те саме – людство її позбавилося, коли повністю винищили можливість її розповсюдження. А до того вона забирала по третині населення світу. Це я про необхідність профілактики серед нас надалі.

3. Стидаюся того, що не став учасником журналістського руху спротиву ще у 2002-му, коли Віктор Медведчук розносив перші бацили. Помилково вважав, що це не моя справа, бо працював у безцензурних «Українських новинах». Але насправді ця небезпека та її профілактика – справа усіх. Бо коли цензура пошириться – нікому не буде місця. А повторив би звичайно журналістську революцію-2004. Для мене всі її учасники – назавжди герої.

4. Користуюся перевагами свободи ЗМІ. Покращую одну програму, думаю про іншу. Свобода в медіа суттєво збільшила мої доходи, і відкрила можливість вчитися новій частині професії – тележурналістиці.

5. Безперечно, є. Я вчора виступав перед білоруськими журналістами і відчував себе людиною з іншого світу. Якщо хтось скаже, що свободи слова чи ЗМІ в країні нема, і скаже це серйозно, рекомендую ознайомчий тур до Мінську або Москви. Там можна відчути, що ми зараз у Лондоні або хоча б у Варшаві. Замовна журналістика - ось нове лихо. Особисто вирішив докладати усіх зусиль, щоб його подолати. У травні разом з колегами починаємо пропаганду здорового способу життя серед студентів журналістських вузів. Якщо робити це системно і розумно, вийде непогане щеплення – як проти чуми.

6. Нацистам служило так багато колег, що не подавати руку – це не метод. З усіма вітаюся і спілкуюся, тим більше, є про що. Ми боролися не проти людей, а проти дій, що вони вчиняли. Зараз мене набагато більше цікавить, як зробити, щоб історія не повторилася. А поважаю кого? Так це навіть Інтернет-сторінки не вистачить. Одних учасників «журналістського руху за професійні стандарти» було чотири сотні. Усіх зі свободою!

Сергій Васильєв, екс-керівник Головного управління інформаційної політики Адміністрації Президента Л. Кучми, на думку багатьох експертів – один з провідників  «темниківської» цензури в період 2002-2004 років:

1.Якщо користуватися термінологією, запропонованою „Детектор медіаю”, то про „період «темніковської цензури»” варто говорити не лише у минулому часі, а й в теперішньому. Оскільки будь-який прес-реліз від політичних партій, громадських організацій, комерційних структур, компаній, зарубіжних представництв, органів державної влади і т.п.  є не що інше, як інтерпретація для ЗМІ. Іншими словами – важлива для авторів повідомлення тема з певними акцентами зацікавленої сторони. Звідси пішло – „темник”.

З цієї точки зору 2002-й, 2003-й, 2004-й, 2005-й  нічим не відрізняються від 2006-го. Нічогісінько не змінилося й у ставленні ЗМІ до ретрансляції таких інтерпретацій. Все визначається позицією власника телерадіоканалу або друкованого ЗМІ. Якщо йому вигідно, тоді інтерпретація замовника збігається з редакційною політикою підконтрольного ЗМІ. Якщо ж власник має іншу точку зору, інтерпретація замовника ігнорується.

Добре це чи погано – філософське запитання. Коли перейматися інтересами суспільства, така схема, безумовно, обмежує доступ громадян до різних інтерпретацій подій, що відбуваються навколо. В той же час, автори (ініціатори) такої інтерпретації мають законне право на її розповсюдження у тій версії, яка вигідна саме для них. А власник ЗМІ взагалі може керувати своїм бізнесом, як персональним автомобілем, – куди хочу, туди і їду. За умови, звичайно, дотримання правил дорожнього руху, себто - ліцензії.

Тому я не вважаю, що існування „темників” (читай - інтерпретацій) варто розглядати лише у політичній площині. Адже, за великим рахунком, вся реклама у ЗМІ – це суцільні „темники” від зацікавлених сторін. Я не пам’ятаю випадків, коли б телерадіоканали і газети відмовлялися заробляти на цьому, посилаючись на цензуру з боку замовника.

2. Як на мене, про якісь уроки у масштабах країни можна говорити лише в історичній площині. А історичний досвід багатьох поколінь вчить нас не поспішати з висновками. Тому нехай кожен з учасників громадсько-політичних подій того періоду визначить для себе особисто, що він здобув, а що втратив.

Стосовно моєї діяльності на посаді керівника Головного управління інформаційної політики АП, я вважаю цей період дуже ефективним. Як менеджеру мені вдалося створити дієвий механізм реалізації виконавчою владою своїх законних інформаційних інтересів. Звертаю вашу увагу на слово – законних. Оскільки моя креативна робота не суперечила Конституції та чинному законодавству України. Політичні спекуляції навколо мого імені не мають жодного юридичного підґрунтя. Тому у мене набагато більше підстав пишатися, аніж соромитися своєї колишньої посади.

4. Систематизую накопичену інформацію. Розробляю нові медіа-проекти. Займаюся консалтингом. Це в професійній сфері. А щодо впливу на моє життя 2004-2005 років взагалі,.. вважаю, що гідно витримав черговий іспит на виживання.

Про свободу слова та преси в Україні я вже давно все сказав. 2006 рік, на жаль, кардинально не змінив ситуації. Причини нових проблем, як виявилося, не залежать від прізвища президента чи прем’єр-міністра. Професор Преображенський свого часу побачив глибинні корені цієї хронічної хвороби, говорячи про „розруху в головах”. Думаю, що його діагноз є досі актуальним.

6. Як і переважна більшість моїх колег, я дуже комунікабельна людина. Завжди мав необмежене коло спілкування. Ніколи, на жодній з керівних посад не забував, що я насамперед  журналіст, котрий лише на певний час змінив професію. Особистих ворогів серед  представників мас-медіа не маю. Можу не розділяти чиєїсь точки зору, готовий дискутувати, але каменя за пазухою не тримаю. Серед телевізійників вважаю особистостями Мустафіна, Піховшека, Безулик, Колодія. Серед газетярів – Кічігіна, Івшину, Скачко, Закревського, Джангірова. Критерій один – професійний рівень цих журналістів.

Віктор Заблоцький, автор програми „Перший відділ”, 5 канал, екс-журналіст-міжнародник каналу „1+1”, з якого звільнився 28 жовтня 2004 року на знак протесту проти цензури:

1. Період «темників» в наших ЗМІ, на мою думку, мав декілька чинників. По-перше, режим Леоніда Кучми почав надзвичайно перейматись власним виживанням. Внутрішній і зовнішній тиск на систему дедалі сильнішав. У цих умовах Президент та його оточення зробили спробу задушити ті медіа, які намагалися критикувати владу. По-друге, глава держави та особливо лідери СДПУ(о) кинулись мавпувати приклад сусідньої Росії, де спроби контролю ЗМІ виявилися дуже «успішними». По-третє, чимало власників ЗМІ охоче стали на бік Кучми. Адже в умовах шантажистської авторитарної системи медіа-боси отримували різні привілеї (ліцензії, податкові пільги та закони, які не допускали на ринок потужних іноземних корпорацій). По-четверте, тодішні медіа-барони щиро вірили в тривале життя системи Кучми і так само щиро зневажали лідерів тодішньої опозиції. Приклад - той же пан Роднянський, в телекомпанії якого я працював. Я вірю в те, що він був щирим, коли одного лідера опозиції називав «сільським бухгалтером», іншого ще коротше, російським словом «воровка».

Щодо позитивів такої ситуації - то таких я не бачу, адже корупція просто роз’їла журналістику і зараз ми пожинаємо плоди існування тієї системи моральних пріоритетів. Тоді влада чітко зрозуміла, що медіа можна контролювати. Ця точка зору, до речі, панує і серед більшості правлячої еліти зараз. Журналісти тоді зрозуміли, що працювати і самовдосконалюватись – не головне. Насправді важливим є відчувати настрій та мати готовність прудко виконати замовлення господарів. 

2. Українські медіа не були та не стали «четвертою владою». У влади/опозиції завжди було бажання використати ЗМІ у боротьбі. У багатьох журналістів було та залишається бажання в цій боротьбі взяти участь. І дуже мало моїх колег по ремеслу прагне займатись тим, чим належить займатись журналістам – інформувати суспільство про його проблеми, його розвиток, пріоритети. І досі більшість журналістів – це інформаційні гарсони. В нашому цеху надзвичайно багато інтриг та нездорових амбіцій, а дуже мало професійних досягнень.

3. Я вчився залишатись журналістом-міжнародником за тих умов, які існували. Не завжди вдавалось відстояти свою точку зору до кінця. І це соромно. Для керівництва каналу я став «проблемним», коли розповів з Праги під час прямого включення з самміту НАТО про «французську розсадку».

Тоді була віра в колег, які на моїх очах нібито потерпали від цензури більше, ніж я. Були ілюзії та сподівання на те, що нам разом все ж таки вдасться вибратись з того трясовиння та задухи, які панували. Але насправді цього не сталось. Тільки Майдан зупинив суцільну хвилю дезінформації та примусив медіа-босів похапцем шукати собі нове прикриття в оточенні Віктора Ющенка. 

Якби все спочатку? Я не люблю таких формулювань. В житті ніколи неможливо відіграти ситуацію у зворотному напрямку. Не вірю також в неможливість помилок. Бо, як кажуть, не помиляється той, хто нічого не робить. В тій ситуації, щоб не помилятись, не потрібно було взагалі займатись журналістикою.

4. Нині я один з авторів програми «Перший відділ». Мені цілком подобається працювати в колективі продюсерського центру «Закрита зона». В що я не вірю зараз – це в журналістську колективну солідарність та корпоративну етику. З іншого боку, я вірю в порядність особистостей та поважаю тих людей, які дійсно мають внутрішній стрижень. І зараз таких стає дедалі більше.

5. Так, зараз повна свобода «корпоративного слова», повна свобода в обслуговуванні політичних ліній різних партій та окремих бізнес-груп. Не має тільки якоїсь дещиці – свободи слова. Чому? На хвилі післякучмівського часу більшість моїх досвідчених колег кинулись, передусім, у заробітки - на квартири, машини та ін. Така собі криза середнього журналістського віку. Зараз серед репортерів та ж сама корупція, як і в інших сферах життя.

6. Я просто намагаюсь не спілкуватись з тими людьми, які мені огидні. Загалом, вже давно не шукаю собі кумирів. Але, звичайно, є дуже багато журналістів, яких поважаю. Мені імпонують також видання «Дзеркало тижня», «Українська правда», «Детектор медіа». 

Дмитро Понамарчук, президент Фонду вільних журналістів імені В’ячеслава Чорновола:

1. Говорити про період «темників» і смішно, і сумно. Смішно тому, що «темники» розписувала невеличка група далеких від журналістики пацанів на чолі з таким собі маловідомим у медійних колах російським піар-технологом Ігорем Шуваловим. А втілювали «темники» (і це сумно) українські, вибачте на слові, бовдури з дипломами журналістів або інших фахів, які трималися за посади й достаток. Хоча ті пацани сиділи на останніх поверхах холдингової компанії «Київміськбуд» по вул. Суворова, 4/6, «дах» вони мали на Банковій, в адміністрації президента. Наймані здебільшого в Росії «ландскнехти» виробляли все, що заманеться, не боячись наслідків і не турбуючись за себе, бо їх справа була темна. В адміністрації, як відомо, орудувала СДПУ(о), яка їх і спонсорувала.

Чому телеканали зі шкіри лізли, щоб виконати план з випуску «темників» у телепростір, і тоді було зрозуміло. На «Інтері» інформаційною службою керував Олексій Мустафін. Фаховий загалом журналіст, але ж – член панівної на той час СДПУ(о). Що стосується «плюсів», то вони здавна чують, звідки вітер віє, і на владу тримають хвіст бубликом. Годі щось говорити про Перший Національний (справді, останній хуторянський УТ-1), бо його доля сумна від народження – служити по черзі всім, хто призначає його керівника.

«Позитив» у «темниковому» періоді полягав в тому,  що він помер як явище. Все скінчилося пшиком. Раби «темників» зробили з лемеша швайку, внаслідок чого втратили й посади, і господарів. За винятком, звичайно, «плюсів», у яких нюх укотре виявився гострішим за голку. Іншим варто було слухати Кучму, який навіть власній книжці дав назву, що «Україна – не Росія». Нині в Росії 90 відсотків передач робляться за «темниками», а в ментально близькій до Європи Україні – це абсолютно безперспективна річ. Бо, крім іншого, завжди знайдуться герої на кшталт Вахтанга Кіпіані, який, працюючи на контрольованому телеканалі («1+1»), не тільки оприлюднить дурість влади, а й іще книжку видасть – і про «темники», і про їхніх авторів, і про їхніх виконавців. Добре Вахтанг зробив! Але, гадаю, його «Владу Тьми і Темників» нинішня влада не читала. Вона, ясна річ, не послуговується «темниками», але й уроків не винесла, судячи з того, як працює з медіа. Досить сказати про нового президента НТКУ, для якого, як він сам зізнається, шоу Опри Вінфрі – суцільний кайф, щоб нічого не коментувати. Зайве базікати і про тих, кого влада понабирала з числа журналістів у виборчий список й кого попризначала на зв’язки з пресою. Там що не прес-секретарка – то цербер на короткому повідку. До речі, як і в інших виконавчих структурах. Коротше, нова влада не родилася партнером преси, а, може, й не бажала… Однак після низки викривальних журналістських акцій, слава Богу, задумалася над тим, яке лице має.

2. Що стосується загального враження, то єдині з політиків, хто виніс урок, як на мене, це – Юлія Тимошенко та Черновецький. Чим менше показувалася на ТБ їх пряма або прихована реклама, тим ліпшим виявився у них результат на виборах. Хоча останнього це стосується 50 на 50. Тут дав себе знати «ефект ковбаси і гречки», який преса переважною більшістю чомусь зовсім проігнорувала. Парламентські вибори показали, що так або інакше «уроки винесли» не всі. Особливо – журналісти-демократи. Вони вкотре успішно зробили чорну справу: позбавили своїх кумирів щонайменших шансів на успіх. Хто бачив хоч одного серйозного опонента «регіоналам» з числа «нашоукраїнців»? Зварич чи Кінах, Павленко чи Ключковський – це курям на сміх. У Порошенка лише  одна проблема – Юлія Тимошенко. Загалом, «заслуга» пропрезидентського 5-го каналу у виборчій кампанії просто неоціненна. Складалося враження, що двох ведучих його інформаційних (!) передач хлібом не треба годувати, аби тільки вони мали нагоду гарчати на гостей у прямому етері. А «5 копійок» – то взагалі. Чайка на дроті та й годі! Гумору – нуль, змісту – й поготів. Брак змісту й такту стосується й «Іду на ви!» – передачі, що нібито претендує на респектабельність. Хто на кого там іде – не зрозуміло нівроку. Що там роблять «незалежні» журналісти – так само. Лише «Свобода слова» (ICTV) показала, що глядачів усе ж таки цікавлять політика і політики як особи. Хоча чим менше патякали на «свободі» «регіонали», тим миліший вигляд вони мали на людях. Натомість з Богословською на цьому ток-шоу все викарбувалося з точністю до навпаки. Як на мене, найкраще урок засвоїв НТН. Про політику – лише в інформаційному форматі, а коментарі політиків – тільки по суті.

3. Зараз власну діяльність я оцінюю як вільний журналіст. З 2001 року в журналістиці я роблю все на власний розсуд. Хоча й раніше робив те ж саме, але у великій команді рухівців. Починаючи з 1989 року, я був першим в Україні в доброму розумінні цього слова партійним (антикомуністичним) журналістом – працював керівником прес-центру Народного Руху України, особистим прес-секретарем В’ячеслава Чорновола, керував справді опозиційною агенцією «Рух-прес». У грудні 2001 року розшматований Народний Рух України на чолі з Удовенком здався на милість Ющенку та його політично-бізнесовій братві, геть утративши політичну самодостатність. Тоді з посади в Рухові я пішов, бо всі мої та моїх однодумців потуги поставити на ноги Народний Рух після вбивства весняної ночі 1999 року В’ячеслава Чорновола скінчилися марно через таких «порядних» рухівців, як Ключковський, Зварич, Григорович, які невдовзі разом з іншими рухопродавцями хутко пірнули з головою в сіро-буро-малинове болото НСНУ. Нині чахлик-Рух під керівництвом Тарасюка перетворився на групку з 13 партійних «провідників», які зі скрипом пролізли в парламент в обозі Порошенка, Третьякова, Жванії тощо.

Я пишаюся тим, що міг видати п’ять книжок про (дехто каже, що проти) Ющенка та його «любих друзів», що ці книжки мали успіх, особливо у 2004 році. Відтоді дехто з моїх колег і друзів називає мене ющенкознавцем, а книжки стали раритетами. Повторити подібне неможливо. «Стидаюсь» того, що всі мої прогнози щодо нової влади підтвердилися ледь чи не на сто відсотків. І шкодую, що не знайшов часу дописати власну книгу під робочою назвою «Наша Україна після В’ячеслава Чорновола» та відродити газету, подібну до чорноволівської «Час/Time». Це помилки.

4. Фонд вільних журналістів імені Вячеслава Чорновола, який я очолюю з вересня 1999 року, працює, як і раніше. Зараз я аналізую, що буде з наступними президентськими виборами: чи будуть вони взагалі? а чи, може, будуть раніше? Чи виграє наступні вибори Юлія Тимошенко, а чи, може, з’явиться нова яскрава постать? Якраз на цю тему я пишу аналітику. На мене впливає все, про що я не знаю. Тому, зокрема, процеси у пресі мені подобаються. Нові газети, нові журнали, нові автори, свіжі погляди. А от ТБ розчаровує, воно не гріє і не знобить. Старі обличчя, пережовані думки, затаскані ідеї… Попереду на ТБ – не сезон, отож до осені нічого нового, вочевидь, не подивишся.

5. Я знаю, що свобода слова для талановитих українських журналістів (маю на увазі моє покоління) почалася десь із 1988 року. Трохи пізніше Микола Вересень співпрацював із Бі-Бі-Сі, і я пам’ятаю, як він брав у мене інтерв’ю, яке з осудом розтиражувала комуністична преса, а ми з цього реготали кілька днів поспіль. У ті часи щастя писати й мовити вільно мали Сергій Набока, Світлана Рябошапка, Андрій Дерепа на радіо «Свобода»; Анатолій Тарасенко, Радислав Чумак – на Українському радіо; Вадим Бойко – на УТ у передачі «Гарт», Леонід Карнаухов – теж на УТ у своїх політичних коментарях. Розкуто та гостро писали і журналісти із забутої нині комсомольської газети «Молода гвардія» – Олександр Харченко, Віталій Жежера, Володимир Скачко. Сьогодні добився місця в парламенті і зовсім юний на той час «молодогвардієць» Олег Ляшко, газети якого за часів Кучми і закривали, й у річці топили…

Щоправда, з плином часу з’явилося багато спокус. Україна здобула волю, тому деякі журналісти опинилися на роздоріжжі – йти на службу владі чи літати птахом, животіючи на вільних хлібах. Дехто обрав третій шлях – присмоктався до бездонної цицьки чужоземних грандів. Ці зайди, сівши в офіси з мінібарами, на весь світ волали, що катма свободи слова. А справді робити вільну пресу – зась, бо знали: перемога – це кінець грандам. Подібне стосується не всіх, але тенденція впадала в очі. Десять років влади Кучми зіпсували багатьох. Ті, кого раніше, як сиріток, ноги годували, за Кучми стали пухнастими і заможними. З’явилися спокуси – потрібні гроші, відкрилися кордони – потрібна валюта. Яка боротьба, за що? Друге дихання відкрилося лише тоді, коли народу набридли старі можновладці, а олігархи заявили про власні політичні амбіції. Такі «опозиціонери» ввійшли в моду. За часів Кучми «боротьба» за свободу слова на експорт виявилася високооплачуваною позицією. Один ведучий навіть примудрявся вести передачі за сценаріями Волкова чи Суркіса, а у США розпинався, що в Україні – ґвалт, не дають і рота роззявити…

5. Повірте мені, за сучасного розвою систем комунікацій свободу слова не спинити. В цьому заслуга, насамперед, людського поступу. Сьогодні одна проблема: щоб українська преса стала якісним товаром – як американський «Time» у світі, як британська «Financial Times» у Європі, як «Gazeta Wyborcza» у себе в Польщі. Коли Савік Шустер по-людськи заговорить українською, то, гадаю, його з цікавістю дивитимуться навіть у Луганську.

6. У професії журналіста руку слід подавати навіть прокаженим. Особисто я поважаю молодих репортерів, які прагнуть визнання. Дехто, напевне, і прославиться, тому тисну їм руку заздалегідь. Добротний український телепродукт зараз можна бачити, дивлячись, наприклад, увечері передачу «Свідок» на тому ж «НТН». Ось Сергій Оратовський з цього телеканалу – чим не майстер? Усі події його цікавлять, а зробить сюжет чи репортаж так смачно, що язик проковтнеш. 

Євген Глібовицький, медіа-експерт, викладач Могилянської школи журналістики, екс-ведучий каналів „1+1” та 5 каналу, активіст журналістського руху спротиву цензурі у 2002 - 2004 роках:

1. Відсутність досвіду була критичною причиною виникнення загроз для інформування суспільства за часів президентства Леоніда Кучми. Коли народжується дитина в Україні і десь у Британії – фізіологічно вони мають рівні можливості до розвитку. Це подальший досвід з освітою, щоденними практиками робить їх сучасним українцем і сучасним британцем.

Ми як спільнота тоді ще не знали, що сто баксів в конверті потім обов’язково обертаються передчасним похованням колег. Ми не знали, що насправді медіа не можуть формувати „віртуальну реальність”, як нам казали наші політично зализані видавці, бо на той момент ще не було відомо, що суспільство може здійснювати осмислений вибір і без, чи навіть всупереч, медіа.

Позитиви – ми загартували волю і здобули досвід, хоч нечисельних і неостаточних, але перемог. Ми змогли сформувати кілька інституцій, які втілюють спільну місію. Політики отримали більше поваги до медіа і отримали надважливий урок: журналістів вбивати не можна, це погано закінчується. Також бажано їх не цензурувати, бо вони тоді стають злі і перетворюються на небезпечних персональних опонентів. Це перший крок до усвідомлення, що у протистояннях вільна преса завжди перемагає.

Негативи – ми практично втратили Стандарти і Школу. Ринком за рідкісними винятками заправляють непрофесіонали. „Темники” змінилися іншим видом розпусти – корупцією, бо не підвищились стандарти. Власне, часто за Кучми-Медведчука було простіше. Ситуація була чорно-білою: ось ти, а ось проти тебе твій опонент/ворог/цензор. А зараз дивишся на колегу, який взяв „на лапу” за згадку бренду чи засвітку чийогось високого чола, і замислюєшся, як маєш поводитися.

2. Вільна преса не набула критичної маси, яка б унеможливила існування рептильок. Ми все ще живемо в час плюралізму заангажованостей, хоч ця ера вже відходить. Зміна світоглядів і ставлень не прийде в душі чинних політиків чи журналістів. Вона прийде з новими політиками і новими журналістами. Цей процес з’яви нових облич буде дуже динамічним.

3. Моєю помилкою, як і помилкою багатьох моїх колег, була компромісність у ціннісних питаннях. Є речі, які не мали обговорюватись. Ми давали шанс своїм продюсерам і редакторам, намагались віддавати їм належне тоді, коли мали б віддавати їх під суд.

Бракло досвіду і знань. Бракло вміння правильно виставити пріоритети. Ми були де факто  в стані війни, хоч далі формально вважали це просто поганим перемир’ям. Бракло лідерства і відчайдушності. І наприкінці дуже бракло Кривенка.

Пишаюсь тими колегами, які не зламались у вкрай важких умовах. Стидаюсь своїх світочів, яким забракло характеру. Радий за досвід і за нові усвідомлення. Зрештою, Господь не посилає випробувань, які людина не може винести.

4. Займаюсь тим же, що й раніше. Обстоюю високі стандарти і професійність. Дещо змінив акценти. Якщо я раніше це робив зсередини медіа, то тепер це роблю ззовні, крім медіа працюю з „професійним” крилом PR спільноти. Рішення покинути журналістику виникло не через бажання отримати мандат чи піти геть, а заради наших цінностей, які ми з такими втратами відстояли.
Займаюся своєю роботою вільно і без обмежень. Якби не природній інтерес, міг би й не знати, як звати мого Президента чи голову Верховної Ради – вважаю це чудесним здобутком революції.
Викладаю в Могилянці і приватно, від чого маю неймовірне задоволення.

Події 1999-2004 (!) років – це було одне з випробувань, які треба було пройти для того, щоб вийти на інший моральний та фаховий рівень. Без того я не зміг би нині успішно займатися ні викладанням, ні консалтингом, ні чим іншим.

5. Професійність і відповідальність власників та вищої ланки українських медіа є ключовим викликом для майбутнього, як свобод і суспільної відповідальності медіа, так і для ринку. Відсутність інформаційної політики держави перетворює правила гри на ринку в момент його глобалізації на майданчик дарвінізму у можливих страхітливих проявах. Ми до цього навіть морально не готові, а процес уже почався.

Міцна Школа є універсальним ліком від більшості проблем, але лише у тривалій перспективі. Хоч цим критично важливо займатися уже сьогодні.

Ми забуваємо, у якому світі живемо. Таке враження, що більшість медійних дисидентів досі сидить або в СРСР, або у районках своєї молодості.

6. Пробачив усім. Пробачив вчинки. Наміри чи принципи пробачити важко – вони не мають свого практичного виміру.

Імен – крім іронічно-вдумливого Сашка та відчайдушного Ґії, яких я знав, називати не хочу. Кожен з нас сам знає, що зробив, що не зробив і чого вартий.

Кирило Булкін, журналіст та ведучий радіо „Свобода”, у 2004 році – головний редактор радіо «НАРТ-Чесна хвиля»:

1. Цей період, напевне, увійде в історію української журналістики як ганебний для влади, важкий для ЗМІ (працівники яких частково, однак, поділяють відповідальність влади за диктат „темників” – маю на увазі позицію багатьох «жити ж якось треба», «як не я, так хтось зробить те саме, і ще в гіршому вигляді» та ін.). Але також це період мужності одинаків, що породила зміни у свідомості багатьох, організацію незалежних профспілок, непідвладні „темникам” Інтернет-видання. Це і був позитив. Негативи очевидні, серед яких на чільному місці – журналістський цинізм (згадані вище «принципи»), який навіть за нових умов залишається вельми поширеним, і якщо зменшується, то надзвичайно повільно. Головне, що дав цей період журналістам та ЗМІ – розвиток громадських журналістських організацій, усвідомлення стандартів професійної журналістики (тобто, тепер уже не можуть не враховувати існування цих стандартів навіть ті, хто їх порушує). Влада й політики дуже погано засвоюють уроки (навіть нова влада – уроки старої). У їхній свідомості поки що переважно народ – для влади, і журналістика – для влади, а не навпаки. Не маючи змоги маніпулювати так відверто, як це було в період „темників”, багато політиків шукають вишуканіших способів маніпулювання замість усвідомлення, що таки політики – для народу, і журналісти – для народу (вони інструмент народу, щоб люди були об’єктивно поінформовані).

3. У ті роки я не був пов’язаний безпосередньо з журналістикою, виконував більше суто дикторську роботу (Магнолія ТВ, КТМ). Але і це був постійний пошук компромісів, зокрема, в часи виборчої кампанії. Сподіваюся, що не вийшов за рамки пристойності в цих компромісах, хоча згадувати деякі види робіт зараз неприємно – якщо наполягаєте на цьому слові, то й соромно. Наприклад, озвучення деяких реклам (була, пам’ятаю, на КТМ реклама якогось нічного закладу, яка мені здалася вельми сумнівною. Щоправда, це не політична, а моральна площина… Але начитав, бо рішучу відмову зберігав на інші випадки – очевидні й кричущі, як, наприклад, озвучка на «Альтернативі» влітку 2004-го псевдоюридичного аналізу «злочинних» дій Хмари й Турчинова. Пишаюся, що після тієї відмови «Альтернатива» перестала мене запрошувати). Заодно скористаюся нагодою покаятися за більш ранній період: реклама СДПУ(о) 1997-го («Кравчук, Марчук, Онопенко, Медведчук, Суркіс») – це був мій голос… Я ж не знав, чим воно обернеться. Але, сподіваюся, я спокутував цей гріх на своєму маленькому рівні (як і на набагато вищому рівні – Олександр Зінченко, що наполіг у 97-му на начитці тієї реклами саме моїм голосом). Якби все спочатку – напевне, раніше пішов би з Магнолії-ТВ. Ненабагато, але раніше, бо всі рішення мають визріти.

4. Журналіст/ведучий прямих етерів на радіо «Свобода». Задоволений, про таку роботу я мріяв від 1999 року, коли почав позаштатно співпрацювати зі «Свободою» (в програмі С. Набоки). Але, стоячи «на конвеєрі» прямих етерів, відчуваю потребу і в альтернативних способах творчої реалізації. Іноді озвучую художні, або документальні, або рекламні фільми – але тільки те, що самому подобається. Після тривалої перерви знову серйозно взявся за гітару й вірші.

5. На загальнонаціональному рівні – так, є. Але не маю певності, що це прояв щирої демократичності усієї нової влади. Боюся, що радше – її слабкості. Втім, у те, що свобода слова відповідає особистим інтенціям Президента – вірю. Головна проблема – залежність локальнішого рівня: від місцевої влади, від власників та ін. Що ж до проблеми моральності, яка знову постала у багатій на «попсу» виборчій кампанії, то це, на мою думку, індивідуальна проблема журналістів. Щоправда, коли кількість тих, хто має проблеми з моральністю, переходить в якість, то це стає також проблемою ЗМІ в цілому.

6. Критерій для обох випадків можу пояснити цитатою з Б. Брехта: «Навіть торговець вовною має думати не лише про те, щоб якнайдешевше купити і якнайдорожче продати, але і про те, щоб узагалі вільно й безперешкодно могла розвиватися торгівля вовною». Тому поважаю тих, хто працює в журналістиці заради служіння Україні, служіння правді, тільки після цього – заради корпоративних інтересів, добробуту власної сім’ї та свого особистого (в самій ідеї займатися журналістикою заради добробуту поганого нема, коли цей добробут – на належному йому п’ятому-шостому чи якомусь там місці у списку пріоритетів). І вже з іншого полюсу шкали – мотивація, як на мене, взагалі не варта поваги: прагнення бути відомим, задоволення власного марнославства. Що ж до прізвищ… Гадаю, за сказаним вище можна здогадатися і щодо персональних оцінок. Хіба кілька зауважень, якщо вже трапилася нагода «перейти на особистості». Дуже поважаю Сергія Грабовського за енциклопедичні знання, патріотизм і щирість в усіх писаннях, яку не ставлю під сумнів (хоча не завжди поділяю всі Сергієві оцінки). До Богдани Костюк ставлюся надзвичайно тепло як до друга і давньої подруги моєї дружини. Поважаю Вахтанга Кіпані за його статті, особливо – за дослідження дисидентського руху, хоча категорично не поділяю його партійний вибір. Не настільки близько його знаю (бачилися всього два чи три рази), щоб судити, чи присутнє (і якщо так, то якою мірою) в ньому марнославство. До журналістів 5-го каналу, без персоналізації: як на мене, найсерйозніша проблема – саме оце прагнення бути знаменитим, відчувати себе «зіркою» - набагато серйозніша, ніж популярний закид про заангажованість. Іще не можу не згадати: нещодавно в дещо слизькій ситуації, що потребувала чіткого морального вибору й рішучого кроку, прекрасно проявив себе Дмитро Крикун (краще за мене, бо поки я думав, він усе сказав, і мені залишилося лише приєднатися до нього). Ну і насамкінець – пошана тим, кого вже немає. Про Георгія Гонгадзе хай кажуть ті, хто його знав, а я скажу про Сергія Набоку. Те, що робив він з усією своєю суб’єктивністю – набагато вище за «святі» тепер принципи збалансованості, неупередженості, подачі мінімум двох думок і т. ін.

Сергій Гузь, голова Незалежної медіа профспілки України,  екс-голова Київської НМП:

1. Я думаю, що найбільш вирішальною була позиція власників медіа, які в принципі не чинили жодного спротиву до встановлення „темників”. Позитивним моментом було те, що в ті роки досить сильно розвивалася регіональна друкована преса. Я маю на увазі комерційну, яка ніяк не залежала від темників. Таким чином значна кількість журналістів могла працювати там. А негативний момент полягав у тому, що таки була спроба влади нав’язати досить потужну цензуру в центральних, багатьох комунальних та навіть комерційних медіа. А власники та місцева політична еліта досить спокійно за цим спостерігали.

Важко поки що відповісти на питання, що період „темників” дав українським СМІ. Дуже мало часу минуло. Більш того, є інформація, що модифіковані варіанти „темників” і досі розходяться по Україні.

2. Я б сказав, що це те, чого не сталося. Не сталося суттєвого структурного реформування медіа-сектору в Україні. Нажаль, після того, як в Україні змінилася влада, коли всі журналісти, очікували значних реформ, починаючи від створення суспільного медіа і закінчуючи легалізацією роботи журналістів, оплати їхньої праці. Нічого цього не сталося. І фактично ситуація залишається досить хиткою. З огляду на минулі вибори можна навіть сказати, що ситуація погіршилася. Комерційний чинник робив дуже великий тиск на висвітлення виборів.

3. Мені в цьому плані, мабуть, легше, тому що я пишаюся тим, що ми змогли за ці роки організувати нашу профспілку. Ми дійсно боролися проти „темників” та цензури. Зараз ми боремось за реформування медіа-сектору, за покращення умов праці журналістів, за визнання цієї професії суспільством і політиками. Це те, чим пишаюсь не лише я, а й багато моїх колег, які підтримували профспілковий рух. 

Що зробив би інакше, скоріше за все, вже зараз, маючи певний досвід, простимулював би трохи вирішення організаційних питань. Мабуть це було б еф