*Абревіатура складається з перших літер прізвищ провідників партій і блоків-позивачів до ЦВК: Вітренко, Богословської, Литвина, Кармазіна.

Професор Оксфордського університету та  Лондонської школи економіки Майкл Оукшот пропонував “дозволити  галасувати кожному, встановивши на галас ліміт”. Може, варто прислухатися до поради мудрого англійця?

Операція ВБЛК* проти ЦВК не увінчалася успіхом.  Вищий адміністративний суд, зрештою, поставив крапку у затяжному розгляді позовів аутсайдерів парламентських виборів до Центральної виборчої комісії. ВАС визнав її дії правомірними, а висунуті проти неї звинувачення – безпідставними. За регламентом на це відводилося 5 днів. Натомість розгляд справи тривав удвічі довше, навіть у страстну п’ятницю та у вихідні.

Чи варто було марнувати час?    

Коли треба було кричати - мовчали         

Шалені пристрасті довкола того, “перераховувати чи не перераховувати голоси”, розбурхані політичними аутсайдерами і роздмухані телебаченням, нагадали мені про  особисте посвячення в українську політику. Це було на одній з київських дільниць під час парламентських виборів 1998 року. Тоді, повернувшись із ситої Америки, ми з дружиною ще не позбулися звички сміятися на всі 32 зуби і, мабуть, вирізнялись у навколишньому похмурому настрої.  

“Ви звідки?” – здивовано запитала реєстратор, видаючи нам бюлетені. Почувши відповідь, додала: “Навіщо ви прийшли? Невже ви думаєте, що хтось рахуватиме ваші голоси?”. 

Невдовзі я став радником кандидата у президенти України і мав змогу побачити,  що таке українські політики й політика зблизька. Поширеною є думка, що мораль і політика несумісні, тим більше в Україні. На жаль, це - правда. На президентських виборах 1999 року  команда Кучми, попри потужний адмінресурс, не мала жодного шансу на “бліцперемогу”.  Тож вона докладала максимум зусиль, щоб не допустити у другий тур найнебезпечнішого суперника – Олександра Мороза. Роль троянського коня у горезвісній “канівській четвірці”  зіграв  генерал  Марчук. Він остаточно перешкодив об’єднанню соціалістів з комуністами й отримав згодом як винагороди посади секретаря РНБОУ та міністра оборони.  

Масовий підкуп виборців, фальшування виборчих списків і протоколів, використання скриньок з подвійним дном, заміна їх на дільницях і під час траспортування до ЦВК – таким був арсенал виборчих технологій по-українськи. Виборчі комісії діяли за рознарядкою, забезпечуючи «гаранту»  відсотки необхідні для перемоги. 

Історія не визнає умовного способу. Та якби тоді українці заговорили на повний голос про масове фальшування виборів, їхня країна,  певно, була б сьогодні іншою. Тільки 2004 року їм повністю увірвався терпець, а  США та Євросоюз відмовилися визнати результати президентських перегонів. Внаслідок Помаранчевої революції було створено прецедент ширшого масштабу, ніж простий перерахунок голосів. Відбувся третій тур виборів. “Переможець” став переможеним,  а “переможений” – переможцем.

Комплекси української демократії                

Парламентські перегони 2006 року, особливо якщо зважити на наші стандарти, були першими демократичними виборами в Україні. Це переконливо  підтверджують, передусім, два факти: визнання чільниками провладного НС “Наша Україна” подвійної поразки: - від Партії регіонів (ще до початку виборів) і неочікуваної – від БЮТ (одразу після виборів).

Та комплексів несформованої демократії відразу не позбудешся. Під час останніх парламентських перегонів Україна, мабуть, поставила рекорд, гідний книги Гіннеса: у них взяли участь 45 партій і блоків. Згідно з даними усіх соціологічних опитувань, переважна більшість з них була від самого початку стовідсотково непрохідною. Шанси інших вважалися примарними.

Що ж спонукало провідників кшенькових партій до марнотратних авантюр? Щедрість олігархів, які робили на них ставку як на надійних лобістів у Верховній Раді нового скликання. Гроші в Україні справді вирішують майже все, та, як виявилося, не все. Лідерчуків ввела в оману надмірна самовпевненість. Вони вважали себе справжніми улюбленцями народу, і, сліпо наслідуючи приклад харизматичної леді Ю., називали своїми іменами партії й блоки. 

В кінцевому підсумку вийшов пшик, як з паном Литвином. А скільки баксів було викинуто на вітер! Скільки  рекламних роликів прокручено про його персону!  “Джинсовою” премією першого ступеня я  відзначив би  Костянтина Грубича. Йому не позаздриш. Він стільки набігався підцюпцем по Троєщинському книжковому базару за головним законодавцем, академіком і полковником СБУ в одній особі. (Комічний репортаж було показано в одній з недільних програм “ТСН”).     

Обличчя сьогоднішніх політичних невдах надокучливо мелькали на всіх телеканалах (від  програми “Іду на ви” (на “1+1”) до  “Свободи слова” ( на ICTV) задовго до початку виборчих перегонів. І що найдивовижніше – навіть після  того, як вибори завершилися і все стало очевидним. На Заході на політичних атусайдерів зазвичай ніхто не звертає уваги. У нас, як завжди, навпаки. Спочатку з них зробили телезірок, потім - нескорених героїв. Біля будинку Вищого адміністративного чергували тележурналісти, щоб потішити нас їхніми епатажними витівками. 

Якби не Великдень і не сумна 20-а річниця чорнобильської катастрофи, ми б з ранку до ночі споглядали   у новинах непримиренних борців за депутатські мандати: войовничу антиімперіалістку Наталю Вітеренко, озброєну європейським кодексом, верескливу Інну Богословську, яка вигукувала: “Люди не жрут!..” (бо “Віче” не допустили в Верховну Раду),  Юрія Кармазіна у генеральській формі прокурора з лупою і нібито сфабрикованими виборчими списками та бляклих на їхньому фоні представників Народного блоку Литвина.         

Та скільки б не галасували політичні аутсайдери, вирішальним є  vox populi . За виборчими симпатіями Україна чітко поділилася на три частини: схід і південь (прихильні до Партії регіонів), центр (БЮТівський), Захід (прихильний переважно до “Нашої України”). Однак виборці були єдині, віддавши голоси мегапартіям. Карликові партії вочевидь «пролетіли» і навряд чи повернуться на політичну арену. Покладено початок позитивному процесу, на який не спромоглася наша “еліта”,  - політичній структуризації суспільства.    
               
Чужа мудрість не завадить       

Представник британської еліти, професор Оксфордського університету та Лондонської школи економіки Майкл Оукшот вважав суспільство моральною спільнотою. Він резонно запитував: “Ми терпимо маняків, бо у нас заведено їх терпіти. Та навіщо дозволяти їм правити нами?” М.Оукшот, який прожив майже ціле ХХ століття, пропонував “дозволити галасувати кожному,  встановивши на галас ліміт”.

Може, варто прислухатися до поради мудрого англійця? Інакше як вгамувати політичних невдах, яким бракує не тільки моралі, а й багато чого іншого?       

Втім, одна справа – запозичувати світовий досвід і зовсім інша – робити реверанси. Важко позбутися враження, що влада влаштувала судове шоу з розрахунку на Захід. Мовляв, дивіться: демократія в Україні торжествує, суд діє як незалежна гілка влади, і ми вже майже європейці!     

Якщо це справді так, то це – подвійна ілюзія. Не тільки для Заходу (а й для нас самих) набагато важливіше інше. Нехай краще наша Феміда відповість на три запитання:

Коли буде притягнуто до відповідальності замовників та організаторів убивства Георгія Гонгадзе?

Коли реабілітують хлопців з УНА-УНСО, які боролися проти кучмівського режиму і скніли за гратами?

Коли бандити сидітимуть у тюрмах?