Щоб вам сподобався цей фільм, ви повинні мати не дуже міцні нерви і не бути археологом, викладачем фізкультури, неоязичником, діґґером чи знавцем жанру “горрор”. Інакше ви або не злякаєтесь, або знайдете багато неприємних помилок, або ж вам не сподобається, в який контекст вас поставили автори фільму.

Українське кіно переживає зараз важкі часи. Важкі в тому сенсі, що всіх охопила “хвороба першості”. Ми вже маємо навіть свій “перший блокбастер”, за сумісництвом – перший екшн. Тепер настала черга першого українського трилера. Залишається сподіватися, що після того, як пробу з жанру було знято, над кінематографістами більше не тяжітиме відповідальність першості, що дасть їм змогу просто спокійно працювати – і знімати кіно, гарне кіно.

Галас навколо “першого українського трилера”, безперечно, зашкодив “Штольні”. Більшість поділилась на дві категорії: одні вирішили, що слід очікувати бозна-якого мистецького успіху, і зрештою розчарувались. Інші ж, навчені досвідом помаранчевих блокбастерів, не чекали взагалі нічого – і зрештою навіть не пішли в кіно.

А поміж іншим, “Штольня” виявилася не така проста, як здавалося багатьом. У кожному разі, це значний крок уперед порівняно з помаранчевим кінематографом.

Сюжет переказували стільки разів (ще задовго до виходу самого фільму), що не хочеться вкотре повторювати ці звичні слова: п’ятеро студентів-археологів їдуть на практику зі своїм професором, потрапляють у загадкове підземелля, не можуть знайти вихід, одне за одним гинуть. Під час свого небезпечного “квесту” вони, як і годиться археологам, знаходять різні артефакти: шприц із ампулою, консерви, автомат і набої. Вони стріляють у моторошну постать в коридорі, яка виявляється їхнім зниклим професором. Професор помирає, але смерть не покидає студентів. Нарешті, переживши затоплення герметичної комірчини, двоє найстійкіших потрапляють до рук головного злочинця, який буквально гострить ножа, очікуючи на них у тьмяному жертовному приміщенні, перед ідолом Перуна. Фінал – як у старому жарті: “почитайте, чудова книжка; убивця – шофер”, з тією відмінністю, що вбивця – фізрук, який до цього з’являється лише раз, у перших кадрах. Ясне діло, що фізрук приймає заслужену кару, хоч і не від блискавки-перуна, а від брутального шматка арматури.

“Штольня” – фільм про багаторівневість маскулінності і про мстивість долі. Чоловічі персонажі чітко розмежовано: Біта покладається тільки на грубу силу, якої йому не бракує; Ден – цілком безвольно йому підкоряється; слабосилий Мальок в окулярах наче не заслуговує на увагу, однак лише йому одному вдається врятуватись, та ще й одержати бонус – головну героїню Катю. Закономірно, що першим усувається Ден, який, хоч і не видається найслабшим із усього товариства, насправді є саме таким, погоджуючись бути лише “продовженням” Біти. Подальша боротьба за існування розгортається між носієм цивілізації Мальком і варваром Бітою, де останній виявляє приховану істеричність свого характеру.

Кожна смерть – розплата за вчинену помилку, переважно за шкоду, заподіяну улюбленцю долі Малькові. Біта і Ден знаходять покарання за свої кпини над Мальком; маніяк-фізрук – за дещо тонше знущання над ним же, на самому початку фільму. Не вписуються в цю схему смерть хворобливої істерички Вікі (не пройшла природний добір) і професора. Щодо останнього, то можлива двояка інтерпретація: або він справді випадково привів студентів до штольні, а потім подався шукати ідола (це, схоже, “офіційна” версія сценарію), або ж він був спільником фізрука і цілком свідомо заманив їх у пастку (загалом такому трактуванню ніщо не суперечить). У кожному разі, за свою свідому чи несвідому провину він теж розплатився.

Автори фільму намагаються чітко дотримуватися більшості законів жанру, і це їм загалом вдається. Маніяк, що, бавлячись, наставляє пастки для героїв; подвійна кульмінація; чорний гумор; зсув буденної/небуденної реальності, що стається з ударом птаха об лобове скло авта – після цього герої переходять у континуум, де діють сили абстрактного (хтонічного?) зла – професор, фізрук, ідол. Можливо, саме через це намагання будь-що “вписатися” в жанрову схему фільм вийшов дещо гіршим, ніж міг би вийти. Авторам, очевидно, забракло уяви у вигадуванні страшних чи відразливих ситуацій та образів, через що кіно насправді не надто страшне (хоч певну моторошну атмосферу справді створити вдалося). Пересиченій вигадливості голлівудських страшилок український малобюджетний трилер небагато може протиставити, хіба що фантазію своїх авторів, а її, як уже було сказано, трохи таки не вистачило.

Авжеж, у “Штольні” повно недоліків. Передусім, це незліченна кількість ляпів, яких чимало в будь-якому, навіть найкращому класичному фільмі, але яких у “Штольні” все-таки більше, ніж варто собі дозволяти. Як у бляшанці консервів з’явилися хробаки, навіть якщо вона лежала під землею 60 років? Чому Мальок, у якого мама медик, ризикнув колоти Вікі знеболююче такої ж давності? Чому герої помирають з голоду, а їхні ліхтарики знай світять, немов працюючи на вічних батарейках? Чому археологічні розкопки виглядають, як дитяча пісочниця? Який стосунок до цього всього має слово “штольня” – горизонтальна або похила гірнича виробка? Таких питань до сценаристів можна ставити багато. Стрічці закидають і надто емоційну гру акторів (і це справедливо – варто було б грати стриманіше), і недоречну локацію (підземний коридор доту завдовжки метрів 10 не дуже підходить на роль розгалуженої підземної системи – саме цим обурювалися “професійні” діґґери). Або, приміром, неправдоподібний кінець.

Але “горрор” – це навіть не психологічний трилер: з усіх жанрів глядацького кіно після фантастики він чи не найменше дотичний до реальності, чи не найбільш умовний. По суті, це страшна казка. Івасик-телесик. Правдоподібність може обмежуватись відсутністю в героїв рогів і копит. Адже автори таких фільмів ставлять перед собою завдання не створити ілюзію репрезентації чогось реального, а розповісти лячну і цікаву історію. Після того, як головного злочинця знайдено і покарано, історія закінчується, і штучно продовжувати її, розтягувати інтригу чи бавитись у психологізм не варто. Найкраще – обірвати дію одразу, як зникає напруга, що автори і зробили, чітко відмежувавши повернення героїв до повсякденної реальності з потойбічно-ігрової, після своєрідної ініціації, яка виявила справжнього чоловіка і справжню жінку (щоправда, змагання між дівчатами перебувало на периферії дії). Чудові кадри, де Мальок і Катя ідуть, взявшись за руки, до електрички вдалині, підкреслюють саме повернення до буденності (електричка як її атрибут) і водночас символізують перемогу технологічної цивілізації над язичницьким кошмаром підземелля, з якого герої щойно вийшли. Про Малька як про носія раціонального знання ми вже згадували; звідси випливає ще одна імовірна інтерпретація – Перун не прийняв його як чужого собі, прийнявши натомість “жертви” у вигляді варварів Біти і Дена, персонажів цивілізації дораціонального знання.

Вад у “Штольні” чимало. Та попри це, фільм має і багато чудових знахідок: анімація на початку стрічки, дзвінок до друзів з підземелля, крики про допомогу, яких не чує дядько з бензопилкою – загалом, з гумором у “Штольні” вийшло навіть краще, ніж із саспенсом. Попри значні недоліки, картину не назвеш провалом чи невдачею. І нам залишається сподіватись, що продовжувачі закладеної традиції українського фільму жахів візьмуть до уваги всі прорахунки “Штольні”, а ще – що такі продовжувачі будуть.