Оця метушня навколо коаліції, як мені здається, на багатьох вплинула дуже погано. Не те, щоби на здоров`я, але на загальний моральний стан – дуже може бути. Ну ось, наприклад, візьмемо міністра внутрішніх справ Юрія Луценка. Раніше його згадували на всіх телеканалах. І хто? Люди, близькі до найвищих ешелонів влади – Турчинов, Колесников тощо. Донецький глава облради навіть з артистом Крамаровим Луценка проасоціював. Правда, при цьому скромно промовчав про те, з ким же з артистів він асоціює власну особу – з Тихоновим-Штірліцем чи, може, Бабочкіним-Чапаєвим? А тепер хто Луценка згадує? Якийсь нещасний Володимир Марченко, який разом з Наталією Вітренко пролетів повз парламент, як фанера над Конотопом. І як це Луценку пережити? Одним словом, всі забули про Луценка і міліцію, в усіх на вустах одне – „коаліція” ,”коаліція”, „коаліція”.

 Про Луценка це я так згадав, для прикладу. Бо ж багато хто з політиків сьогодні через ту кляту коаліцію залишився на, як тепер люблять казати, маргінесі громадської уваги. Одні подейкують, що вона, ця сама коаліція, скоро таки утвориться. А інші вважають, що хоч і нескоро, але таки вона побачить світ. От тільки ніхто не може второпати, яка саме вона буде – помаранчево-малинова чи більш широка - разом з регіонами? Словом, без міліції ніяк не розберешся. Тільки нова влада принципово не звертається до міліції, так само, як і до СБУ з прокуратурою. Її, владу, за це хвалять, мовляв, вона в нас - молодець. Вона діє по-новому, на демократичних засадах.

А мені все відчуття дежа вю муляє душу. Шкода, що нинішньому нетаківцю, а колись Президенту України Леоніду Кравчуку сьогодні після поразки не до спогадів, а то він би розповів про справді демократичну боротьбу без участі силовиків. Правда, тоді йшлося про єдність в рамках однієї політичної сили, тому ніхто не вживав слова «коаліція» - отож, це порівняння певною мірою умовне. Але безумовна схожість полягає в тому, що й тоді всі, як і сьогодні, балакали про єдність і про історичний вибір, який має зробити політична еліта. Це було в далекому 92-му незабаром після виборів глави держави. Новообраний Президент звернувся тоді до Народного Руху з пропозицією, що він бере на озброєння його програму, а Рух стає його політичною опорою. Ой, і сварки ж тоді в Русі почалися! Майже вся рухівська еліта виступала за те, аби прийняти пропозицію Кравчука. Своєрідною Юлією Тимошенко в той час став В’ячеслав Чорновіл. Він казав щось подібне: Кравчук, як був компартфункціонером – так ним і залишиться, і намагатиметься розчинити демократичний народний Рух у своїх компартійних кадрах. Чорновіл вважав, що треба йти в опозицію, виховувати власні кадри і боротися за владу, й у цьому його підтримувала більшість обласних організацій. Сварилися дуже довго і врешті утворили своєрідну коаліцію у рамках Руху. Компроміс полягав у тому, що обрали трьох співголів – Чорновола, Гориня і Драча.

З висоти сьогоднішнього дня ті сварки виглядають більш ніж комічно. Бо, поглянувши назад, не можна не поставити запитання: а за що, власне, сварилися? Адже теоретичні постулати ніхто не втілював у життя, власні кадри фактично не виховувалися, а боротися за владу Рух відмовився. 1994 року він взагалі не виставив свого кандидата на президентських виборах, а 1999 – виставив апріорі непрохідного Геннадія Удовенка. Чим Рух закінчив, мабуть, нікому нагадувати не треба.

Нині теоретичних постулатів так само звучить більше, ніж треба. Я стежу за цим процесом, і чомусь виникає відчуття, що незабаром будемо ми згадувати оці коаліційні перипетії, чухатимемо собі потилицю і гадати: а за що вони сварилися?