Громадське мовлення базується на  принципах універсальності послуг, різноманітності програм,  забезпечення   аудиторій меншин,   включно з  тими, які перебувають у  невигідному становищі, інформаційної підтримки електорату та  культурно-освітнього  збагачення. Концепцію було задумано і розвинуто  виходячи з ідеалу культурної та інтелектуальної просвіти суспільства. Корені громадського мовлення базуються на документах, підготовлених для обґрунтування  створення British Broadcasting Corporation (BBC)  1  січня 1927 року. Ця корпорація виникла завдяки рекомендаціям Крофордського  (Crawford) Комітету, призначеного британським Міністром Пошти у  серпні 1925 року. У тих рекомендаціях йшлося, зокрема, про створення громадської корпорації,  якій було б довірено відстоювання національних інтересів у  мовленні.  Очікувалося, що корпорація, маючи довіру громадськості,  буде  робити  наголос  на  серйозних, освітніх та  культурних програмах, покликаних підняти  рівень інтелектуальних та естетичних смаків аудиторії.  Концепція BBC полягала в ізольованості як  від політичного,  так і від комерційного впливу. Таким чином, корпорація була радше творенням британської корони, ніж  парламенту. Фінансування ж  проекту передбачалося здійснювати за рахунок  грошових зборів від ліцензій  на  радіомовлення (пізніше також і телебачення), а не від  реклами. Під керівництвом досвідченого  першого Генерального директора BBC  Джона  Рейза (Reith) ця установа громадського мовлення дотримувалася  етичної місії високої моральної відповідальності при використанні електромагнітного  спектру - дефіцитного громадського ресурсу - для покращення якості життя всіх британських громадян.

За підтримки національної влади  громадське мовлення  було також  створене у різних формах і в  інших європейських демократичних країнах та за  їх межами.  Серцевиною кожного було  зобов'язання надавати  послуги радіо та телебачення на користь всього суспільства. Принциповою парадигмою, яку було прийнято для досягнення цієї місії,  було запровадження державної системи мовлення, яка  б функціонувала як монополія чи, принаймні,  як домінуюча інституція   загальнонаціонального мовлення. Фінансування набуло форми  грошових зборів за ліцензії,  податків та  некомерційних надходжень. Прикладами таких організацій є  Нідерландська Фундація  Мовлення (Netherlands Broadcasting Foundation),  Данська Корпорація Мовлення (Danish Broadcasting Corporation), французька Radiodiffusion Television Francaise,  Шведська Телевізійна Компанія (Swedish Television Company), італійська  Radiotelevisione Italiana, Канадська Корпорація Мовлення (Canadian Broadcasting Corporation) та Австралійська Корпорація Мовлення (Australian Broadcasting Corporation).

Хоч ідеали, на яких базувалися системи громадського мовлення, передбачали надання універсальних та різноманітних послуг,  мали місце і значні  порушення цих ідеалів, особливо у Німеччині, Франції та Італії. У деяких випадках  державні системи мовлення ставали рупорами тих, хто був при владі. Таке зловживання установами мовлення наданим загальнонародним мандатом довіри робило їх предметом частих політичних  обговорень.

Сучасними прикладами надання послуг громадського мовлення на цілий світ  можуть  бути Американська служба мовлення (U.S. Public Broadcasting Service) та   Національне громадське радіо (National Public Radio).  Проте, на відміну від британської моделі, яка була прийнята в Європі, система громадського мовлення США виникла як  альтернатива комерційно фінансованій та  орієнтованій на ринок  системі мовлення,  яка  домінувала  у США  з самого початку її виникнення.  Тоді як 1927 рік був початком  громадського мовлення у  Великобританії, прийнятий у США цього ж року Акт про Радіо заклав можливість подальшого процвітання  фінансованих рекламодавцями радіо та телебачення.

Хоча в Акті явно йшлося про  надання станціям загальнонаціонального мовлення  мандату на здійснення діяльності  "у  громадських інтересах,  для  вигоди та потреб громадськості", але ідеали громадського служіння  для  підняття освітніх та культурних стандартів населення  були маргіналізовані на користь капіталістичних стимулів. Коли 1934 року  Акт про Радіо був  замінений Актом про Комунікації  (Communications Act),   Федеральна  Комісія з Комунікацій (Federal Communications Commission, скорочено FCC)  рекомендувала  Конгресу  щоб "ніякі  фіксовані  відсотки  інфраструктури радіомовлення не надавалися згідно статуту  певним  видам неприбуткових радіопрограм чи особам, які  були пов’язані з певними  видами неприбуткової діяльності".  І лише у 1945 році  FCC видала  ліцензію "некомерційним освітнім" радіостанціям. Хоч ці  станції вважалися американською  відповіддю ідеалам громадського мовлення, нездатність уряду протягом 20 років забезпечити якийсь механізм фінансування  некомерційних освітніх станцій  стала причиною  низького рівня їх  мовлення.  Освітнє телебачення у США було започатковане 6-м Звітом  FCC та його Розпорядженням від  14 квітня 1952 року, але створення механізму фінансування освітнього радіо та телебачення  довелося чекати аж до прийняття  7 листопада 1967  року Акту Громадського Мовлення (Public Broadcasting Act). Обсяги ж фінансування ніколи  не наближалися  до рекомендованих Комісією Карнегі з питань Освітнього Телебачення, сформульованих  у звіті “Громадське телебачення”,  у якому  вперше з’явився термін “громадське телебачення”.

Протягом 1970-х та  1980-х  громадське мовлення у цілому світі було піддане атакам, оскільки  принципи, на яких воно базувалося, викликали запитання. Поява  нових способів доставки телебачення  - кабель, супутники, відеокасети - створила нові засоби доступу до послуг  мовлення  і тому змінила громадське сприйняття важливості і навіть законності послуг мовлення в умовах  дефіциту частотного спектру. З позиції  ідеологічної перспективи  консервативними критиками піднімалися питання щодо самого поняття  громадської культури  та  висувалися звинувачення щодо закритості громадського мовлення,  його елітності,  в хід були пущені   екстремістські організації білих чоловіків.

Рух у напрямі глобальної економіки мав іще більший вплив на  радіо та телебачення. Життєздатність вільного ринку освітніх та культурних програм як успішних комерційних продуктів, здається,  підтверджувала аргументи критиків  щодо невиправданості подальшого існування громадського мовлення.   Дерегуляція  комунікаційних галузей  була необхідною передумовою для зруйнування  міжнародних торгових обмежень, що, у свою чергу,   посилило приватизаційні процеси та спричинило появу   нових гравців у раніше закритій системі. Подальше зростання орієнтації економіки на уподобання споживачів сприяло заміні американської моделі ринкових сил на довгострокову модель  громадської довіри, яка стала  основою громадського мовлення. Додатковим закликом до цього було зростаюче усвідомлення того, що вартість створення та надання  громадських програм  буде продовжувати зростати  при  постійному  чи навіть зменшеному громадському фінансуванні.

На початок 1990-х  років політичне та суспільне  невдоволення  привілейованим станом громадського мовлення досягло апогею.  Дослідження  виявляли бюрократичну безтактність, перевитрату та неправильне використання коштів. Одна за одною комісії  рекомендували принаймні частковий демонтаж або реорганізацію існуючих установ громадського телебачення. Пропоновані нові заходи посилення відповідальності громадського мовлення базувалися на  ідеалістичній риториці. Розробники телекомунікаційної політики відмовлялися прислухатися до захисників громадського телебачення.

Вчені - фахівці з  питань комунікацій, які раніше стримано ставилися до цих проблем,   розпочали   інтелектуальну контратаку,  базовану  значною мірою  на досвіді громадського телебачення  у Сполучених Штатах.  Критики американської інформаційної політики підкреслювали  стурбованість дияволами комерціалізації  та відкритого ринку. Дослідження вказували на втрату голосів меншості, постійне зменшення програм для окремих прошарків населення, розвіювання ілюзій щодо необмеженого вибору  програм після  впровадження  нових систем доставки телебачення (500 кабельних та супутникових каналів у США).

Аналіз контенту  виявляв дублювання програм, а не їх різноманітність. Громадськість почала виявляти інтерес щодо того, як далеко комерційні мовники ризикнуть піти від формул та форматів, які вже себе добре зарекомендували.  Стурбований електорат почав задавати питання щодо того чи широкомасштабні трансформації телекомунікацій не несуть у собі значних  ризиків, що перехід електронних джерел культури, освіти та   політичного впливу  до постійно мінливих сил комерційного ринку може мати глибокі негативні наслідки.

До середини 1990-х  років питання телекомунікаційної політики розглядалися у  різних аспектах -  від  зазіхання на приватність,  показу насильства на телебаченні, монополізації  виробництва  телевізорів, перегляду технологічних стандартів  до пошуку нових альтернатив фінансування для підтримки громадського телебачення у певній формі. Ці проблеми стали також предметом  загального обговорення.

Комунікаційні корпорації  з'являлися і зникали щодня. Середовище  електронних комунікацій перебувало  у стані постійних змін, спричинених  боротьбою нових  технологій за шмат швидко зростаючого та постійно еволюціонуючого ринку.  Громадські мовники переосмислювали  свої місії, створювали нові  альянси з книговидавцями, розробниками комп'ютерного  програмного забезпечення та  комерційними компаніями-виробниками.  У Сполучених Штатах громадські радіо- та телевізійні станції  експериментували із  вдосконаленими передплаченими (underwriting) повідомленнями, які дедалі більше нагадували  звичайну рекламу.  Чи існувати громадському мовленню у ХХІ столітті, залишається темою запеклих дискусій.