Трансляція підсумкової прес-конференції президента України Віктора Януковича 21 грудня (Перший національний) викликала дивне бажання - щиро поспівчувати журналістам, що були присутні в Адміністрації президента. Переглядаючи прес-конференцію по телевізору, можна було хоча б відійти від екрану - попити чаю, наприклад, бодай на хвилинку переключитися на щось інше. Присутні ж у залі такої можливості не мали.

А те, що відбувалося, найбільше нагадувало двогодинний сеанс гіпнозу. Монотонні, позбавлені емоцій інтонації, однакові для відповідей на майже всі запитання. Це були інтонації мудрого професора, що повчає дурнуватих студентів-першокурсників; за ними було не розгледіти особистого ставлення президента до проблем. Відповіді «від Адама», коли за довгими вступними пасажами геть губився, забувався зміст самого запитання. Розмито-розмазані глибокодумства у відповідь на найпростіші й найконкретніші запитання. Надлишок загальновідомих абеткових істин, що їх президент підносив аудиторії, мов одкровення, мов відкриття, мов дуже цінну інформацію. В голові так і крутилося слово «резонерство» - при тому що, знову наголошу, просторікування довкола теми жодного разу не виглядали як результат тяжких роздумів президента, як те, що йому болить і не дає спокою.

Жодного разу не склалося враження, ніби президент не знає остаточної відповіді, вагається, що він ще так і не вирішив, як йому бути в тому чи іншому питанні. Найменшою мірою не виглядало, що бодай у чомусь Віктор Янукович прискіпливо зважує «за» та «проти», плюси та мінуси. Враження людини, що знає відповіді на всі запитання й усі виклики, якій до снаги миттєво й без вагань розв'язати будь-яку проблему - от що мало залишитися в аудиторії. Чи виграшним було це враження? Чи переконливим? Чи навряд - адже глядачі так і не побачили роботи думки.

Віктор Янукович удосконалив свою улюблену стилістику публічних виступів, фірмовою ознакою якої є використання лексико-граматичних конструкцій, що годяться для відповіді на будь-яке запитання. Таких собі універсальних шаблонів, кліше, «типових фраз типового президента», які можна застосувати будь-де й за будь-якої ситуації. Маючи набір цих кліше під рукою, репліки президента цілком могла б скласти секретарка, навіть не дуже досвідчена. Враження в підсумку вийшло дуже дивним. Кожне окреме речення саме по собі нібито мало сенс і було зрозумілим. Ба більше: ледь не з кожним окремим реченням можна було тільки погодитися. Що ж хотів сказати президент у цілому, яку інформацію несла сукупність отих зрозумілих речень - то було очевидним далеко не завжди.

Тож і провідним враженням по завершенні прес-конференції було таке: пригадуючи ту чи іншу фразу президента, було геть неможливо згадати, у відповідь на яке запитання він її висловив. Якщо спробувати дібрати визначення до президентського стилю спілкування з громадськістю, найточнішим, мабуть, буде таке: ораторський абстракціонізм.

Привертав увагу «високий штиль», у якому було витримано вступне слово Януковича. Він, наприклад, риторично питав сам себе: «Чи здатні ми подолати виклики, що нам дала доля?». Аудиторія мусила не сумніватися: коли на чолі держави - така постать, то, звісно ж, здатні.

Як і завжди, чи не найбільш уживаним словом було слово «реформи». От тільки дивина: зазвичай реформатори, перш ніж узятися за реформи, розповідають про деталі цих реформ. У чому вони полягатимуть, яких заходів вимагатимуть, що має вийти в результаті, чого, власне кажучи, очікують від цих реформ, якими є їхнє призначення й мета. Не як абстрактні загальні твердження на кшталт «посилення - поглиблення - покращення», а як конкретні схеми: отака мета - отакі засоби й заходи - отакий результат. У Віктора Януковича нічого подібного не було й близько, навіть коли це стосувалося не лише подальших, а й уже проведених, за його словами, реформ, притому проведених - знову ж, за його словами - успішно. Скидається на те, що зміст і спрямованість отих реформ є найсуворішою державною таємницею в сьогоднішній Україні.

Якщо раніше Віктор Янукович будував свої виступи в майбутньому часі, тепер він дещо змінив підхід. Два роки все ж минуло, майже половина каденції. Нинішня прес-конференція рясніла фразами: «Ми почали», «Ми розробили», «Ми намітили». І хай тепер хто-небудь скаже, що нічого не зроблено!

Під час прес-конференції було принаймні два моменти, коли ми побачили-таки не «пам'ятник собі нерукотворний», а живу людину з живими емоціями. Перший момент настав після запитання Мустафи Найєма. Тема умов його власного життя таки зачепила президента за живе - на відміну від проблем держави. І не сказати, що емоції, які з'явилися в президента, були добрими.

Отут Янукович, який щосили прагне продемонструвати свою монументальність, засвідчив: він не в змозі тримати під контролем неочікувані ситуації. Точніше, не в змозі контролювати власну реакцію на такі ситуації. Річ навіть не у двозначному натяку, адресованому Найємові. Президент почав розповідати, що йому нема коли користуватися всіма благами, про які вів мову Найєм, що він напередодні приїхав з роботи о третій ночі, а о шостій уже виїхав на роботу знову. З цієї відповіді випливали декілька цікавих зауважень. Перше: президент так і не заперечив того, що під час загального «затягування пасків» він дозволяє собі... ну, багато що дозволяє. Друге: він так і не заперечив, що будівництво ведуть фірми, пов'язані з його сином. Третє: все це нагадувало виправдання студента, якого зловили на іспиті зі шпаргалкою: мовляв, та ви що, я ж нею навіть покористуватися не встиг, часу забракло! Власне, факт браку часу аж ніяк не заперечує факту володіння всіма об'єктами, які перелічив Найєм. А як уже президент користується власним майном - то його справа. Зрештою, ніхто не користується одразу всім своїм майном щодня - то й що з того? І четверте: як виявилося, Віктор Янукович керує державою в стані хронічної невиспаності, граничної фізичної, нервової й психологічної виснаженості. За такого стану гострота сприйняття зовнішніх подразників зазвичай притлумлюється, реакції сповільнюються, а рухи й думки стають нечіткими. Людина, як то кажуть, спить на ходу. То саме цим вирішив похизуватися президент? І, може, саме таким є пояснення особливостей його публічних виступів?

Другим моментом була відповідь Януковича на запитання кореспондента «Детектор медіа» Світлани Остапи про суспільне мовлення. Тут виявилося, зі слів президента, що підлеглі знехтували цією проблемою, поклали її під сукно, й президент пообіцяв розібратися. Насправді ж президент продемонстрував, що він абсолютно не володіє інформацією щодо питання, яке стосується одного з зобов'язань України перед Радою Європи та ЄС, не знає, які процеси відбуваються навколо законопроекту стосовно СМ, який він обіцяв особисто внести на розгляд парламенту ще в 2010 році.

Протягом цієї прес-конференції унаочнилася нова тенденція: в усіх негараздах винні підлеглі, чиновники на місцях тощо. Класичний варіант радянських «окремих недоліків». Як і кожному поважному царю, з придворними Вікторові Януковичу не пощастило.

Не пощастило президенту й із народом, бо, наприклад, «швидкість і глибина реформ» залежать «від виконавців... від стану суспільства». Ну от не доросло суспільство до рівня президента, що ж поробиш.

Була в президента й іще одна причина того, що в Україні так і не потекли молочні ріки, - об'єктивні обставини: «По великому рахунку, нам вдалося витримати... за дуже непростої ситуації». Ще про те саме: «Ми бачимо, що відбувається в світі, що несуть людям непродумані кроки лідерів різних рівнів, до чого призводять революції...». До чого призводять революції, президент так і не уточнив, але аудиторія мусила полегшено зітхнути: Україна - то єдиний острівець щастя у світовому бедламі. Цілий світ ледь не котиться у прірву, й тільки Україна завдяки її президентові демонструє реформи та стабільність. І це був новий ораторський прийом: навіювати, що завдяки президентові ми уникли катастрофи, а от цілий світ її не уникнув.

І взагалі в Україні все чудово, країна просто тобі процвітає. І «бізнес-середовище» задоволене, й ті, хто отримує допомогу, задоволені, й урожай зібрали казковий - завдяки владі, звісно ж, і навіть «досягли стійкого зростання народжуваності» (поголів'я?). А ще зріс роздрібний товарообіг. От тільки коли ведуть мову про динаміку товарообігу, зазвичай додають одну суто канцелярську фразу: «В цінах на таку-то дату такого-то року». Бо якщо не перераховувати цін на одну й ту саму дату, вийде, що 1994 року, коли галопувала гіперінфляція, товарообіг зростав просто тобі феєрично, день за днем у геометричній прогресії. То як у нас із інфляцією?

Журналістів було розділено на три групи: представників центральних ЗМІ, місцевих та закордонних. Як і зазвичай, склалося стійке враження, що представників місцевих ЗМІ загальнодержавні й загальносуспільні проблеми не цікавлять у принципі. Далі свого носа вони не бачать і бачити не бажають: добре, що хоча б запитань про прибирання під'їздів цього разу не було.

Це, звісно ж, насправді зовсім не так - але президентська прес-служба вперто малює й малює саме таку картину місцевих ЗМІ на всіх президентських прес-конференціях. І виникає підозра, що робиться це свідомо. Журналіст «Української правди» Сергій Лещенко заявив, що володіє документально підтвердженою інформацією, що запитання від місцевих ЗМІ попередньо узгоджувалися.

Як розповідала Світлана Остапа, після кожного запитання місцевих журналістів на екрані в залі тут само з'являлося зображення об'єкта, про який ішлося. Ну, от цілком випадково всі вони виявилися в потрібний час у потрібному місці. По телевізору цього не було так видно, але вражало інше: хоч би про який об'єкт місцевого значення йшлося, а в президента виявлялися напоготові цифри й факти, якими він вправно оперував. Тобто, всі ми мусили повірити, ніби Віктор Янукович тримає в пам'яті цифри й факти стосовно тисяч і тисяч різнорідних об'єктів по всій країні?

Додаймо до цього, що журналістка з Волині поставила запитання про «перонтальний центр» у Луцьку, й тільки з подальших роз'яснень можна було здогадатися, що вона мала на увазі пренатальний центр. Дуже важко уявити, що журналіст, який веде певну тему, хоч би як він хвилювався, міг переплутати назву цієї теми - принаймні, отак переплутати й не помітити факту переплутування.

То які тут висновки можуть напрошуватися?..

Запитання місцевих журналістів об'єднувала одна річ: усі вони були вочевидь не президентського рівня. І справді: чи пасувало до підсумкової, за рік, прес-конференції глави держави запитання про перспективи будівництва автошляху Київ - Канів - Дніпропетровськ? Таких автошляхів в Україні сотні - на з'ясування долі кожного з них усіх прес-конференцій усієї президентської каденції не вистачить. Те ж саме стосується, скажімо, вже згаданого пренатального центру в Луцьку - чим він так уже відрізняється від інших подібних? І це теж видається свідомою комунікаційною стратегією президентської Адміністрації - створювати ситуацію, коли за деревами не видно лісу, коли за партикулярними проблемами губляться системні, системотворчі. Українцям немов навіюють: усі загальнодержавні проблеми - то забаганки розжирілих київських журналістів-мажорів, а пересічний українець мусить цікавитися тим самим прибиранням під'їздів та іншими подібними «земними» речами й більше нічим. Ну, хіба ще футболом.

Що зробив би в разі таких запитань президент європейської країни - фаховий президент, а не той, що хоче продемонструвати на публіку свою безмежну фаховість? Він, не соромлячись, сказав би: даруйте, це не моя компетенція; є уряд, є відповідне міністерство, є місцева влада. Якщо, звісно ж, не йшлося б про щось надзвичайне, екстраординарне. Вміння відрізняти питання своєї компетенції від питань не своєї компетенції й не лізти в чужі проблеми, не розмінюватися на дріб'язки, подібних до яких по всій країні сотні й тисячі, - оце й є фаховість президента. Коли ж президент та його оточення щосили хочуть показати, що в країні й миша не пискне без його відома, - це є найпершою ознакою повної нефаховості.

Власне, провідною рисою прес-конференції саме це й було - демонстрування на публіку справжніх та удаваних чеснот президента. Оце й було головне послання, яке він доносив до аудиторії протягом двох годин.

За бронею малозмістовних відповідей вряди-годи можна було розгледіти філософію Віктора Януковича, його погляди на державу й суспільство. Найчастіше це траплялося, коли в президента прохоплювалося щось не те.

«Не можна йти в майбутнє боком чи, як то кажуть, задом... Рух уперед завжди поступальний, глибоко продуманий», - сказав президент. Ви кажете, що в нас ані поступальності, ані продуманості не видно? То нічого ви не розумієте!

«Нам потрібні масштабні об'єкти, - переконував президент, - які стали б локомотивами розвитку». От вам і вся теорія керування державою: не економічне середовище в цілому мусить розвиватися, не той самий малий і середній бізнес, а «потьомкінські села», показушні «масштабні об'єкти». Острівці розвитку на загальному тлі тотального занепаду. Дайош олігархів, найолігархічніших у цілому світі? Саме під гаслом «локомотивів економіки», до речі, за часів Леоніда Кучми в Україні було створено олігархічну суспільно-політичну модель. Громіздкі, неповороткі «масштабні об'єкти» можуть стати хіба що локомотивами без коліс: гігантоманія ще ніколи не приводила до процвітання й стала однією з причин економічного краху СРСР. За такого підходу в Україні вже точно ніколи не буде свого Білла Гейтса - ну, хіба що президент призначить когось виконувати його обов'язки.

Ведучи мову про підготовку до футбольного чемпіонату, про УЄФА: «З Україною можна мати справу». Ото вже досягнення на двадцять першому році незалежності! Складалося враження, що виступ президента було витримано в стилі «всякое лыко в строку».

«Старий чемодан, який ми тягнемо за собою. Закони, прийняті... не відповідають вимогам часу», - сказав президент. Жодна прес-конференція Віктора Януковича ще не обійшлася без того, щоб він не обіцяв українцям ухвалити які-небудь чудодійні закони - хай навіть це аж ніяк не є його функцією й його повноваженнями. Словниковий запас президента не містить простенької фрази: «Я подам на розгляд Верховної Ради законопроекти». До речі, про ті самі вимоги часу нічого конкретного президент так і не сказав, та й застарілі закони, які ми «тягнемо за собою», не назвав.

Чорнобильців - учасників акцій протесту - президент звинуватив у тому, що вони «мошенники, аферисти» й «примазалися». Тут само президент дещо виправився й визнав за громадянами право на публічні протести (за що йому щира подяка), сказавши, що «не можна робити експерименти над людьми». Тож вийшло зовсім цікаво: на абстрактному рівні - згода з протестами громадян, на конкретному рівні - «аферисти». Цілком по-радянськи.

«Що нам треба зробити в наступному році? - поставив президент завдання перед країною. - Використати ті переваги, які ми отримали за ці два роки». Все гранично чітко й зрозуміло.

Така от цитата: «Але ми не заспокоїмось, тобто робота йде й буде йти в питаннях посилення держави у внутрішній політиці... - тут інтонація президента збилася, й настала невелика пауза - тобто ефективній економіці». Посилення держави у внутрішній політиці - чи не саме це ми й спостерігаємо?

От як розпочав президент відповідь на запитання «Комсомольской правды в Украине» про те, чи не буде відставки міністрів, і яких саме (ну от немає для українців важливішого питання): «Я хочу сказати, що у мене є великий досвід управління різного рівня, але я завжди пам'ятав про результати». Змістовний початок відповіді, чи не правда? А президент вів далі: «Іноді робота однієї людини марнує всі зусилля... Але за одного битого двох небитих дають...». Ще змістовніше. Ну й, нарешті, кульмінація: «Будуть кадрові зміни, коли прийде час. Але це не самоціль... Коли є маленька надія додати, коли в людини відкриється друге дихання на дистанції. Може, буде чемпіоном?». Це про те, що міністрів треба знімати лише в самому крайньому разі. За радянських часів той самий підхід звався так: «Наламав дров, наробив дурниць, завалив роботу - от хай сам тепер і виправляє». Ну, от покарання таке недолугим урядовцям. А нам залишиться тільки вірити, що таки коли-небудь виправить.

Дещо відступити від монотонного читання аудиторії нотацій і «нравоучений» президента змусило запитання від «Известий в Украине» про можливість газового консорціуму: з ким його буде укладено, й чи з європейського боку це не будуть фірми, тісно пов'язані з російським «Газпромом». (Варто зауважити: як і «Комсомольская правда», «Известия» поставили запитання у гранично компліментарній формі.) Янукович сипав технічними подробицями, але прямої відповіді так і не дав. Хіба що за винятком однієї фрази, що (мимоволі?) прохопилася: «Мы хотим создания консорциума».

А далі було ще цікавіше: «Объёмы потребления газа в Европе будут расти, и Украина тут будет занимать своё место как транзитная страна». Схоже, як Росія базує свої сподівання на процвітання на видобутку й експорті газу, так само Україна базує свої плани на майбутнє на транзиті газу: мовляв, лежатимемо на печі, а грошики крапатимуть і крапатимуть. Чи не надто сумнівний фундамент добробуту як для 46-мільйонної країни? Базовані на транзиті російських енергоносіїв економіки Естонії й Латвії ледь не зазнали краху, й це при тому, що населення Латвії зіставне з населенням міста Києва, а населення Естонії є ще вдвічі меншим.

А завершив цю відповідь президент дуже обнадійливо: «Что такое компромиссное решение? Это когда каждая из сторон в чём-то уступает, что-то теряет и что-то находит. Это вот искусство компромисса - оно извечно». Ото хто б міг подумати?

Наступне запитання на газову тему ще більше пролило світло на президентські уявлення про світ. Стосувалося запитання того, чи означає готовність іти на поступки Росії те, що Україна вступить до ЄврАзЕС, і чи припинить членство у Європейській енергетичній спільноті.

Цифри, що їх почав наводити президент, як видалося, не зовсім збігалися з тими, що він їх наводив до того. За словами президента, перш ніж ухвалити рішення, треба «побачити, як працює ЄврАзЕС, коли Росія вступить до СОТ». Чомусь це виглядало так, що питання вступу до ЄврАзЕС є майже вирішеним... Принаймні, про засади функціонування ЄврАзЕС та їхню прийнятність чи неприйнятність для України президент не вимовив ані слова.

Янукович знову критикував Європу: мовляв, Україну вона ігнорує, «Північний потік» запустила, питання «Південного потоку» є вирішеним, у Сербії вже газосховище споруджено. «Ми не побачили жодних позитивних результатів... - обурювався президент. - Хоча б запропонували: приймайте участь, вкладайте кошти, отримуйте прибутки». Виглядало, що «Північний потік» споруджено ледь не потай від України.

Отут і виникли запитання. Точніше, одне запитання: чи нічого президент не перекрутив? Коли Україна є членом Європейської енергетичної спільноти, як могли ухвалити рішення без неї, «нас навіть не запросили»? Зібралося якесь таємне нічне засідання? Якщо так, то де ноти протесту українського МЗС? Як Україні могли запропонувати вкладати кошти, якщо її влада на кожному перехресті волає, що коштів не має?

Та й, власне, Україна є не лише транзитером, а й споживачем російського газу. Польща, Угорщина й інші європейські країни так само є й споживачами, й транзитерами. То в чому тут річ, у чому різниця? Чому президент нічого про це не сказав, ведучи мову в контексті співпраці з Європою лише про транзит? Може, Віктор Янукович, ведучи мову про євроінтеграцію, на підсвідомому рівні не відносить Україну до Європи, розглядає її як щось принципово відмінне? Як країну, для якої Росія «своя», а Європа «чужа», й у газовому питанні так само? Зі слів президента здавалося, що Європа - то така держава: от є Росія, є Європа, а Україна між ними. Той факт, що Європа складається з різних держав, у розмовах про газ просто зникає, про нього забувають. І президент, схоже, так само.

«Два президенти, президент Баррозу та президент Ван Ромпей», - ця фраза, напевне, мала потішити їхнє самолюбство, якщо, звісно, вони а) про неї дізналися й б) не сприйняли її як дрібне підлабузництво. Українською мовою дотепер було заведено називати Жозе Мануела Баррозу головою Європейської комісії, а Хермана Ван Ромпея (а точніше, Ван Ромпьоя) - головою Європейської Ради. Для нас ця фраза може означати: як і чимало обивателів, президент вважає Євросоюз за державу. Чи, принаймні, ставиться до нього саме так.

Під кінець прес-конференції представники France-Presse та Associated Press поставили запитання про Юлію Тимошенко й про те, чи відмовилася Україна від євроінтеграції. Зокрема, про те, чи не міг би Янукович амністувати Тимошенко. Янукович повів мову про демократію, незалежність судів, верховенство права, про спрямовані на все це реформи. Про амністію так і не згадав. Хіба що згадав про якийсь «принцип презумпції невинності й невідворотності покарання». Цей гібрид двох цілковито різних, окремих один щодо одного, принципів, напевне, змусив схопитися за голову не одного юриста.

Але це було ще не все. Ведучи мову про декриміналізацію економічних злочинів, президент сказав: «Виникла ідея - я вам скажу, нам її підкинули: декриміналізувати деякі статті... Не зняти відповідальність за скоєні злочини, а перевести її в матеріальне... Щоб злочинець не сидів у тюрмі, а компенсував збитки... сплатив штраф... Декриміналізація не передбачає скасування відповідальності за злочин».

От вам і весь «принцип презумпції невідворотності»: саме слово «декриміналізація» абсолютно буквально означає, що певне діяння вже не буде вважатися за злочин, не буде кваліфікуватися як злочин. Ведучи мову про декриміналізацію, наш президент, як виявилося, не знає, що воно таке...

А найточніше погляди президента на керування державою відображала така його фраза у відповідь на запитання журналістки з Івано-Франківська про державну політику щодо запобігання отруєнню дітей (виявляється, для цього потрібна не менш як державна політика): «Де є господар, там усе буде добре». Господар в Україні, поза сумнівом, є. Залишилося тільки з'ясувати, ким в Україні є всі ми, її громадяни.

Фото - www.unn.com.ua