«Детектор медіа» продовжує серію публікацій, присвячених п’ятому  Київському Міжнародному фестивалю документальних фільмів „КІНОЛІТОПИС-2006”. 

І сумно, і радісно. Отакий парадокс. Після п’ятого „Кінолітопису” залишились змішані почуття. Хочеться співати дифірамби режисерам, зустрічати в темному кутку організаторів, кричати цитатами з Леся Подерв’янського на адресу найзручнішого і найабстрактнішого хлопчика для биття, чи то пак, панни, – влади. А з іншого боку, добре розумію двох останніх (осягнути перших намагався тиждень, протягом усього фестивалю; дуже сподіваюся, що вдалося), а збагнути – значить простити. І знову логічний конфлікт несумісності висловлювань.

Тому, за законами кіно, що творить свою реальність, змінюючи наше гріховне буття, почну з осанни організаторам. Цікаво підібрана програма, що включала покази у двох кінотеатрах і одному Інституті екогігієни і токсикології ім. Л. І. Медведя (ЕКОГІНТОКС), виставку картин баталіста Анатолія Холоменюка „Хотинська битва”, вечір культури Сходу і низку майстер-класів. Чудовий фестиваль.

От тільки хто про нього оголошував? ХТО і ЯК домовлявся щодо залів і апаратури? Чому дівчата з майстерні Мірошниченка самі шукали плакат, а потім маркером писали на ньому оголошення про час прем’єри своїх фільмів? Чому аргумент техпрацівника „у мене робочий день до восьмої” ледь не став вирішальним при показі „Et zetera” Андрія Осіпова („Золотий кадр” за „Страсти по Марине”), який шукав копію стрічки прямо перед її демонстрацією? Список питань можна видати окремою брошуркою...

Також довгим є перелік партнерів, спонсорів і державних органів, дотичних до фесту. Якби кожен фасад їх приміщень чи хоч внутрішня дошка оголошень мала плакат „Кінолітопису”, то у червоно-фіолетових кольорах було би пів Києва.

Але це не головне. З уст дружини призера фестивалю Галини Вітер (В. Вітер, „Володимирський собор у Херсонесі”) пролунала теза, що у документального кіно в Україні нема глядача. Наявна сотня реципієнтів співчутливо і з розпачем похитала головами.

За словами Осіпова, кіно має підіймати людину і ситуацію, підносити їх вище за реальність, тому з критикою завершимо. Але сумне на цьому не закінчується.

Неперевершені стрічки привезли зарубіжні режисери. З російською програмою змагатися було важко, тому на рівні титанів битву за „Золотий кадр” і „Золоту скіфську фреску” ми програли. Їх 100 % заслужено отримали відповідно Андрій Осіпов („Золотий кадр” і диплом „За кращий сценарій” за Срібний вік: фільм-призер про Марину Цвєтаєву є заспівом трилогії про митців тієї доби) і Сергій Мірошниченко ( „Народжені в СРСР. 21 up”). Українська стрічка, що отримала дві нагороди, – „Замки України” молодого Артема Сухарева (диплом „За оригінальну тему документального фільму” та „Срібний кадр” за найкращу операторську роботу К. Амброзієву) не дала нашим впасти обличчям у багнюку.

Ще двічі по два: „Солдат війну не обирає” Наталі Голуб і „Шлях афганця” творчої групи ТРК „ЕРА” взяли і дипломи фестивалю, і нагороди від Української спілки ветеранів Афганістану. Але це фільми різних вагових категорій. Наші кілометри – Ролан Сергієнко і Владлен Кузнєцов – вдовольнилися дипломами за внесок у кіно. Але, за словами того ж Мірошниченка, фестиваль – це лотерея. Сьогодні один краще, а завтра – інший. А разом – це мистецтво.

Стрічка народжується через біль. Потреба висловитись зараз найчастіше виступає двигуном зйомок. Багато фільмів було про відголоски війни чи війну сьогодні, про Чорнобиль, вимирання села, інвалідів. За тим же принципом Сергій Мірошниченко вчить своїх студентів: „Нужно любить людей. Они несчастные. Вы идете к людям – и их надо любить. Идти с душой, с сердцем. А клеить пленку я за два года научу. Любить людей – вот этому трудно научить”. Тут же варто згадати фразу Тарковського про те, що найцікавіше кіно – це людське життя, змонтоване у фільм. Цитуючи Міхалкова, робити його треба так, щоб захотілося подивитися другий раз.

Для Осіпова головними у стрічці також є емоції, які вона несе глядачеві, та частота, з якою пульсує друга реальність, і як її сприймає людина. Інформативною документалістика є вторинно. Ось і відповідь на відкрите питання: чи це фіксація реальності, чи її зміна. Кіно вкладає тривимірне життя в площину кадру, обмежує чотирма чорними лініями. Тому це є змінена реальність вже тому, що фрагменти обирає окрема людина.

Але телебачення нав’язує ще й свої межі, якими є рейтинг. Через нього глядач найчастіше отримує продукт поганого смаку, орієнтований на найнижчий рівень споживача. Це як Біг-мак: з’їв – і побіг далі. Тим від глядача закривають великий пласт культури, який напрацювало людство за тисячі років. Тож гостро стоїть проблема маневру між телебаченням і бажанням зробити гарне кіно.

У Росії є канал документалістики, що розповсюджується у платних пакетах кабельних операторів. У нас такого для 10 % інтелектуалів (як ідентифікує свою аудиторію Мірошниченко) немає. Метри документалістики не завжди мають одну стрічку на рік – оце наш стан. Російські майстри зверталися до присутніх у залі чиновників з проханням допомогти вітчизняним режисерам. Хто скаже, що це не парадокс?

Неігрове кіно сучасної України поїде шукати глядача до Москви. З пропозицією триденного показу наших стрічок у Будинку кіно Російського союзу кінематографістів виступила його головний редактор.

Також п’ятий „Кінолітопис” розпочинає турне регіонами. Як кажуть, фестиваль поїхав, а глядачі залишились. Будемо сподіватись, поза столицею він знайде більше шанувальників.