Знову заступники міністрів. Знову державні пріоритети і „велике свято мистецтва” серед „київської весни”. І знову сім-вісім десятків глядачів, рахуючи також запрошених режисерів, заслужених вітчизняних майстрів і вельмишановне журі. Нема у нас кому піти на фестиваль документального кіно? Хоча люди досвідчені кажуть, що це просто рекорд: торік на відкритті сиділо ледь тридцять душ...

Так 3 квітня у Будинку кіно розпочався 5 Київський Міжнародний фестиваль документальних фільмів „КІНОЛІТОПИС-2006”.

Спочатку президент Фестивалю Лариса Єфименко разом з відомим вітчизняним меценатом Миколою Проданчуком вручили нагороди переможцям торішніх постфестивальних номінацій за результатами демонстрації кіно в регіонах. Цим закрили торішній фест і недалеко відходячи від каси відкрили новий, ювілейний п’ятий. Благословила його голова журі,  народна артистка України Раїса Недашківська віршем Тютчева „Весна”.

Цікавим і дещо символічним був проект „Канікули для всіх”: фестивальне кіно возили колоніями, про що зняли документальну стрічку. Дійсно необхідна і корисна соціальна програма (і – о, диво! – повні зали. Бо вхід добровільно-обов’язковий).

У місцях без позбавлення волі (якщо таким дійсно можна назвати сучасне місто) до аншлагу далеченько. Спонсорам і партнерам у журналі-каталозі „КІНОЛІТОПИСу” присвячено дві сторінки, а рекламу цього заходу годі й шукати. Точніше, хтось десь міг її побачити, але таких щасливців обмаль.

Ігор Стрембіцький, присутній з дружиною у залі Будинку кіно, сказав одну просту річ: „Це шанс. Для чого фестиваль? Щоб прийти і подивитись. Є ж кіно, воно знімається, то треба ж його людям показати”. Тому власне до кіно і перейдемо.

Відкрили творчу частину фестивалю три стрічки, дуже різні за стилем.

Спершу – дорогу молодим. Двадцятихвилинка Артема Сухарева „Замки України” дуже романтична, спокійна, атмосферна. Головним помічником, здається, було сонце. Сутінкові ракурси напівзруйнованих середньовічних фортець захоплювали і чарували. Замки, природа та картини – головні актори Сухарева – жили у ритмі Вівальді і давніх народних композицій. Минуле живе – про це свідчили рухливі елементи картин: руки кавалерів, що простягали вино дамам, пістолі, що стріляли в турчинів і Мамай, який продовжує перебирати струни. Автор не потрапив у полон до образів-паразитів, без яких важко уявити фільм такого жанру: усіляких годинників і маятників. Вони, звичайно, є, але увага до них мінімальна. Все побудовано на грі світла. Темрява оповиває, сонце тієї доби вже зайшло, але життя ці фортеці не полишило. Медом на душу присутніх чиновників був титр про замовлення Міністерства культури і туризму.

Продовжила кіновечір очікувана стрічка Сергія Мірошниченка „Народжені в СРСР – 21 up”. Перші кадри, перші акорди „Черного бумера” і фраза „This is a film about...” викликають однозначно посмішку: такий собі стьоб з Кустуріци і його „Арізонських мрійників”, от тільки замість Горана Бреговіча – Серьога. Поступово посмішки змінюються стовідсотковим зацікавленням долями людей-героїв Мірошниченка. Це унікальна стрічка, перша частина якої (1990) розповідала про семирічних дітей, народжених в Союзі, друга - про них же, але у 14 (1998, володар багатьох премій, в тому числі Призу Королівської телевізійної спілки за найкращий документальний фільм, Великобританія, ’98; Гран-прі московського правозахисного фестивалю „Сталкер”, ’99). Тепер герої вже дорослі.

Це стрічка-життя і про життя. На якійсь хвилині нарешті розумієш, що це не шоу-продукт, повний „цікавих і правдивих історій з життя простих людей”. Це світ, це картина еволюції особистості: що дитина думає про Бога, про війну, про маму... А у когось мама померла, хтось мріє про чорний BМW, а комусь вже треба оговтатись після смерті власної дитини. Емігранти, жителі республік, які вже є державами, хлопці і дівчата. Постійні паралелі з 7 up i 14 up роблять стрічку кінолітописом життя героїв. І далеко не всім у тому житті пощастило. Після цієї сповіді у багатьох глядачів були сльози на очах.

Завершила перший день фестивалю класична польська документалістика 90-х. Мачей Дриґас перед початком зауважив, що його запросили для того, щоб виправдати слово „міжнародний” у назві фестивалю. Насправді є ще гості з Росії, Італії, Придністров’я, Латвії, Великобританії, Бразилії, Сербії, США, Швейцарії та Німеччини,  але ставлення організаторів до пана Дриґаса особисто мене вразило. Відразу після фільму Мірошниченка члени журі, більшість запрошених критиків, всі організатори та й сам польський режисер... встали і пішли. Тепер в Червоному залі Будинку кіно людей залишилось зовсім обмаль. Так, що можна було порахувати на пальцях трьох студентів.

Причини можна тільки вгадувати: літні митці вирішили не сидіти до одинадцятої в кіно, а пішли спочивати; зафільмована 15 років тому стрічка „Почуйте мій крик” (нагорода „Фелікс” за кращий європейський документальний фільм, ’92) була їм настільки знайома, що дивитись її було просто зайвим; криза польського кіно, про яку свідчать польські критики, відштовхнула їх від фільму (на п’ятничній прес-конференції пролунала думка, що нам би в Україну таку кризу, то було б це щастям); традиція фуршетів настільки вкоренилась, що знищити її можна лише атомною зброєю. Чи актом аутодафе і гучним криком. Саме так Ришард Сівець намагався 8 вересня ’68 року, під час свята обжинків привернути увагу до свого протесту „проти тиранії брехні, що панувала світ”. Класичний документ, побудований нагнітанням емоцій, кульмінацією і водночас фінальним акордом якого є семисекундний уривок кінострічки, що зафіксував палаючу людину серед велелюдного стадіону.

Ця стрічка демонструвалась у рамках Днів польського кіно. Останні роботи Мачея Дриґаса і Віти Желякевічуйте будуть у синьому залі Будинку кіно 4 числа. Переможці багатьох фестивалів, яку аудиторію вони зберуть у місті, що претендує на звання „європейська культурна столиця”? Побачимо.

Таким був перший день „КІНОЛІТОПИСУ-2006”. Тиждень документалістики навряд чи побачить хоч один аншлаг. Вміють наші готувати, та не вміють подавати. Подавати так, щоб не соромно було перед гостями. Та й перед своїми.