Що собою являло  телебачення загальнодержавне під час передвиборчих перегонів, всі охочі дуже добре побачили. Коротесенько це: гроші, пристрасть та журба.  Загалом, мало чого нового або несподіваного. За винятком журби – вона не очікувано відчувалася в телепросторі держави (крім, мабуть, Першого каналу, бо він державний) у незвичній свободі вибору журналістів,  яким чином знайти своє місце в зароблянні грошей на виборах. Це було  незвично тому, бо раніше все було чіткіше: свої – чужі, опозицію – на 5 канал або й геть з телеекранів, решта – дозовано, але все на провладних. Одні платять іншим, все зрозуміло. 

 Більш-менш уважне спостереження за телеканалами місцевими, дозволили, здається, більш точно діагностувати  спільні й хронічні болячки вітчизняного медіа простору взагалі. Бо  в регіони пішли метастази цих хвороб, а метастази, як відомо,  проглядаються  наочніше.  Саме там, в провінції, зручніше споглядалося за загальною медіа  журбою.

Візьмемо інформаційно суперечливі, але цілком «стандартні» в загальноукраїнському медіа сенсі Чернівці. 

 Передвиборче обличчя трьох місцевих телеканалів (державного, міської телерадіокомпанії «Чернівці» та есдецької ТВА) складалося у кожному випадку, принаймні,  із двох різнокаліберних частин: а) всеукраїнський політичний лідер на «дикому» провінційному телепросторі; б) свої «дикі» політики в себе вдома;

Слід зазначити, що місцеві відділки 5 каналу та СТБ, фактично,  не працювали, журналісти – у відпустках, в перших-ліпших штабах заробляли трудову гривну, а то й долар, особливо не переймаючись політичною або іншою мораллю. Що, кажучи відверто, цілком виправдано із медіа провінційної точки зору.  

 Що крайові медіа могли б ставити за мету під час виборів, крім заробляння грошей? Насамперед, здається, підвищення інформаційної впливовості. Чи вдалося це?

 Ні, або не зовсім, – і це абсолютно, на жаль, однозначно. Залишилися такими ж невиразними подачі матеріалів на державному місцевому телебаченні, відверто ніяковіли перед заїжджими політиками ведучі ТРК «Чернівці» та ТВА. Рейтинги всіх каналів залишилися без помітних змін. Найвищим він залишився, як і був до виборів, у «не таківської» ТВА, до того ж  представників блоку на чолі із керівником кампанії В. Забродським  обрали,  здається, до міськради. Непогано, або хоча б чесно. До речі, так пан Забродський  виглядав і під час перегонів на посаду міського голови, бо виявився значно розумнішим за інших кандидатів.  Мабуть, в наслідок досвіду журналістської професії. А окремі місцеві кандидати та їх «довірені люди», необтяжені таким, а часто-густо, й будь-яким досвідом, просто нахабно витерли ноги об журналістів, тиражуючи в місцевому ефірі відверту брехню, нісенітниці та  безпідставні звинувачення один одного. Жодного разу, на жаль, не було зафіксовано при цьому чіткої журналістської позиції. Хоча б громадянської. Щасливе виключення, мабуть, лише – Т. Смолдирєва, заступник керівника державної телерадіокомпанії. 

 До палітри місцевої медіа-журби  додавалися «хітові» передвиборні «сувеніри» із столиці на кшталт відомої «Свободи слова» із Жириновським, тощо. В головах глядачів все перемішалося і залишилася там нікчемна мішанина, яка жодного стосунку до свідомого вибору 26 березня не мала. Люди визначалися не завдяки місцевій телеполітпродукції, а, скоріше, всупереч їй.

 Чому так відбулося? По-перше, здається, місцевих журналістів ніхто не вчить. Вони вчаться «з листа», але якщо від Бога немає принципового, наступального характеру, як, скажімо, у колег зі столичного 5 каналу, то справи кепські, дуже кепські. По-друге. Необхідність банального заробляння грошей ставить місцевих журналістів у залежність від місцевих багатіїв. Це виглядає дуже негарно, часом навіть брутально. Це дуже помітно навіть необізнаній людині. Журналісти  можуть сваритися із будь-якою місцевою владою, але не можуть цього робити по відношенню до тих, хто їх годує. А відтак, така свобода слова ніколи не буває такою коштовною, як при випадковому ударі молотком по пальцю. По-третє. Добре, коли журналісти переймаються інтересами людей. Погано, коли це єдине, що вони роблять. Професіоналізму в регіонах обмаль, або немає зовсім. Навіть серед дипломованих фахівців. 

 Приклади найбільш яскравих вітчизняних тележурналістів свідчать про необхідність мати не диплом, а покликання, бажання та вміння займатися журналістикою. Треба, каже цей досвід, не боятися, що ти чогось не вмієш, пам’ятаючи, скажімо про те, що ковчег побудував аматор, а професіонали – «Титанік».

Не виходить поки що так. Часто-густо, й в столиці, а відтак, і в регіонах.

Журба від цього. Глибока журба…