Серед тих українських громадян, яких одні з надмірною прямотою називають олігархами, а інші, з надмірною сором’язливістю, – великим капіталом, поширився новий модний тренд. Якщо раніше престижним вважалося мати власні футбольні клуби, то тепер – докладати свою високодостойну руку до кіновиробництва.

Першим почав Петро Порошенко – скромно і без особливого смаку зафільмований “блокбастер” “Прорвемось”, зроблений почасти телевізійниками, а почасти – самодіяльним народним колективом акторів-сценаристів ($1,5 мільйони). Другою “ластівкою” з гнізда Індустріальної спілки Донбасу мають вилетіти “Кобзарі/The Guide” – Сергій Тарута виявив більшу масштабність мислення: один із провідних українських режисерів Олесь Санін, залучення голівудських потужностей і щонайменше $14 мільйонів.

Однак усіх перевершив Віктор Пінчук. Участь Стівена Спілберґа в українському кінопроекті могла нам наснитися хіба що в дуже приємному еротичному сні. Тим не менше, виявилося так, що саме прізвища цих двох людей стоятимуть поруч як прізвища співпродюсерів у титрах певного документального фільму.

28 березня відбулася зустріч з українськими журналістами Дуґласа Ґрінберґа, виконавчого директора фундації “Шоа”, що існує при Університеті Південної Каліфорнії, Лос-Анджелес. “Шоа” з івриту – значить “голокост”. Саме цю фундацію заснували панове Спілберґ та Ґрінберґ у ті вже досить далекі часи, коли знімався “Список Шиндлера”. Було накопичено чимало документальних свідчень людей, що пережили винищення євреїв нацистським режимом; у засновників фундації виникло враження, що цей матеріал треба якось оформити у вигляді ще й неігрових фільмів. “Шоа” займається саме цим: відбиранням і фільмуванням спогадів свідків тогочасних злочинств. На основі цих матеріалів уже знято декілька документальних стрічок про винищення євреїв у європейських країнах. Тепер на черзі – Україна.

Як зазначив пан Ґрінберґ (чиї предки, за його словами, виїхали до Америки з-під Рівного 1907 року), “Шоа” вже мала намір знімати фільм про Україну, коли через спільних знайомих на пана Спілберґа вийшов пан Пінчук, у якого теж з’явилася подібна ідея. Звідтоді і почалося спільне – українсько-американське – виробництво фільму (дві мовні версії – українська та російська), бюджет якого поки не розголошується. Зате відомо, що внески до бюджету роблять обидві сторони – як “Шоа”, так і пан Пінчук.

Навряд чи він буде великим – адже йдеться про, як сказав пан Ґрінберґ, “викладену в художньому порядку зв’язну історію” на основі фрагментів з інтерв’ю з постраждалими од голокосту. Ба більше, близько 80% матеріалу було відзнято вже давно; тільки 20% зйомок довелося робити наново. Повідомлено, що стрічка охопить розповідь не тільки про розстріли в Бабиному Яру, а й про винищення населення в єврейських містечках Поділля та Наддніпрянщини. Щодо Бабиного Яру, то фільм розповість тільки про “єврейську” частину його історії; решта свідчень, що стосуються винищення українців, поляків, росіян, циган та представників інших націй, буде викладено на вебсайті, який запустять до прем’єри фільму, який зараз перебуває у стадії монтажу.

Прем’єру заплановано на вересень – до роковин трагедії. Точних планів дистрибуції фільму ще немає. Швидше за все, його покажуть на головних телеканалах. Є й плани прокату на широкому екрані, і навіть в США (з субтитрами). Дуґлас Ґрінберґ вже мав зустрічі з представниками освітніх кіл з тим, щоб обговорити перспективи показу стрічки в школах – на це “Шоа” звертає особливу увагу. Ґрінберґ навіть розповів історію про те, як Спілберґ виставив умову, коли його попросили надати “Список Шиндлера” для демонстрації в школах: тільки разом із документальними фільмами фундації.

Можливо, на прем’єру приїде сам Спілберґ (частина його сім’ї походить, між іншим, з Одеси). Залишилося сказати, що на режисера обрано Сергія Буковського, одного з провідних українських документалістів. 2004 року він одержав Шевченківську премію та премію “Телетріумф” за серіал “Війна. Український рахунок”. Найвагоміші з-поміж інших його відзнак – ґран-прі “Молодості” і Ляйпцизького МКФ. Щоб не перелічувати всі фільми Буковського (а їх дуже багато), назвемо хоч би стрічки “Вілен Калюта. Реальне світло” (2001), “На Берлін!” (1995), “Дислокація” (1992).

Підсумовуючи, ще раз варто наголосити на небувалому досі інтересі вітчизняного великого бізнесу до кінематографу. І це не може не тішити. Не може не тішити, що найбагатші люди України готові вкладати гроші в українське кіно, зняте українськими режисерами. Тим більше, що участь Стівена Спілберґа вже сама собою стане досить гучним PR-ом і для української документалістики, і для конкретного її представника – Сергія Буковського. І ще, залишається сподіватися, що після зйомок “Кобзарів” Олеся Саніна і обіцяної у зв’язку з цим появи кількох документальних фільмів про комуністичні злочинства 30-х років, можливо, з’явиться і щось віддалено подібне до фундації, яка б виробляла і просувала стрічки про геноцид і проти українського народу. Думаю, співпраця Спілберґа з Пінчуком має багато чого навчити українців.