Сергій Грабовський,
Заступник головного редактора журналу “Сучасність”

Що ж, українські виборці зробили все, що тільки могли: вони прийшли на дільниці і проголосували “за” ті чи інші партії та блоки. Або викреслили всіх. Або залишилися вдома, говорячи майже за Шекспіром, хоч і майже гарантовано не читавши його: “Чума на всіх вас!” Проте за всіх цих варіантів виборці вчинили так, як вони мали право, як їм диктувало їхнє громадянське сумління. Вони свій вибір 26 березня зробили. А от чи забезпечила все належне для того, щоб цей волевияв відбувся та інституція, котра мала найбільше цим перейматися, а саме – Верховна Рада? Ось тут є сумніви.

Взагалі, як на мене, Верховна Рада України четвертого скликання підійшла до парламентських виборів, створивши якнайкращі умови для того, щоб ці вибори були визнані незаконними, а обраний на них новий парламент не мав ані формальної, ані реальної легітимності. Справа в тому, що всупереч нею ж ухваленому Закону про вибори народних депутатів України Верховна Рада, користуючись чимось на кшталт революційної доцільності, неодноразово вносила зміни до цього закону після того терміну, за яким такі зміни були заборонені. Чи не стане це цілком законною підставою для спроб оскарження самого факту проведення виборів і для визнання їхніх результатів недійсними? Якщо не через українські, то через міжнародні суди? І якщо навіть не для формального оскарження, то для постійного підкреслювання впродовж усіх наступних років діяльності нового парламенту, скільки тих років Бог пошле: “самозванці”!

Чесно кажучи, правовий нігілізм супроводжував старий парламент на всіх етапах його існування. Скажімо, керівництво Верховної Ради постійно і, як виглядає, цілком свідомо прикривало масові порушення депутатами статті 84 Конституції, яка вимагає: “Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюються народним депутатом України особисто”. Більше того: спікер Володимир Литвин у телеінтерв‘ю каналу “Київ” заявив, що зараз немає змоги домогтися від депутатів виконання Конституції. От коли-небудь, коли демократія в Україні сягне рівня американської чи британської, тоді і можна буде вимагати виконання цієї норми. Тим часом, за словами фахівців, досить просто технічно забезпечити неможливість голосування “за себе і за того хлопця”. Просто, очевидно, “круті” політбізнесмени, які складають не менше половини депутатського корпусу, не зацікавлені у впровадженні такого порядку, коли вони змушені будуть щодня сидіти у сесійній залі, а не “варити” гроші. Чи перейде ця хвороба старої Ради до нової? Володимир Литвин, схоже, вважає, що так. Натомість голосів оптимістів не чутно. Отож – у спадок, схоже, піде правовий нігілізм. Який яскраво проявив себе навіть під час сакраментального “пакетного голосування” у дні Помаранчевої революції...

І якщо вже згадувати Верховну Раду четвертого скликання проти ночі, то відзначимо, що вона так і не спромоглася виробити стратегію розвитку української економіки. Цілком умотивовано, за оцінками експертів, “заваливши” проект програми “великої приватизації” ще за президентства Кучми, парламент України так і не створив натомість іншої, більш реалістичної і менш ідеологізованої програми, яка б ґрунтувалася на національних інтересах, а не теоретичних химерах про автоматично вищу над інші ефективність приватного сектору чи на інтересах олігархів-прихватизаторів. Тож останні роки з великою приватизацією відбувається якась велика, незрозуміла широкому загалові гра, в якій Верховна Рада у кращому разі робить тактичні ходи, дозволяючи чи забороняючи приватизувати той чи інший об‘єкт, замість напрацювання стратегії як ефективної діяльності державного сектору, так і прозорої та доцільної приватизації. Чи триватиме така політика й далі? Чи знайдуться політичні сили, які її спинять?

Усі ці роки Верховна Рада порушувала чинний Бюджетний кодекс, раз за разом підганяючи податкове законодавство під черговий проект Державного бюджету. Єдиний раз, коли таке порушення ще якось можна було зрозуміти – це рік тому, після Помаранчевої революції, коли довелося латати величезну фінансову “дірку”, залишену в бюджеті попереднім урядом і тодішньою проурядовою більшістю. Але постає закономірне запитання: якщо ця “дірка” в 32 мільярди гривень була фактом, якщо її довелося “латати” за допомогою вимушено екстрених і не завжди продуманих урядових дій та повторної приватизації “Криворіжсталі”, то чому не понесли відповідальності ані колишні урядовці, ані керівництво парламенту, які агітували 2004 року депутатів голосувати за відверту “туфту”? Чи, може, знову восторжествували принцип доцільності та правовий нігілізм? Принаймні, іншої гіпотези у мене немає.

Ще однією характерною рисою діяльності депутатів тепер уже минулого скликання було відверте і демонстративне нехтування з боку Верховної Ради конституційною тезою про несумісність посад у законодавчій і виконавчій владах. Це стосувалося як значної частини команди “колишніх”, так і дещо меншої, але все одно помітної групи з команди “теперішніх”. По півроку, а часом і довше ті ж самі особи сиділи і в міністерських кабінетах, і в депутатських кріслах чи в облдержадміністраціях. І тільки після цього керівництво Верховної Ради неквапом починало судову тяганину проти сумісників. Чи виявилася хоч одна провідна політична сила чистою в цій ситуації? І чи “передовий досвід” перейде до нового парламенту? Зрештою, чи буде дивитися нове керівництво Ради так само крізь пальці на подібні масові й щоденні порушення законів?

Що ж стосується політичної реформи та змін до Конституції, то ці дії Верховної Ради четвертого скликання досягли прямо протилежної задекларованій меті, а саме: внесли хаос у владну структуру, створили велике число “шпарин” в Основному Законі і не визначили натомість норми діяльності таких інституцій, як президентська адміністрація та державна податкова служба, не розширили повноваження місцевого самоврядування, без чого демократія як така “зависає” у повітрі. Тепер цілком конституційно Україна у разі, якщо парламентська більшість раптом застрайкує, змушена буде жити без уряду і бюджету впродовж року, або й півтора років. Власне, що таке зміна норм Конституції спантеличені виборці вже відчули на початку 2006 року, коли депутати відправили уряд у відставку, взявши до уваги ті статті Основного Закону, які дозволяли це робити, і проігнорувавши ті статті, які це прямо забороняли. А деяких міністрів парламент, як у цирку, відправив у відставку аж двічі. Отож доведеться розгрібати ще й конституційні завали...

Звичайно, у діяльності тепер уже минулої Верховної Ради були й “світлі”, так би мовити, сторінки. Але у цій діяльності домінували не так норми права, як ідея посткомуністично-олігархічної доцільності. А це означає, що парламентом європейського штибу Верховна Рада України четвертого скликання так і не стала. Чи стане ефективним, а водночас і законослухняним парламентом її наступниця?

Чи спадщина у вигляді правового нігілізму і тактичної доцільності дій в інтересах політбізнесменів виявиться тим спадковим тягарем, який потягне нову Верховну Раду на дно політичної кризи і дострокового розпуску? Питання, на яке новообрані депутати, як на мене, мають шукати відповідь ще до своєї присяги.