Публікуючи цей надісланий нам текст головного продюсера  5 каналу Юрія Стеця, ми розуміємо,  який контекст спричинив бажання автора його нам запропонувати. Що ж, якщо він допоможе  подолати «кризу довіри», яка спіткала, за свідченнями деяких колег, цей канал в останній рік – будемо тільки раді. 

                                     Лист до телевізора

Привіт, блакитний! Колись навіть не думав, що мене може засмутити називати ТЕБЕ  саме так, хоча насправді від блакитної крові до блакитного неба, від чорного телевізора до чорного ящика... ТИ бачиш, блакитний, ще трохи, і всесильна гидота перетворить ТЕБЕ на доповідну в світі ще не назавжди гвалтівників, рекетирів, биків. Ти маєш шанс увійти в історію цієї країни, і я разом з тобою, давай, вповзай, тільки повільно, бо надто боляче... Блакитний, а пам’ятаєш, як ми починали, ТИ – елеганто, я – нетерпляче, ТИ – світло, і тому тепло, я – хотів і тому мав право на тебе. Тепер все інакше, ТИ – холодне світло,  кажуть, так легше заповнити студію, я вже не хочу, кажуть, так легше забути про кохання. Тим більше, що тепер – кохання тільки за гроші, і навіть справжнє. Але варто не думати про колір, ТИ маєш бути чоловіком, тим більше зараз, напередодні великих подій, хоча яке там... тебе саме зараз віддтрахають, як козирну карту, а мені... і мене, як карта ляже...

Квітень 2004 року.

За останній сезон - стільки праці, стільки по сраці. Моя мама дивиться на тебе, каже - птиця, каже - Чайка, каже – не вбили, ну от добре, а що добре, колись в небі було стільки птиць. Привіт, блакитний! Як ти доповз до шестидюймової діагоналі? Уяви собі, через подібне вікно навіть правди не побачиш, навіть не почуєш. А народ до ТЕБЕ хоче нахилитись, не може, бо його навіть стоячи, по повній програмі, і ще раз... контрольний... про всяк випадок.

Травень 2004 року.

Ну що, багатоканальний, блакитний ТЕЛЕВІЗОРЕ? Догрався зі всіма своїми каналами, зі всіма своїми блакитними пузіками, тепер ТИ – суцільна заставка, яку час від часу перебиває рекламний блок, теж за гроші. Молись на антену, може вона дасть тобі ще декілька піпелметрів. А що залишається таким, як я, закоханим у тебе з часів ЧБ, крутити ручку кольору до того ж таки ЧБ, щоб не бачити ні “червоних”, ні “блакитних”, ані “блатних” у жовтосиньому з написом “україна”. Що? Що залишилось їм, не таким, як я, слова “світлої сповіді” під музику Чубая, трек № 5 від Бурмаки, чи “остання” барикада у викладенні “першої” “Чероної рути” в далекому... Що? “День сурка”, який вигадали заробітчани з Голівуду. “Колесо”, яке вигадали хлопаки з Житомира, чи “кунілінгус”, який так вправно виходить нашим язиком (мовою), не обминаючи жодної точки (крапки), сподіваючись на кращі часи (години). Що?

І наостанок. Я маю право вмикати і вимикати ТЕБЕ, коли забажаю. Можу купувати ТЕБЕ,або не купувати. Схочу, викину ТЕБЕ через вікно. Але я ніколи не зможу заборонити їм вірити ТОБІ.

Єдине, що мені залишається, сподіватись. Маю честь!

Червень 2004 року.

P.S. Усе вище написане менше стосується “меншин” і більше стосується “більшості”.

Лист до глядача

На добраніч, ДІТКИ! Зст. Титри.Реклама. Шапка. Новини. Добрий вечір, ДІТЬКО! І так абсолютно спокійно кожного вечора – від дитячих мрій до дорослих образ, від Кота Леопольда до казок Шахерізади, від “давайтє жить дружно” до ”в Багдадє всьо спокойно”. І їли ці новини, і пили цю горілку, і крали в себе своє майбутнє. Все, досить. Зараз інакше, зараз, ТИ – не ДІТКИ. ТИ – дорослий ДІТЬКО! І чим ТИ відрізняєшся від НЬОГО, блакитного? Х..а-ха тебе розбереш.

Липень 2004 року.

Під релакс “Рефлєксу”, під стукіт шестидюймових, під ЄЕП, ЄЕС і ЄБ(е)РР, під !!!!(о) і навіть під промєжность “Динамо”-“Шахтар”, і ніяких тобі “Карпат”. Їх нема, вони – в Румунії. ТИ став тим, ким є зараз – ГЛЯДАЧЕМ. Ти спостерігаєш по телевізору, як руйнують ТЕБЕ, ТВОЇХ дітей, ТВОЄ майбутне. Бо ТИ – ГЛЯДАЧ, чому не учасник, не зрозуміло? ТВОЯ дружина, мати, донька – в Італії, Іспанії, Португалії, ТИ дивишся “кальчо”, вболіваєш за “Реал”, спостерігаєш за “Євро-2004”. Бо ТИ – ГЛЯДАЧ! ТОБІ так зручно, вболівати за чужого Баджо, коли йому роблять брудний підкат ззаду по ногах, між тим, причому тут своє, рідне, відкат і ззаду, і в рот, і як завгодно, і навіть кров по ногах. ТИ не Жанна Д’арк . Точно, ти ж не жінка. Це вона тобі “євриків” на “півасік” – і далі по повній програмі, сі Сеньойор, Ті Амо Рома. А ТИ їй – упс. Бо ТИ ж – ГЛЯДАЧ. ТИ любиш дивитись мєнтов, братков, пєтухов, псов. А іноді, “Час” від “Часу”, бити себе в груди: я, я, я, ну і все, досить. А раптом почують, раптом – по писку. Чуєш, ГЛЯДАЧ, тільки без образ, тут ми якраз з тобою – по один бік телевізора, різниця тільки в тому, що комусь з нас раніше затиснули в дверях той самий орган, яким ще в дитячому садочку справжній український ГЛЯДАЧ любить відлякувати справжніх українських глядачок.

То, може, врешті-решт, ТИ теж зрозумієш, що маєш право вмикати і вимикати ТЕЛЕВІЗОР, коли забажаєш. Можеш купувати ЙОГО, або не купувати. Схочеш, викинеш ЙОГО через вікно. Але, менше з тим, обов’язково зроби спробу не бути просто ГЛЯДАЧЕМ.

І єдине, що залишеться їм лише, сподіватись. Маю честь!

Вересень 2004 року.

P.S. Якщо б пан Бузина подивився, як заробляють українські жінки свій хліб за кордоном, він би зрозумів, що таке українська свідомість. Думаю, після цього його “геніальне творіння” ніколи не побачило б світ.

Лист до колег

Дивишся ТЕЛЕВІЗОР і хочеться волати з вікна на весь Хрещатик. Гей, де ТИ, Гуцул, Бойко, Лемко? Де ТВОЯ кров, велечезна енергія Черемоша, яка б не дала потопити свободу, де ТВІЙ подих, вражений справді чистим потоком чистої Неньки… Де ТИ? ТОБІ вірить ГЛЯДАЧ! Вірить, що Україна починається з кабінетів, мерседесів, дорогих сук, і курвуаз’є. Але ж ТИ знаєш: Україна починається з гір, з Гуцулії. Коли справжні українські Карпати – під тобою… Ще раз забери їх під себе, під свої ноги, пройди?  Тоді, можливо, зрозумієш: ГЛЯДАЧ вірить тобі, і ТИ не маєш права БРЕХАТИ. ТИ можеш вродити  десятки, сотні, тисячі, більше… сердець та душ односекундно, які насправді почнуть творити нову Україну, бо потоки рік в їх легенях тільки набирають обертів, а вибухне і буде – революція.

Жовтень 2004 року.

І ось. Сталось. Просто сталось і все… Нарешті прокинулись, усвідомили, очистились і пішли – нарешті. Слава Богу, хоч у листопаді. Хоча декілька Вереснів, ще у вересні говорили, можливо, боялись, можливо ні, але ж не мовчали. Далі – традиційна журналістська самбука і розмова. Вона жива, Вона несе енергію, Вона рухається, Вона розростається, і нас вже багато, і нас вже не подолати, А напередодні на п’ятому відмовляються їсти, кажуть, голодують, інші кажуть - політична акція, PR-кампанія. А вони – тижні, марафони, трансляції, майдани, репортажі, коментарі. І все це просто тому, що інакше не можна. Тому, що коли тебе нахиляють, тобі боляче, не за себе, за мудрого Дена, за стомлену Христю, за архівістку Нату. Тому, що ТИ звик говорити ПРАВДУ. Тому, що ти чесний ЖУРНАЛІСТ чесної КРАЇНИ!

Листопад 2004 року.

Так, можливо Гуцулія – то не країна. Так, можливо забагато емоцій. Але щось чіпляє за душу, щось на рівні материнського молока з мотивами “Де ми будем спочивати, ти мій милий жовняроньку”, а країна – це кожен з нас, вчора блукав Карпатами – вкотре відчув це. І мені абсолютно байдуже, виглядаю я наївно при цьому чи ні, я хочу жити в цій крїні, мені не страшно за майбутнє, і я знаю, де живуть справжні люди. Вони живуть в Україні!

І єдине, що залишеться мені лише, дякувати!!! За силу, за мужність, за правду, за єдність. Маю честь!

Квітень 2005 року.

P.S. Скрипін грає, серце крає (народний фолькльор).