Попри те, що День Незалежності цього року видався ювілейним, далеко не всі українські канали вирішили потішити своїх глядачів тематичними проектами власного виробництва. Хтось - як «1+1» чи Новий канал - запланував на цей день старт окремих програм нового сезону, інші - як СТБ, Перший, «Україна» та «Інтер» - поставили в ефір один-два спеціальні документальні фільми. І навіть із ними примудрилися перетнутися в часі («Україна. Точка відліку» Сергія Буковського на «Україні» стартувала лише на 20 хвилин пізніше стрічки «Майже доросла. Щоденник двадцятирічної» Олексія Мустафіна на СТБ). Обрамленням небагатого святкового телестолу став телевізійний марафон «Українська незалежність» 5-го каналу, який таки побив світовий рекорд своєю тривалістю.

«Детектор медіа» за своєю доброю традицією поцікавилася в телевізійних експертів їхніми враженнями від телеперегляду 24 серпня. Ми поставили «професійним глядачам» такі запитання:

1. Що зі святкової телепрограми до 20-річчя Незалежності України вам запам'яталося, справило найбільше враження - позитивне чи негативне? Чому?

2. Що б ви порадили авторам телепроектів зробити до 25-річчя Дня Незалежності України?

Відповідають Михайло Бриних, Діана Дуцик, Тарас Петрів, Ольга Герасим'юк, Юрій Луканов.

Михайло Бриних, письменник, журналіст:

1. Відзначити хотів би документальний фільм «Замки України» на «Інтері». Попри, здається, скромний бюджет цього проекту, його зроблено досить винахідливо і з хорошим смаком, він мені сподобався. Рідко коли документалки виходять такими збалансованими в сенсі патріотизму й історичної правди, а до того ж і пізнавальними. Не для істориків, звісно, якби я був істориком, то, можливо, знайшов би там масу зачіпок для критики, але як простий глядач я багато чого довідався. Як на мене, цей фільм личив цьому дню, він потрапив у правильне місце в правильний час.

Дуже не сподобався марафон 5-го каналу, я дивився його кілька разів. Погано уявляю, як може жива людина висидіти в телестудії і щось говорити. В мене був колись досвід 6-годинного живого ефіру на радіо «Правда»: пам'ятаю, що під кінець ефіру каша в голові була пристойна. Тим більше щогодини міняються гості, ясна річ, що підготуватися до розмов немає жодної можливості, а тут узагалі завдання полягало в тому, щоб хоч щось сказати, поставити бодай якісь запитання. Як рекорд це, безумовно, дуже цікаво, таке собі досягнення, випробування можливостей людської фізіології чи фармакології - не знаю вже, чого тут більше. Але для глядача це було дуже тяжке випробування, були повністю провальні години, страшенно нудні, ведучим ніби не хотілося спати, але мені страшенно хотілося. Особливо тяжкою була година про культуру - це був просто якийсь жах у сенсі беззмістовності. Втім, тут не можна чогось вимагати: критика була би доречною в звичайних умовах, а тут ідеться про відверто антиглядацький експеримент. Мені здається, що 5-му каналу варто було посилати дві заявки - одну в «Книгу рекордів Гіннесса», а другу - в «Топ-100 найбезглуздіших телевізійних програм». Це було би доречно. Бо сама ідея безглузда, я її не розумію і не сприймаю.

Ще я дивився святкові вечірні концерти на Першому й на «Інтері». Від них лишилося моторошне враження. Звісно, концерти до Дня Незалежності ніколи не вирізнялися українськістю за духом, але раніше це було більш стерпно.

Ввечері я подивився вечірній випуск ТСН. Може, звісно, це все випадковість, але я зрадів, коли побачив в анонсі сюжет про Олеся Ульяненка, - мовляв, на День Незалежності його згадають, тим більше були роковини його смерті... Натомість сюжет вийшов у рубриці «Квартирне питання», і про Ульяненка в ньому взагалі не йшлося, зате прозвучали якісь безглузді вигадки про те, що його мало не вбили, а міліція до того причетна - словом, повна параноя. Я таки і не зрозумів, що це було і для чого.

Також «Інтер» зробив рекламні міжпрограмні ролики до Дня Незалежності, вони мені категорично не сподобалися своїм миготінням: попри те, що звучали ніби й нормальні гасла, відеоряд було зроблено за принципом візуального божевілля, і це било по очах.

2. Я би порадив майже всім каналам змінити менеджмент або закритися. Обидві альтернативи є достойними, хоча я схиляюся все-таки до другого варіанту, бо традиція зміни менеджменту, як показує практика останніх років, не призводить до покращення, радше навпаки. Дуже багато каналів по суті втратили українськість (я вже не кажу про естетику), а натомість нічого не з'явилося і навряд чи з'явиться скоро. А п'ять років - це космічний період часу, і важко уявити, що за весь цей час може відбутися. Є загальне побажання, щоб наше телебачення було більш українським, а воно не може таким бути без відповідної зміни в суспільстві й у владі, бо це речі взаємопов'язані.

Діана Дуцик, журналіст:

1. Найперше - великий респект 5-му каналу і ведучим Павлу Кужеєву й Тетяні Даниленко, а також усім, хто з ними працював. Витримати таку велику кількість часу в прямому ефірі, без сну, без відпочинку дуже складно. Також це чи не єдиний канал, якому вдалося залучити таку кількість фахівців із різних сфер і скласти великий калейдоскоп подій та оцінок. Тому не розділяю думок деяких скептиків, які зустрічала в коментарях, мовляв, а навіщо взагалі потрібен цей рекорд. Справа навіть не в рекорді, а в тому, що цей марафон було цікаво дивитися чи, швидше, навіть слухати, незважаючи на його тривалість.

Ввечері 24-го довелось розриватися між СТБ та «Україною». Канали поставили практично в один і той же час фільми Мустафіна та Буковського. А шкода, бо обидва фільми заслуговують, як на мене, на увагу.

Захопив дуже фільм Сергія Буковського. Мені здалося, що це дуже камерний, навіть у чомусь інтимний фільм, можливо, в цьому і була режисерська задумка. Адже для того, щоб герої поділилися своїми переживаннями та сокровенними думками, які переживали 20 років тому, потрібна справді камерна атмосфера. Буковському вдалося її створити. І його герої достатньо відверті. Це підкупає і не дозволяє відірватися від екрану.

Шкода, що не вдалося подивитися повністю фільму Олексія Мустафіна, власне, через причину, вказану вище. Сподіваюся, його можна буде або придбати, або подивитись у повторі. Оскільки навіть ті уривки, які я бачила, пізнавальні - двадцятирічна молодь багато в чому по-іншому оцінює нашу дійсність, і з цим треба рахуватися.

2. Може, до 25-ліття вже хтось і художній фільм зніме? Було б цікаво. Адже можна показати, як складалося життя вже декількох поколінь. Усі ці роки незалежності - це не лише політика. Це ще й звичайне людське життя, коли драматичне, коли комічне, коли марудне, одним словом - різне. Це мав би бути дуже амбітний проект. Навіть не знаю, хто його може реалізувати.

Тарас Петрів, президент фундації «Суспільність»:

1, 2. З того, що мені вдалося переглянути на День Незалежності, склалася двояка картина.

Справжнє свято, дуже позитивний заряд і драйв як стрижень усього медіадійства подарувала команда 5-го каналу. Телемарафон нагадав кращі часи української тележурналістики з високою цінністю живої думки прямого ефіру. Це була святкова творчість. Сподобалися мудрістю «живі оповідання» Віталія Портникова в циклі «Журналіст і незалежність» і «глибокі одкровення» Сергія Буковського .

З подивуванням побачив на «Інтері» анонсовану для Першого національного щомісячну програму «Вечори з Віталієм Коротичем». Хорошу ідею було спаплюжено недолугими маніпуляціями. Програма ще раз підтвердила необхідність живого, частого і чесного спілкування президента з журналістським середовищем і громадянами, не тільки засобами роликів у святкові дні.

Особливо вразила бездумною шароварщиною і несмаком концертна програма на «Інтері» та Першому. (До речі, на Першому була цікава програма за участю Володимира Сергійчука з регіональними звітами на день національного прапора.) Шкода, що важливу святкову подію - спільний молебень на Володимирській гірці більшість каналів подало в режимно-сухому новинному розрізі без «людського обличчя», живих інтерв'ю з цікавими особистостями чи прямих уключень.

Загалом ТБ не запропонувало розумної розмови про цінності і молоду «кольорову» країну з цікавими ідеями і людьми. Не було сили інтерактивності й причетності до творення святкового дня усіх громадян, яку дає синтез із новими медіа. Власне цього можна буде сподіватися на 25-річчя країни.

Ольга Герасим'юк, генеральний продюсер ISTIL Studios, народний депутат:

1. Святкове програмування на всіх каналах було хаотичним - видно було, що «Новий рік знову настав несподівано». Щось вставлялося в програму поспіхом, чогось узагалі не анонсували, тому я, наприклад, пропустила фільм Буковського. В принципі, до 20-річчя якось спеціально не готувалися. Можливо, це відбиває ситуацію, яка склалася в країні, коли свято має гіркий присмак абсурдності того, що відбувається. Вершиною психодрами була прем'єра «Вечорів...» на двох каналах водночас. Безглуздий фук - або напартачили російські піарники-халтурники, що не ускладнюють собі життя уважним вивченням української реальності, або хтось веде успішну свідому боротьбу з рейтингом президента.

Концептуально підійшов до програмування святкового дня лише 5 канал.

2. До 25-ліття пораду дала би таку - вести якісну добросовісну журналістську й громадянську роботу, щоби 25-та річниця країни була справжнім торжеством незалежності. За цей час зняти фільми - чесні, а не маніпулятивні, взагалі - відновити традицію хроніки життя, не лише політичного, бо брати матеріал для майбутніх фільмів про краґну нізвідки - як ніби нічого в ці роки не відбувалося, ніхто цього не знімав (телесюжети не можуть бути таким матеріалом в силу своїх якісних характеристик).

За цей час перемогти бульварщину і попсовість у журналістиці - і створити до Свята професійні «дорослі» новинні випуски, міжнародну студію (в нас зовсім немає серйозних міжнародних оглядачів), підготувати просто хороші програми - і розважальні, й пізнавальні, й дитячі - зроблені в Украні нашими ж людьми, без «я твоя дєвачка в шикарном авто».

Втім, п`ять років, вже, здається, мало. Якщо оцінити гуманітарні втрати.

Юрій Луканов, голова комітету Київської незалежної медіа-профспілки, письменник, журналіст:

1. Звscно, я дивився геніальний телемарафон. Крім того, фрагментарно - фільми Буковського і Мустафіна. Стосовно телемарафону: вони показали високий клас, тому що стільки часу працювати в прямому ефірі без відпочинку - це викликає захоплення. І дивна річ, коли я їх дивився після другої ночі - вони трималися такими живчиками, я дивуюся, скільки вони не спали, тим не менше язики їхні не запліталися. Крім того, вони не просто балакали, а й підтримували достатньо високий рівень інтелектуальної дискусії, адекватні реакції.

Що стосується документальних фільмів Олексія Мустафіна і Сергія Буковського, то вони в чомусь перегукуються. В обох є спогади, як це все відбувалося, спогади плюс якісь смисли сьогоднішнього дня. У Буковського, звісно, красивіше зроблено з точки зору художності, але у Мустафіна теж цікаво.

2. Я нещодавно розмовляв із Андрієм Кокотюхою, який написав книгу - українські «Намедни», ідея хороша, але водночас це перегукується з Парфьоновим. Я б нашим телевізійникам побажав би, щоб вони зняли якийсь оригінальний проект на рівні з «Намедни», який, утім, не був би повторенням цієї ідеї. Мені здається, що концептуально це має бути проект, у якому видно, що не все так погано, як здається, і попри всі негаразди тепер усе одно краще, ніж за Радянського Союзу.

Фото - Володимир Герасимов, korrespondent.net, radiosvoboda.org, liga.net

Ілюстрація - caricatura.ru