Влітку 2002-го мені довелося спілкуватися з багатьма людьми на Донеччині. Серед моїх співрозмовників був і один з керівників ОДА. Відносно молодий, добре освічений і прагматичний, він давав  нищівні оцінки постатям тодішнього істеблішменту – як місцевого, так і київського. Прізвища Кучми і Януковича (тоді ще – донецького губернатора) лунали на його вустах без жодного пієтету.

Й тільки коли в розмові виникло одне ім’я, я відчув, що моєму співрозмовникові (дарма, що зустріч наша відбувалася “в чотири ока”) хочеться виструнчитися й защепнутися на всі ґудзики. Це ім’я було “Рінат Леонідович”...

Відчувши стан мого візаві, я наважився на провокаційне запитання: “Але ж хто він, цей пан Ахметов? Офіційно ж він – усього тільки президент футбольного клубу “Шахтар””. Відповідь пролунала холодно й чітко, наче для невидимого диктофону: “Він – лідер регіону. Цього досить. А всі ці депутатства йому не потрібні”. І я зрозумів – таких слів на вітер не кидають.

В авторитетних довідкових виданнях відомості про Ріната Леонідовича Ахметова украй скупі. У найповнішому на сьогодні томі “Хто є хто в Україні” (К.І.С., 2004) йому присвячено чотири рядочки: підприємець, президент ФК “Шахтар”, народився 21 вересня 1966 року в Донецьку, одружений, двоє синів. Освіта – Донецький держуніверситет, економіст. Заслужений працівник фізичної культури і спорту.

“Енциклопедія сучасної України” подає ще й дату закінчення ДГУ (2001). А також додатково повідомляє: голова наглядової ради Донгірбанку, займається благодійною діяльністю, надає матеріальну та іншу допомогу ветеранам війни, дітям-інвалідам, ветеранам футболу. Кавалер ордену “За заслуги” 3 ступеня (1999).

Негусто як на лідера найбільшого регіону України. Це – при тому, що довідки про діячів далеко меншого калібру рясніють переліками державних та громадських посад, наукових ступенів і нагород – від “Героя України” до Кавалера ордена Святого Станіслава.

Звідси – очевидний висновок: на сучасній політичній сцені України Рінат Ахметов унікальний бодай тому, що досі для нього важили лише реальна влада й реальний вплив на перебіг подій. При цьому він, на відміну від інших, був байдужий до зовнішньої мішури, що може цю владу і цей вплив супроводжувати. І до певного часу уникав усілякої публічності.

Проте часи міняються. Нині Рінат Ахметов – кандидат у народні депутати від Партії регіонів. І мало хто наважився б сперечатися з тим, що його сьомий номер у списку – чи не найвагоміший.

У неділю 19 лютого Рінат Ахметов зустрівся з виборцями Донецька. Дійство в переповненому Муздрамтеатрі транслювала ТРК “Україна”.  Публіку складали й політичні “важковики” рівня Юхима Звягільського, Олександра Лук’янченка й Бориса Колесникова, що приїхали на розкішних лімузинах, і екзальтовані активісти Партії регіонів, які прийшли пішки. В ролі конферансьє виступила сама Раїса Богатирьова. Появі на сцені самого Ахметова передував ретельно продуманий фільм, в якому чорно-білі кадри розрухи початку 1990-х змінюють кольорові картини щасливого сьогодення Донбасу, де люди отримали роботу і впевненість у завтрашньому дні.

...Ахметов з’явився на сцені в стильному і водночас строгому чорному костюмі з червоною краваткою. Тримався він природно і впевнено, на запитання відповідав чітко і переконливо. І нехай навіть ці запитання були підготовлені заздалегідь – але Донецьк досі пам’ятає, як один високопоставлений пошукач докторського ступеня переплутав на захисті порядок написаних для нього на папірці відповідей. Щоправда, в протоколі захисту все вже було гаразд...

Натомість Рінат Ахметов упевнено презентував на сцені донецького Муздрамтеатру місцевий варіант “української мрії” – образ людини, яка від халупи на двадцять квадратних метрів без водогону й каналізації пройшла шлях до керівника компанії СКМ, яка дає роботу 160 тисячам працівників, і президента футбольного клубу, який став першим в Україні (і обов’язково буде першим у Європі!)
Його месиджі були чіткими й зрозумілими: Україна має здобути Кубок кращої європейської держави, й для цього уряд професіоналів повинен працювати 24 години на добу. Не треба боротися з багатими, - то уряд разом із багатими повинен побороти бідність. Я – не олігарх, а бізнесмен, бо олігархи  - “корови на льоду”, які присмокталися до бюджету, а я роблю бізнес і допомагаю людям жити. Україна повинна ні від кого не залежати. Я – за російську мову, бо звик нею думати, як і весь Донецьк. Я – за європейський вибір, але проти безплідної балаканини на ці теми. Я бажаю Західній Україні того ж, що й Східній – добробуту й процвітання, бо Україна в нас – одна.

Остання фраза прозвучала чи то тонкою насмішкою над технологами “Нашої України”, чи то сигналом: я готовий до переговорів. Чи то першим і другим водночас. (Симптоматично, що конфронтаційних ноток у виступі було обмаль, натомість багато зі сказаного Ахметовим могло б бути сприйняте людьми з цілком іншими політичними симпатіями).

...За день до зустрічі Ахметова з виборцями Донецька в “Дзеркалі тижня” з’явилося резонансне інтерв’ю однієї з помітних постатей “помаранчевої команди” Давида Жванії, що називалося: “Я починаю боятися за незалежність”. Жванія переконував: за величиною ставки і рівнем залучених ресурсів ці українські вибори для Москви важать більше, аніж президентські вибори півтора року тому (тоді ж бо йшлося про порівняно легке – як здавалося з “білокам’яної” – збереження позицій, а сьогодні ці позиції потрібно відвойовувати).

Опонуючи інтерв’юерці, непомильній і всезнаючій Юлії Мостовій, яка взялася заперечувати – мовляв, той самий Ахметов не захоче віддавати активи росіянам за безцінь – Жванія відрубав: Ахметов уже продав 50% свого бізнесу росіянам, і вони вже є співвласниками СКМ...
Я не беруся підтверджувати чи спростовувати останнє твердження колишнього міністра надзвичайних ситуацій. Але в тому, що Москва грає сьогодні в Україні надзвичайно велику гру (і в тому, що її технологи врахували досвід позаторішніх помилок) – не сумніваюся ні краплі.

Очевидно, Рінат Ахметов цілком видається на одну з перших ролей у цій грі. І даремно в “помаранчевих” газетах досі малюють карикатури на хлопчика в футбольних шортах, який веде жваву розмову з громилом в арештантській робі.

Боюся, що сьогодні вже марно намагатися реставрувати те, чим саме займався Ахметов з 1983 року (час закінчення школи) аж по 1996-й (вступ на посаду президента ФК “Шахтар”), і якою саме була його роль у команді (зовсім не футбольній) Ріхатя Брагіна (він же – Алік Грек), убитого вибухом на стадіоні. Це можна було робити ще на початку 2005-го, але тепер – час безповоротно згаяно. Народний депутат Рінат Ахметов уже не полетить на терміновий відпочинок за кордон, і не прийде на чай до міністра внутрішніх справ...

Натомість дуже цікаво інше: хто саме займається сьогодні формуванням іміджу Ахметова? Хто готує для нього промови й аналітичні матеріали? З ким Ахметов радиться, ухвалюючи рішення? Київські експерти, з якими я спілкувався, не мали однозначних відповідей на ці запитання – дарма що могли перелічити усіх спічрайтерів Ющенка, Тимошенко й Литвина. А тим часом саме від цих людей багато що залежатиме ближчим часом на українській політичній сцені...

Після зустрічі, перетнувшись із журналістами, Ахметов послав ще один месидж: він не хоче бути прем’єром. І це цілком відповідає його дотеперішньому стилеві: його не цікавлять формальні посади. Важливо лишень, щоб люди, які обіймають ці посади, поводилися належним чином. Напевно, чергова мета лідера регіону (чи вже - регіонів?) тепер дуже проста: стати лідером України.
І лишень українські виборці 26 березня покажуть, наскільки близький чи далекий Ахметов до реалізації цієї мети.

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики