"Детектор медіа" продовжує  дискусію навколо проблеми дубляжу українською мовою фільмів, що йдуть у вітчизняному прокаті.

Отже, мовна революція, про необхідність якої так довго говорили в Україні, схоже знову почалася. В той самий час, коли рекламні ролики «Партії регіонів» голосом її лідера обіцяють повернути російській мові статус другої державної, діючий український уряд приймає воістину ленінське рішення, яке активно обговорюється ось уже другий тиждень. Для тих, хто забув: колись вождь світового пролетаріату Володимир Ульянов (Ленін) заявив: «З усіх видів мистецтв для нас найбільш важливим є кіно». Справді, ця демократична муза, окрім усіх інших функцій, виконує також пропагандистську. Коли – свідомо, коли – ні.

В даному випадку іноземні фільми, які згідно постанови уряду будуть поступово дублюватися українською мовою, почнуть нашу державну мову поширювати, пропагувати. А оскільки поки що значну кількість у вітчизняному прокаті займають американські фільми зі спецефектами, то з 1 вересня поточного року на українську повинні перейти спочатку 20% хороших американських хлопців, які перемагають поганих хлопців, Чужих, гоблінів, вампірів та іншу нечисть. Цим самим завойовують любов білявих красунь, котрі ближче до фіналу щирою українською мовою скажуть: «Я кохаю тебе, любчику!»

Одначе в усьому цьому є рівно стільки ж позитиву, як і підводних каменів. І якщо позитивних моментів можна не помітити, захопившись ідеєю з принципу навчити, наприклад, Шварценегера української, то на підводні камені цілком можна напоротися.

Проблема 1: відсутність досвіду

Почнемо з історії стосунків кінопрокату і української мови. Студія імені Довженка в принципі повинна була тонувати свої стрічки рідною мовою. Але все це робилося за часів СРСР. Тому значна частина фільмів, знятих на київській студії, прокатувалася по всій території Радянського Союзу. Отже, лише невеликий процент навіть вітчизняних картин мав подвійний дубляж. Ті, що тонувалися українською, мали нижчу прокатну категорію, відповідно – меншу кількість копій. Значить, їх «крутили» переважно в сільських клубах десь на Заході України. Або в ефірі першої програми українського телебачення – так би мовити, для внутрішнього користування.

На початку 90-х років минулого століття українське кіно почало активно занепадати. При цьому – так само активно і демонстративно українізуватися. Фільми не мали прокату зовсім, зате назавжди оселилися в тому ж таки телеефірі – тепер уже Першого Національного каналу. Це кіно завжди ставлять у ефір під час державних свят. До звикли настільки, що не звертають уваги.
Між тим, у той самий час вітчизняні глядачі отримали змогу дивитися інше телебачення – комерційне. Спочатку в ефірі з`явилося ICTV, яке запропонувало принципово новий продукт: іноземні серіали, дубльовані українською. «Телемило» тоді було страшенно популярним, а показували нам більш-менш рейтинговий продукт: «Даллас», «Зелені гектари» і, звичайно, комедію «Альф» про кумедного інопланетного прибульця, який оселився в звичайній американський родині і досить грамотно спілкувався нашою державною мовою.

Згодом український телепростір отримав ще одного потужного гравця – студію «1+1», кінопокази якої так само від початку були заявлені як україномовні. Причому тонували не лише «мило», а й фільми класу «А» і навіть кінокласику. Тоді нашою державною заговорили і Сталлоне, і Ван Дамм, і Майкл Дуглас у ліжку з Шерон Стоун.

Проблема 2: брак фахівців

Ось тут ми підходимо до з`ясування для себе однієї простої істини: справа дублювання фільмів – не лише політична, а насамперед культурологічна і, власне, культурна. Буквально: від грамотного перекладу, який одночасно повинен бути літературним і «живим», залежить успіх такої справи, як популяризація української мови в масах засобами масового мистецтва. Наприклад, дуже мало хто згадає, що колись на початку 90-х в нашому прокаті вже ішов якійсь іноземний фільм, дубльований згідно Закону про мову. Це був, м’яко кажучи, не шедевр. І нечисленні глядачі на моїх очах виходили з залу не через те, що почули з великого екрану справді незвичну в таких місцях українську, а тому, що стрічку їм показували погану. Бо підчас експериментального показу повністю продубльованого державною мовою такої сучасної класики, як картина Едріана Лайна «Непристойна пропозиція» з Робертом Ретфордом і Демі Мур у головних ролях, який відбувся в ті самі часи, зал кінотеатру «Україна» був повний і ніхто його не залишив. До речі, одноразово профінансувала цю акцію одна відома компанія – виробник шоколаду. Ця сама компанія на перших порах брала участь у фінансуванні озвучки фільмів на «1+1». Тепер в цьому немає аж такої потреби.

Переходимо до вимог, які ставлять замовники акторам, які говорять за кадром. Кастинг вони проходять «голосовий». Крім усього, голос актора мусить бути максимально схожим на оригінальний. Тобто, український актор, який пробується на роль «голосу» Деніела Реткліффа (незмінного виконавця ролі Гаррі Поттера), сам мусить уміти говорити, як Деніел Реткліфф. Оскільки такої великої практики в українських акторів було мало, вони набувають її, переозвучуючи українською рекламні телевізійні ролики. Найбільше щастить київському акторові Юрієві Коваленку: в «портфелі» цього імітатора понад 100 голосів.
Через практично зруйновану кіношколу акторів для дубляжу шукають у театрах. Але найкращий варіант – досвідчений диктор українського радіо, голос якого, можливо, не завжди схожий на оригінал, зате ідеально і професійно поставлений.

Проблема 3: хто за це заплатить

Та вирішенням кадрової проблеми все не обмежується. Адже наступна, не менш важлива проблема – перекладачі і редактори. Від них залежить, наскільки штучно звучатиме українська з телеекранів. І тут знову передбачається явний конфлікт інтересів: в ідеалі треба, аби той, хто професійно знає українську, так само добре знав чужу. Якщо цього немає, то перекладач запропонує так званий «підстрочник» - буквально перекладений діалог. А замовник, як правило, обмежується цим – брати грамотного редактора означає додаткові витрати. Так само не факт, що дипломований мовник із класичною філологічною освітою, а той з науковим ступенем, знайде спільну мову з прокатниками-комерсантами. 

Навіть побіжне вивчення «об’єму робіт» уже дає можливість зрозуміти: все це пристойно коштує. Якщо ми, глядачі, хочемо, аби все це кіно пристойно звучало. Але ж постанову уряду треба виконувати. Тому, швидше за все, від повного перекладу стрічок дистрибутори відмовляться. Нам запропонують або закадрову начитку тексту, яку робитимуть два актори, чоловік та жінка, або –і це найбільш ймовірно! – стрічки будуть титрувати. Так само, як роблять нині в телеефірі. Правда, титри не накладеш на російський дубляж, вимагається використовувати оригінальну версію. Яку доведеться закупати не в Росії, а безпосередньо у виробника. А це вже зовсім інші суми. Виходить, титри в цій ситуації – справді найдешевший варіант виконання державної постанови. І ось тоді люди справді перестануть ходити в кіно: менталітет нашого глядача не розрахований і довго не буде розрахований на сприйняття титрів.

Отже, такі розклади невигідні дистрибуторам. Зате в них є шпаринка: адже 70 % фільмів поки що можна залишати з російською озвучкою. Значить, нам запропонують, як під час показу фільму «Вогнем і мечем», два варіанти: або дивитися кіно в незручний час, у маленьких залах і на дорогих сеансах, зате з «державними» титрами, або – без них, але в зручний час і великих залах.
Я розумію сум прокатників: вони, на відміну від популістські налаштованих чиновників, уміють рахувати бодай на калькуляторі.

Чи варто дублювати українською

Кіна не буде з 1 вересня?

“Кіна не буде?”