Сьогодні в парламентських перегонах 2006 року бере участь рекордна кількість політичних утворень (партій та блоків) - 45. Наразі в Міністерстві юстиції України зареєстровано загалом 126 політичних партій (щоправда, далеко не всі вони однаково відомі виборцям). Для порівняння: в парламентських виборах 2002 року суб’єктів виборчого процесу нараховувалося назагал 33 (власне, тоді в перегонах у багатомандатному виборчому окрузі загалом взяла участь 61 політична сила, що йшли самостійно або в складі політичних блоків). Нині їх майже на третину побільшало: до складу різноманітних виборчих списків, які збираються прямувати до ВР, входять представники 79 політичних партій, а безпартійних налічується 878 осіб.

Отже, порівнюючи дані щодо кількості партійних утворень, які беруть участь у "моменті істини", можна констатувати, що справжньої політичної структуризації суспільства ще не відбулося. Її можна буде очікувати лише після виборів суто пропорційних, за результатами яких увиразняться партійні сили-лідери.

Партійність та балотування

Самоочевидно, що рік-у-рік кількість партійців, які беруть участь у виборах, неухильно зростає, так само як і кількість політичних утворень, що в силу різних причин виступають у виборчому процесі як його суб’єкти. Отож за кількістю маргінальних утворень, які виступають суб’єктами виборів, сьогоднішні перегони є ширшими та потужнішими за всі попередні й кількісно і, сказати б, якісно.

Нагадаємо, що в парламентських виборів 1998 року – перших українських виборах, коли з надзвичайними складнощами було введено елементи пропорційної системи, - брали участь 30 виборчих суб'єктів, які було зареєстровано ЦВК у загальнодержавному виборчому окрузі. 21 партія йшла на вибори самостійно, 19 партій об’єднались у 9 виборчих блоків. У зареєстрованих виборчих списках цих сил нараховувалося 3539 кандидатів у народні депутати. За цього політичні партії розгорнули активну діяльність і на мажоритарній ниві. Не буде зайвим відзначити, що із 3962 зареєстрованих кандидатів у народні депутати України в 225 одномандатних виборчих округах 2242 (56,6%) були, за даними ЦВК, висунуті політичними партіями та виборчими блоками партій, а 2080 із них були членами політичних партій.

На парламентських виборах 2006 року за місця в парламенті почали змагання 17 виборчих блоків і 28 політичних партій. Якщо підсумувати кількість прізвищ у всіх виборчих списках, то виявиться, що мандати виборюють у сукупності 7709 осіб. За великим рахунком, це все ж таки кількісно більше, ніж на парламентських виборах 2002 року. Тоді участь у балотуванні взяли загалом 6846 осіб, із них мандати в мажоритарних округах виборювали 3084 кандидати. Якщо ж говорити про партійність тодішніх претендентів на депутатство, то загалом участь у виборах взяли 1641 безпартійний, решта ж були членами 83 політичних партій, причому лідером за кількістю партійців, що балотувалися, була КПУ.

Отож, якщо уявити собі кількість виборчих бюлетенів у руках виборців (адже одночасно з парламентськими відбуватимуться й вибори до органів місцевого самоврядування), а також їх розміри, то завдання обирати (чи бодай прочитати ті папери) для виборців виявиться не таким уже й легким.

Бізнес у виборах: статистика

Офіційні дані ЦВК про стать, род занять та освіту тих, хто сьогодні збирається виборювати депутатські мандати, теж дають чимало інформації до роздумів. Отже, майже третину (29%) тих, хто балотується до парламенту в списках політичних сил, становлять представники бізнесу. Це набагато більша цифра (принаймні офіційно зафіксована), ніж під час попередніх виборчих кампаній. Підприємців у сьогоднішніх списках, за офіційними даними ЦВК, налічується 2303 особи, керівників та працівників державних підприємств - 482, керівників і співробітників фінансових установ (читай – банків) - 82. І це лише офіційні дані. Але можна припустити, що серед тієї кількості безробітних (588), які теж беруть участь у перегонах, є й тимчасово (або офіційно) непрацюючі представники бізнесу… За цього в статистиці ЦВК не зазначається, представниками якого ж бізнесу є ті чи інші підприємці - малого, середнього чи великого. Однак ретроспективно можна пригадати, що вперше представники бізнесу зримо та масово пішли у "велику політику" саме під час перших мішаних (мажоритарно-пропорційних) виборів у 1998 році. За даними ЦВК, бізнесмени складали тоді близько 14% кандидатів у народні депутати.

І якщо після виборів 1994 року безпосередньої влади в Україні приватний бізнес не отримав, то вибори–98 стали початком його впевненого і стрімкого злету на верхів’я вищої політичної влади. Причина одна: влада в Україні й досі конвертується в бізнес. Наприклад, у далекому 1998 році під час зустрічі з депутатами-підприємцями Л. Кучма відзначив, що вони становлять третину нового парламенту, тобто їм належить стільки ж мандатів, скільки й усім тим партіям, що подолали 4-відсотковий бар’єр (“Україна молода”, 23 березня 1998 р.). З огляду на це належить вести мову і про ще одну своєрідну партію поміж звичайних політичних партій – незареєстровану партію представників бізнесових кіл, значний прошарок яких потрапив до найвищого законодавчого органу влади в 1998 році.

На виборах 1998 року бізнес діяв і прямо (особисто беручи участь у перегонах), й опосередковано (фінансуючи кампанії тих чи інших політичних сил.

Участь бізнесових кіл у виборах–98 мала свою специфіку. Вона полягала не тільки в активній участі у виборчих змаганнях “червоного директорату” (це явище спостерігалося ще під час виборів 1994). Новою рисою стала участь у них “нових” бізнесменів, які мали свої великі підприємства, не пов’язані з державною власністю. Також можна було почути закиди про втручання в хід виборів представників тіньової економіки. Зацікавлена участь тіньового бізнесу спровокувала хвилю фізичного насильства, яка прокотилася Україною в період виборчих перегонів. Її дев’ятий вал припадав на останні тижні передвиборної кампанії 1998 року.

Участь у виборах представників бізнесу реалізувалась і через фінансування виборчих кампаній певних кандидатів у депутати та окремих партій. Наприклад, “блискучий і блискавичний” проект ПЗУ було частково профінансовано президентом холдингу “Ріко” В. Рабиновичем, і це в своїх численних інтерв’ю не заперечував лідер партії В. Кононов.

Специфічною особливістю виборчого процесу–98 стало також інвестування в них коштів, які до того оберталися лише в тіньовому полі економіки. Ті вибори стали важливим етапом повернення “тіньових” грошей в Україну. О. Турчинов (тоді ще член партії “Громада”) стверджував, що “спонукальним мотивом участі в політичній діяльності для багатьох підприємців була спроба використати політичні організації як форму захисту від держави своєї тіньової економічної діяльності, перевівши суперечку з державою з кримінально-економічної до політичної сфери” (Турчинов О. Тіньова економіка в колишньому СРСР і в Україні. К., 1997).

Під час виборів 2002 року підприємці теж складали зриму більшість. Наприклад, за офіційними даними ЦВК, працівники підприємств та установ становили 21,41% від усіх претендентів на депутатські мандати, а співробітники ПП, ТОВ та акціонерних товариств – 12,49%. У партійних списках ці групи також були кількісно значними: працівники підприємств і установ становили 19,48% від загального складу тих, хто балотувався, а представники ПП, ТОВ та акціонерних товариств – 11,83%.

Народні обранці

Серед тих, хто намагається сьогодні знову стати парламентарієм, можна побачити всього 385 представників діючого парламенту. В 2002 році їх кількість була майже такою ж - 383 народні депутати України. З них у списки політичних сил входило 208 осіб, інші ж шукали виборчого щастя в мажоритарних округах. Отже, хай щастить нинішнім охочим удруге (й утретє) вступити в парламентську ріку.

Гендерна специфіка виборчих списків

Під час виборів 2002 року до парламенту балотувалося 1339 жінок (це з урахуванням статистичних даних по мажоритарних округах) проти 5507 чоловіків. Сьогодні представники чоловічої статі знову переважають чисельно, складаючи понад 80% учасників виборчих змагань і залишаючи жінкам 19,4% місць. Причому окремо слід сказати про ті місця, які дістаються українським жінкам у виборчих списках. Наприклад, у списку КПУ 2 жінки входять у першу десятку, серед перших 100 осіб списку виборчого блоку "Наша Україна” можна нарахувати лише 7 жінок, так само 7 жінок налічується в першій сотні виборчого списку БЮТу. Цей перелік можна продовжувати, але схоже, що наступний парламент можу бути ще дальшим від "гендерної рівності", ніж нинішній. Відзначимо, що представництво жінок у вищому законодавчому органі країни поступально зменшується від виборів до виборів. За цього спостерігається цікава ситуація, яка може пояснити невисокий рівень залучення українських жінок до парламентської діяльності. Річ у тім, що сьогодні політика і великий бізнес в Україні мають взаємну конвертованість. "Жінки у світі звичайно досить широко представлені і в малому, і в середньому бізнесі. У великому їх практично немає. А велика політика в Україні - це той самий бізнес", - вказувала колись Лариса Кобелянська, керівник Програми рівних можливостей ПРООН ("День", 14 січня 2004 р.).

Історія українського парламентаризму в гендерній площині має свої виразні особливості. Зокрема, за радянських часів (в 1980–1985 роках) частка парламентарів жіночої статі загалом становила 36%. Під час виборів до ВР УРСР враховувалася своєрідна негласна жіноча квота, хоча так само офіційно негласно існувала й чоловіча квота, яка дорівнювала приблизно 70%. Спікером ВР УРСР була Валентина Шевченко. Гендерна ситуація змінилась на гірше в 1990 році, коли жінок у вітчизняному парламенті виявилося лише 3%. Їх частка у ВР зросла за результатами парламентських виборів 1994 року до 5,7%. Прогрес спостерігався і після оголошення результатів виборів–1998 – в парламент було обрано 8,1% жінок. Утім, останні парламентські вибори повернули гендерну ситуацію до початку 90-х: до ВР четвертого скликання пройшли лише 5,1% депутаток. В цьому контексті ми наближаємося не до практики країн Євросоюзу, де приблизно 30% парламентарів становлять жінки, але до пострадянських країн. Наприклад, у Киргизстані депутатів-жінок приблизно 5%, а, для порівняння, у Великобританії жінки складають п’яту частину парламенту.

Отже, зважаючи на статистичні дані, ми можемо припустити, що в наступному парламенті буде вдосталь бізнесменів, вистачатиме й професійних депутатів, але за цього бракуватиме жінок. Парламент може бути освіченим, адже вищу освіту мають 7012 претендентів, тобто 90% від тих, хто балотується. Щоправда, далеко не всі з них економісти та юристи – переважають усе ж таки представники інженерних професій (22,84%). До того ж 1887 з усіх тих осіб, що балотуються, вже мали досвід праці в парламенті і радах. Однак із більш ніж семи тисяч кандидатів буде лише 450 тих, хто отримає приз - місце в парламенті. Хто будуть ці люди, ми маємо вирішити 26 березня.

Поки що зростання кількості партій, які беруть участь у виборах, ставить питання про якість відповідних утворень, наявність розгалужених партійних структур у регіонах (причому реальних, а не віртуальних), а насамперед про якість їх пропозицій і наявність чітко виписаних та артикульованих програм як таких. До речі, останнє питання завжди ставало притчею во язицех під час виборчих перегонів, адже українські вибори традиційно є перегонами, в яких змагаються не програми, але персоналії та бренди. Схоже, що вибори 2006 року не стануть винятком із цього усталеного правила, адже сьогодні політики, які беруть участь у гонці, говорять здебільшого зовсім не про політику в сенсі формування стратегій та пошуку відповідей на нагальні питання, але про вади своїх конкурентів. Отож, знову ж таки, спостерігаються апеляції до тих чи інших політичних акторів та індивідуальне протиборство і конкуренція. В нинішньому так званому політичному дискурсі йдеться не про програмні кроки, але про осіб, їх погану чи добру поведінку, їхню порядність чи непорядність тощо. Таким чином, виборча боротьба 2006 року поки що зводиться на рівень протистояння персоналій.