«Был период, когда я колотил гробы»

6 Червня 2011
44156
6 Червня 2011
12:10

«Был период, когда я колотил гробы»

44156
Клюєва , Новосельцев , Гужва, Калниш, Куликов та інші – про свій шлях у журналістику, якому передувала робота в міліції, театрі і навіть у цеху із заколочування гробів
«Был период, когда я колотил гробы»

Цього року в День журналіста «Детектор медіа» власним викликом відповідає на невтішні тенденції, якими нашій професії загрожує все: від політиків, які перешкоджають нашій діяльності, до технологій, що часто-густо дарують вищі рейтинги (а отже й прибутки!) навіть не просто розвагам, а звичайнісінькому копіпейсту.

 

В рамках самої редакції ми вирішили показати, як різні команди, перед якими звичайно стоять різні завдання, можуть поєднувати зусилля заради спільної мети. При цьому ми не придушували ініціатив кожного, не намагалися підвести всіх під один стандарт, а навпаки, спробували підкреслити своєрідність кожного з ресурсів, які взяли участь у нашому експерименті, й поєднати їх в одне ціле.

 

Отже, до вашої уваги - опитування наших колег-журналістів з нагоди професійного свята, виконане командами трьох сайтів нашого порталу - MediaSapiens, «Дусі» і «Детектор медіа».

 

Першу частину читайте тут.

 

А далі ми вирішили розпитати досвідчених журналістів із цікавим минулим про те, як вони прийшли у професію. Не всі наші герої мають фахову освіту, але кожен із них став успішним саме на цій ниві.

 

Ми поставили їм такі запитання:

1. Як і коли ви прийшли в журналістику?

2. Чи шкодували колись про це?

3. Чи відчували браку журналістської освіти?

4. Ким ви були в «минулому житті»?

 

Відповідають Андрій Юхименко, Жан Новосельцев, Мустафа Найєм, Анатолій Шарій, Сергій Андрушко, Олена Буруль, Андрій Куликов, Ігор Гужва, Леся Сакада, Ольга Клюєва, Людмила Островенко, Дмитро Овечкін, Валерій Калниш, Лариса Недін та Гліб Корнілов.

 

 

 Андрій Юхименко, заступник головного редактора газети «Коммерсантъ Украина», інженер-механік:

1. Випадково. Просто, знаєте, був час, коли суспільство було дезорієнтоване, тобто всі робили будь-що, незалежно від того, яка освіта, і кожен намагався вижити. Для того щоб вижити, мені потрібно було деякий час робити переклади, а оскільки переклади були пов'язані з текстами, то я вчився писати. А потім, коли була можливість уже заробляти написанням текстів (а тоді, як я розумію, в журналів, газет була потреба в журналістах, їх було не дуже багато), я здав свої тексти, вони сподобались. Це був мій шанс, я його, думаю, використав.

 

Першим досвідом були «Деловые новости» в «Киевских ведомостях», я був там кореспондентом.

 

2. Про рішення піти в журналістику я не шкодував, а про те, що не мав можливості реалізуватися в своїй професії, якій я навчався в університеті, - так.

 

3. Скажімо так: є потреба постійно навчатися, самореалізовуватись, тобто потрібно читати багато літератури для того, щоб навчатись. Я розумію, що якщо не знати якихось основ, у тому числі й теоретичних, дуже важко реалізуватись як журналіст. Треба навчатися. Тому я розумію, що є така потреба. Я займаюсь самоосвітою.

 

4. Я маю дві освіти: основна - інженер-механік, а друга заочна освіта, що стосується економіки.

 

 

Жан Новосельцев, журналіст і ведучий, група «1+1», учитель фізкультури:

1. Я сам из Харькова. Я увидел бегущую строку, что требуются журналисты без опыта работы в областную государственную телерадиокомпанию, на тот момент я работал уже торговым представителем, а ещё до этого я работал учителем физкультуры: сначала в младших, а потом в старших, и даже в институте успел поработать. Я понял, что профессия физического руководителя для меня исчерпана, и тогда я решил получить второе образование - экономическое, и, соответственно, сразу же работал торговым представителем. Но это мне тоже как-то не приносило особого удовольствия. И вдруг я увидел бегущую строку. Меня это заинтересовало. И сразу же получилось, что меня завели к генеральному директору, на тот момент это был Мозговой. Он меня спросил, почему я так решил, я ответил, что хочу себя попробовать в чём-то новом. Он поинтересовался, что мне ближе: публицистика или же что-то такое хронологичное. На тот момент я ещё не понимал разницы, поэтому он меня спросил, о чём мне интереснее говорить: о деревьях (какие они там красивые) или же о каких-нибудь криминальных событиях. Я сказал, что, конечно же, мне ближе что-то событийное. И так я попал в «Новини сьогодення». Долгое время учился писать. Но где-то через полгода перешёл на АТН, это харьковская служба новостей, потом меня пригласили на НТН, ну и потом уже на «Плюсы». Ну, вот так, если кратко.

 

2. Нет, абсолютно. Я думаю, что если начну жалеть, сразу же поменяю род деятельности.

 

3. Думаю, что развитие в этой стезе не зависит конкретно от образования. Тут всё опирается на опыт.

 

4. У меня два образования: педагогическое и экономическое.

 

 

Мустафа Найєм, журналіст «Української правди», інженер:

1. Перше місце роботи - інформагентство «Контекст-медіа». 2004 рік, я тоді не мав роботи, мені потрібні були гроші, я займався в театрі, мені це подобалося. Взагалі, я писав усе життя. Запропонував своє резюме, мене викликали на співбесіду, під час якої запропонували три теми: суспільство і культура, економіка, політика. В суспільстві й культурі були дівчата, економіка була вже зайнята, залишалася політика. От я й пішов у відділ політики.

 

2. Не можу сказати, що шкодував коли-небудь, але, скажімо так, якби зараз мені було 16 і я би приймав рішення, то пішов би в юриспруденцію.

 

3, 4. Розумієте, журналістика - це ж не наука, це ремесло. Ну, наприклад, якщо людина все життя займалася музикою, а потім почала писати про музику, чи вона фахівець? Так, фахівець. Чи може вона вважати себе журналістом у цій сфері? Так, може. Так і тут, тобто я не вважаю, що для того, щоби бути журналістом, потрібні якісь спеціальні навички чи спеціальні знання. З одного боку. З іншого боку, звісно, потрібно мати якийсь склад розуму, відчуття середини, об'єктивності, такту і внутрішньої справедливості. Мені здається, що головне - цікаво це людині чи нецікаво. Мені дуже було цікаво й досі цікаво. Погляньте навколо, єдина людина, яка має журналістську освіту і стала журналістом у моєму баченні - це Сергій Лещенко. Він закінчив Інститут журналістики і працює журналістом. Більшість журналістів в Україні, я думаю, відсотків 80%, - це люди, які не є журналістами за фахом.

 

 

Анатолій Шарій, оглядач інтернет-видання «Обозреватель», розвідник:

1. Ну вот взял оторвался от одного бизнеса и начал писать для издания «ХайВей». За первую статью получил 2 гривны 50 копеек. Потом я с ними поссорился на богословскую тему. Вторую мою статью, так получилось, опубликовал журнал «Единственная». И так оно и пошло. То есть я сначала зашёл в глянец, в наши и московские женские издания, а потом уже переключился на интернет.

 

2. Никогда в жизни! Никогда в жизни! Наоборот, я очень жалею, что раньше не пошёл в журналистику. Дело в том, что я с детства мечтал, я даже за всех своих одноклассников писал сочинения, поскольку был очень начитанный. Мне это было интересно. Писал-писал, а потом забыл о мечте детства. Трудный подростковый период, тяжёлая дворовая жизнь - и забылось, а потом вспомнилось опять.

 

3. Нет, более того, знаете, не хотелось бы огорчать кого-то, но у меня создалось впечатление, что в последнее время все выходят из Института журналистики немного «квадратноголовые», то есть они выходят и пишут так, как принято, а не так, как надо. Я не суперметр, но у меня создалось такое впечатление, потому что я общаюсь (приходят люди ко мне в отдел - хотят работать), читаю тексты и немного прозреваю. Или это недостаток общего образования - может быть, люди перестали читать книги, - или просто неграмотность, вот это вот: «Проезжая мимо станции и выглядывая в окно, с меня слетела шляпа» - помните, как там у Чехова? Вот такие вот тексты пишут, и понятно, что идут покорять профессию какого-нибудь менеджера.

 

4. Я заканчивал институт разведки при Киевском танковом инженерно-техническом училище. Я разведчик. :)

 

 

Сергій Андрушко, журналіст СТБ, ветеринар: 

1. В мене журналістський фах, я закінчив Інститут журналістики при університеті Шевченка, бакалавр і магістратуру. Перша освіта - ветеринарний технікум. Але я не працював ветеринаром, лише практику проходив.

 

2. Спочатку я закінчив ветеринарний технікум, а потім вступив до Інституту журналістики. Так сталося, що мій батько ветеринар, і він подумав, що я міг би стати непоганим ветеринаром, але якось не склалося. Ось.

 

 

Олена Буруль, журналіст, журнал «Деньги UA», фінансист:

1. Перший мій досвід: я позаштатно працювала в такому виданні «Украина промышленная», близько трьох років писала як позаштатний журналіст у різні видання, а потім поступово вирішила, що все-таки ближче ця професія, ніж та, якою я займалася. Я три роки працювала аналітиком, одразу після здобуття диплому. Я закінчила торгово-економічний університет, спеціальність «державні фінанси».

 

2. В принципі, ні. Але починаю замислюватися над тим, щоб, можливо, ще раз змінити професію. Але поки що не визначилася, на яку. Мені завжди здавалося, що журналістика - це робота молодих, вона їм більше пасує.

 

3. Ні, в принципі, не відчуваю, але, зараз, наприклад, я завжди намагаюся відвідувати якісь тренінги професійної спрямованості. Розумію, що на старті кар'єри вони були б набагато важливішими, тому що вчитися всього доводилося на власних помилках, на власному «вийшло - не вийшло». Ніхто нічого не пояснював, не було в мене такого редактора, який би мене навчив, я, в принципі, вчилася на своїх помилках. Тому тренінги, які я тепер відвідую, були б гарною допомогою. А щодо вищої журналістської освіти журналістики - як я розумію, це не так важливо. Враховуючи той факт, що я пишу про фінанси, - набагато важливіше розуміння фінансів, тобто не знання загальних журналістських моментів, а просто розуміння своєї теми.

 

 

Андрій Куликов, ведучий ICTV, міжнародник:

1. 1979 року, не отримавши реального державного розподілу за своїми основними спеціальностями (а це «фахівець з міжнародних відносин»; «референт-перекладач англійської мови»), я дуже сумував, тому що в країні суцільної зайнятості бути безробітним - якось воно дуже-дуже сумно. І я випадково зустрів на вулиці свого старшого товариша, друга, можна сказати, який якраз був журналістом. І він спитав: «Ти чому такий сумний?», я розповів, а він тоді каже: «А в нас якраз газета вдвічі збільшує обсяг, ми набираємо людей». Я був страшенно зрадів, а він на це каже: «Та не думай, що це тобі буде так просто. На тобі три теми на пробу - напиши, якщо напишеш нормально, то ми тебе візьмемо на роботу». І мені дали три теми, я підготував три матеріали, два з них взяли до друку і запропонували роботу кореспондента пропаганди газети News from Ukraine, в якій я і працював з 79-го по 92-й рік. 

 

2. Ніколи не шкодував, тому що професія відкрила мені горизонти, можливості зустрічатися з людьми різноманітних спеціальностей, тобто з тими людьми, з якими б я, якби не ця робота, ніколи б не познайомився. І їздити нашою країною у відрядження, особливо будучи кореспондентом, - це, думаю, було дуже корисно для власного розвитку і дуже цікаво.

 

4. А з тих професій, із яких я здобув освіту, я, тим не менш, упродовж усіх цих років працював перекладачем, і досі ця професія для мене є улюбленою запасною, я знаю: коли втрачу роботу в журналістиці, в мене завжди є змога працювати перекладачем.

 

3. Спершу не було. Воно з'явилося набагато пізніше: коли, засвоївши дуже багато з того, що потрібно для практичної роботи, у 2005-2007 роках я працював у європейському проекті розбудови журналістської освіти в Україні. І саме тоді, коли я став зустрічатися з викладачами і студентами журналістики, виникло відчуття, що я би не проти піти і трохи самому повчитися. Деякі жанри, означення в моєму розумінні не збігаються з тим, що є в наших вищих школах. Але при тому я вважаю, що головне - практика.

 

 

Ігор Гужва, головний редактор газети «Сегодня», економіст:

1. Я закончил экономический факультет. Ещё на четвертом курсе меня пригласили экономическим обозревателем в одну из донецких газет. Потом был редактором бизнес-отдела и заместителем главного редактора газеты «Салон Дона и Баса» - на тот момент ведущего городского издания Донецка. Писал материалы по Украине для московского делового журнала «Эксперт». Затем некоторое время трудился в Москве, потом переехал в Киев и стал главным редактором газеты «Сегодня».

 

2. Нет, никогда не жалел.

 

3. Вы знаете, я не совсем понимаю, что такое журналистское образование, что оно даёт, в чём его смысл и необходимость. Среди людей, которые закончили журналистский факультет, ни больше и ни меньше толковых журналистов, чем среди тех, которые его не заканчивали. Это я могу сказать по своему опыту главного редактора. Более того, во многих сферах, в той же, допустим, деловой журналистике, в работе очень помогает специальное образование - экономическое или юридическое. Или, например, если человек пишет на тему здоровья, то лучшие журналисты получаются из тех людей, которые имеют медицинское образование. Конечно же, при этом надо уметь писать, уметь находить информацию, выстраивать логически тексты. Но в любом случае, если у человека есть специализированное образование по той теме, по которой он пишет, - это очень неплохо. Один из московских главных редакторов (точно не помню кто, кажется, это был Гусев из «Московского комсомольца», хотя я могу ошибаться) сказал, что у него в редакции вообще нет ни одного человека с журналистским образованием, а потом поправился: «Хотя всё-таки есть несколько ребят, уж сильно талантливыми они оказались». У меня нет такого предубеждения против журналистского образования. Я отношусь абсолютно ровно ко всем людям, и на приёме на работу мы не смотрим, какой вуз человек заканчивал. Мы смотрим на его профессиональные журналистские навыки, на его личные характеристики, но не на то, какой у него был факультет.

 

 

Леся Сакада, журналіст, медсестра: 

1. Я насправді збиралася бути хірургом, принаймні так вирішила моя сім'я, в мене татко лікар, і я повинна була продовжувати медичну справу в своїй родині. І я пішла після школи, з восьмого класу (навіть десятирічку не закінчувала) в медичне училище, закінчила його і не вступила до медичного вишу, хоча дуже ретельно готувалася з репетиторами. Мені не вистачило одного балу, причому на творі, за твір я отримала четвірку. :)

 

А на третьому курсі училища, несучи пробірку з кров'ю, Леся зрозуміла, що боїться крові: йду і відчуваю, що в мене підкошуються ноги, п'ятки мліють, думаю: «Боже, як мені дійти до цієї лабораторії?!», Леся зрозуміла, що професія хірурга може накритися. :) І потім просто за компанію з Іванкою Найдою я вступала в наш Інститут журналістики (її брат якраз вступив, каже: «Дівчата, так просто вступити в Інститут журналістики, йдіть!»). І це справді було дуже просто. А в татка ще був знайомий, на той час - заступник декана Млинченко, він мене благословив на цю нову професію.

 

2. Я вступила і тепер дуже щаслива. Не знаю, якому богу дякувати, яку свічку нести і в яку церкву за те, що я стала журналісткою. Тому що цю професію я обожнюю.

 

 

4. Перший досвід роботи: я багато років працювала просто за ідею, не отримуючи нічого, носила якісь ідеї, то на «Ютарі» працювала... Іванка ж одразу потрапила на «ТV Табачук» і почала заробляти якусь копійку. А в мене так виходило, що я стикалася з проектами, які були фінансово непідкріпленими, тоді пам'ятаю, моя мама сказала: «Господи, дитя, ну людина ж має заробляти гроші, а не працювати задарма» і, здається, вона попросила Іванку за мене і я потрапила в «Доброго ранку, Україно!». Я пам'ятаю, що це були мої перші регулярні зарплати щомісяця. Коли я принесла додому свої перші гроші, хоча до того я працювала медсестрою (по закінченню училища працювала в свого татка, він був завідуючим поліклінікою і мене прилаштував інструктором лікувальної фізкультури), та коли я отримала саме перші журналістські гроші, моя мама і вся сім'я сказали: «Нарешті!». А коли потрапила на «Плюси», то це взагалі було велике щастя - зарплата збільшувалася щороку, це, звичайно, було вже дуже круто. А тепер час повернув туди, де доводиться працювати не завжди за зарплату. Інколи за ідею, від великої любові до культури.

 

 

Ольга Клюєва, журналіст, «Інтер», біолог:

1. Я закінчила біофак, тобто в плані освіти з журналістикою нічого спільного не було. Перший досвід був випадковий, я працювала в політичній партії «Народний рух України», і мені довелося супроводжувати В'ячеслава Чорновола на один з ефірів «TV Табачук». То була перша незалежна телерадіокомпанія. За своєю освітою я не працювала жодного дня, бо на останніх курсах інституту я потрапила до політичного руху (тоді ж було студентське голодування), і, таким чином, я вже тоді працювала в політичній партії.

 

2. Ні, не шкодувала. Я вважаю, що це найкраща професія, яка тільки може бути. Це дуже швидка самореалізація, дуже класні враження від життя, і я не уявляю, як щось може бути цікавішим, ніж ця професія. В мене син журналіст. І я не знаю, що може бути краще. Особливо міжнародна журналістика, хотілося б уточнити.

 

3. Було. 100%. Тому що на початку мені дуже не вистачало фахової освіти, я взагалі не уявляла, як це робиться. Річ у тім, що я прийшла на телебачення (саме на «TV Табачук»), коли там був дуже сильний відтік кадрів, відкрилися «Вікна» Канішевського, і всі дружно з телебачення, на якому працювала я, пішли туди. І в цій телерадіокомпанії, яка нас узяла, залишилося буквально три чи чотири людини. Тобто в них не було вибору, вони брали тих, кого впіймали. Доводилося дуже швидко опановувати журналістський фах, і я пригадую, що мені було шалено важко, тому що, маючи фах біологічний (молекулярна генетика), було дуже важко писати тексти.

 

Я взагалі не розуміла, як це робити. Ні, не так, що я не могла два слова в словосполучення зв'язати, але було складно. Мені буквально сказали: «Бери інтерв'ю, між цими двома інтерв'ю розкидай по два речення тексту і це буде тобі сюжет». Ну, я так і писала. Такі часи були - середина 90-х, там узагалі було або радянське телебачення, або ось таке. У будь-якому разі тоді була свобода слова, тоді дуже легко було писати те, що справді бачиш, ніхто не стояв із нагайкою. Не було редактора і була підвищена відповідальність за те, що пишеш, оскільки ти знав, що тебе ніхто не виправить, воно як є, так і піде. Це пояснюється низьким рівнем самого «канальчика», він був маленький, розташований у п'ятикімнатній квартирі в центрі міста... Але там разом зі мною починало дуже багато журналістів, тому це було для нас школою.

 

 

Людмила Островенко, завідувач редакції соціально-публіцистичних програм НТКУ, міліціонер: 

1. Я прийшла в журналістику в 1999 році, працювала на телеканалі «Інтер». Оскільки я прийшла туди з міліції, то займалася криміналом, була тоді програма «Вовремя» з Костянтином Стогнієм. І водночас я працювала в новинах, в інформаційній службі телеканалу «Інтер», теж висвітлювала теми, пов'язані з кримінальними новинами, а вже потім почала займатися соціальними темами та журналістськими розслідуваннями. А сприяв тому Костянтин Стогній, він на той час працював у міліції, а я - в органах внутрішніх справ, теж у прес-службі. І ми вирішили, що нам дуже комфортно, ми одне одного розуміємо, і пора переїжджати до Києва (я тоді працювала в славному місті Одесі) і починати нове життя. До того з 93-го до 99-го року я працювала в міліції і дослужилася до звання капітана -коли мені виповнилося лише 37 років. Якби я не пішла з міліції, то вже б пішла на пенсію. :) В мене було б 20 років вислуги.

 

2. Я вважаю, неможливо навчити людину бути журналістом, жоден виш не може навчити людину бути журналістом. Мають бути базові знання, які може дати лише гарна освіта (припустімо, я закінчила юрфак та істфак); має бути життєвий досвід, бажання вчитися, спілкуватися з людьми. Не можна навчити людину грати на скрипці віртуозно, якщо в неї немає музичного слуху. Так само не можна навчити людину, яка не вміє писати, бути журналістом. Мені вистачало моїх двох освіт і життєвого досвіду.

 

3. Я закінчила Одеський університет імені Мечникова - історичний факультет і Донецький інститут внутрішніх справ за фахом «юрист».

 

 

Дмитро Овечкін, керівник студії документальних фільмів студії «07 продакшн» («Інтер»), інженер-гідравлік:

1. Я, в принципе, никогда не учился на подобных факультетах, я заканчивал КПИ и никогда не планировал работать в телевидении, но в 2000 году, после окончания университета меня пригласили работать ведущим экономистом на киностудию Довженко. Я согласился и, соответственно, через своё экономическое образование сблизился с миром кинематографа. За те четыре года, которые я посвятил Довженко, я сталкивался с людьми, которые работают на телевидении и в кино, поэтому в 2004 году мне предложили работать уже на «Мелорама продакшн» продюсером. Если в двух словах, то так.

 

2. Абсолютно нет. Я никогда ни о чём не жалею, только благодарю, какими бы ни были сегодняшние жизненные ситуации, я всегда знаю, что это всё позитивно и к лучшему. Я благодарен, что судьба предоставила мне такую возможность, потому что, не планируя и не желая, я стал работать там, где мне сейчас нравится, я работаю и получаю удовольствие. К сожалению, не многие люди могут этим похвастаться.

 

3. Честно скажу, мне сложно судить о журналистском образовании, потому что я не сталкивался с таковым. Но могу сказать в общем: я знаю, что все мы талантливы в той или иной сфере, рождаемся и развиваемся. Поэтому, если человек изначально чувствует в себе потребность в журналистской деятельности, то, в принципе, дополнив себя знаниями с курсов, он может улучшить своё понимание и мироощущение. Те, кто пошёл по совету какого-либо человека, естественно, не располагают тем потенциалом, и учились бы они или не учились - в перспективе всё равно будут рядовыми работниками, не смогут овладеть профессиональными видением, которое некоторые люди имеют от рождения. Опыт показывает, что ни одно образование не делает человека профессионалом, им становятся только по прошествии жизненного пути. У кого-то это получается легче, у кого-то сложнее. Но институт - это только стартовая площадка для общего виденья и общего понимания. Но не скажу, что она не нужна, она необходима, естественно.

 

 

Валерій Калниш, заступник головного редактора, газета «Коммерсантъ Украина», робітник заводу:

1, 4. В Запорожском государственном университете было объявление, где приглашались молодые, коммуникабельные, желающие писать люди в журнал с идиотским названием «ПРИЗ». В этой молодёжке я проработал 3 месяца и за это время получил 50 гривен - это было конец 90-х. Но, как ни странно, этот журнал (как потом выяснилось) подтолкнул к изданию другого журнала - «Наш» (который более известен, для украинского глянца это достаточно знаковая вещь). После журнала «ПРИЗ» был журнал с не менее идиотским названием «Кармен» - автомобильный. Потом я однажды пришёл к своему знакомому (он работал в газете «Запорожская Сич») распечатать курсовую работу, и на первом этаже заметил толпу молодых людей, они проходили отбор в новостную службу телеканала «Алекс». Я как сейчас помню: из 120 или 140 человек отбор прошли трое, ну, по большому счёту двое, потому что одна девочка откололась в первую же неделю. Так вот, прошли двое, это был я и Ливан Шишинашвили (он до сих пор ведёт новости на телеканале «Алекс» в Запорожье), и, собственно, с этого канала начались для меня новости. «Алекс», потом телеканал запорожский ТВ5, потом был краткий промежуток - я работал пресс-секретарем Запорожского алюминиевого комбината. И с 2005 года - газета «Коммерсантъ»: с должности старшего корреспондента до заместителя главного редактора. И по сегодняшний день.

 

Запорожье - промышленный город, и до университета я работал на электроаппаратном заводе, на конвейере работал (дикая работа), был период, когда я колотил гробы, это тоже было на Запорожском огнеупорном заводе (ремонтно-строительный цех, который занимался какой-то подсобной работой).

 

2. Не жалел. Но периодически жалел об уровне зарплаты, которую получал, то есть, если мы играем по-честному, то больших зарплат мы не получим. Если заниматься всяким джинсованием и отстаиванием каких-то там точек зрения, которые не совпадают с твоими взглядами и которые подпитываются финансово теми или иными источниками, тогда можно, конечно, заработать. А по-честному не заработаем. Это, пожалуй, единственное внутреннее разочарование. Хотя, если сравнивать с должностью редактора, тоже по-честному, то зарплата неплохая, но очень далеко до зарплат пресс-секретарей Администрации президента (я не знаю, сколько получает Чепак, и мне это совсем неинтересно, но разница чувствуется).

 

На самом деле, если говорить о профессии, то, действительно, выбор был абсолютно случайным. То есть, я увидел возможность, втянулся, потом понял, что ничего другого, в общем-то, и не умею. Толлько писать, находить новости, разговаривать с людьми. Вот, собственно говоря, три вещи, от которых я получаю удовольствие и, кроме того, ещё и деньги. С одной стороны, мне это нравится, с другой - у меня нет, в общем-то, выхода. Я больше ничего не умею делать. И это честно.

 

Знаю, что могу нарваться, но категорически не понимаю, как на журналиста можно учиться. Серёга Рахманин, по-моему, когда-то передавал слова кого-то из своих близких знакомых, их смысл в том, что, кто знает журналистику - ею занимается, а кто не знает - преподаёт её в вузе. Поэтому - «нет». Да, когда-то я комплексовал по поводу образования, что у меня нет корочки, но а потом как-то сжился с этим. И уж точно не недоставало журналистского образования.

 

3. Первое образование - исторический факультет Запорожского государственного университета, меня оттуда благополучно выгнали на втором курсе, потому что я не сдал три экзамена подряд, последней была археология (как сейчас помню). А потом меня выгнали из Запорожского государственного университета, факультета социальной педагогики и практической психологии. По-моему, с четвёртого курса. Дело в том, что я был «платник», но при этом отличник, и когда я в какой-то момент пришёл к декану и сказал, мол, в контракте записано, что если две сессии подряд стоит отличных - можно идти на бюджет (при этом я на двух всеукраинских олимпиадах по практической психологии занял первые места среди студентов). Но в результате меня благополучно выгнали, я даже не ходил забирать справку о неполном высшем образовании. Так что вот так.

 

 

Лариса Недін, автор і ведуча програм Національної радіокомпанії України, актриса:

1. Я професійна актриса, закінчила наш тоді Державний інститут театрального мистецтва імені Карпенка-Карого, навчалась у чудових майстрів - це професор Леонід Артемович Олійник і народна артистка України, тоді і Радянського Союзу Ада Миколаївна Роговцева. Працювала в Чернівецькому театрі імені Ольги Кобилянської, награлася всього, чого хотіла, повернулася в Київ, попала на хвилю театрів-студій, об'їздила півсвіту і починаючи з 92-го року мої викладачі, які працювали на радіо (а це: режисер Юрій Дзюба, Римар Скибенко і Володимир Бохонко, які тоді гриміли як режисери-постановники в літературній драмі українського радіо, один із них викладав у нас в інституті радіорежисуру), почали мене запрошувати в радіовистави спочатку як актрису. Я зіграла і в творах Ольги Кобилянської і Марка Черемшини, і в драматургії зарубіжній.

 

Доля звела мене з моїм теперішнім колегою Ігорем Романовичем Стратієм. Тоді на всіх каналах українського радіо гриміла «Молода гвардія», бо працювала дуже потужна молода команда. І він спочатку запросив мене як актрису для сюжету в одній із програм, на той час дуже відомій - «Студія Ярославів Вал», яка тривала в ефірі дві години. І от замість 20 хвилин ми розмовляли з ним більше години, настільки забули про час. Після цього він запитав мене, чи не погодилася б я готувати якісь сюжети про театральне, артистичне життя. Я погодилася працювати як позаштатний автор, із часом мені запропонували на півставки працювати на радіо. А в 1995 році, коли була чергова реорганізація, мені запропонували очолити редакцію розважальних програм. Це було моє, тому що студійний театральний рух мене вивів на рух фестивальний (і дитячий, і молодіжний, і фольклорного мистецтва, де я працювала і в якості ведучої, і як член журі).

 

І от з 1995 року, вже на посаді редактора розважальних передач, я вийшла ще й з авторською програмою «Вечірній клуб актриси Лариси», яка донині є в ефірі, є дуже популярною, ця програма має на меті популяризувати талановитих людей з усіх куточків України. Крім того, з часом я почала працювати ведучою програми «Від суботи до суботи». Вже більше 17 років я на радіо, мене часто запрошують бути членом журі, ведучою різних фестивалів. Театр не полишаю. Час від часу сумую за ним. Тому роблю якісь або моно-вистави, або з задоволенням працюю в антрепризах, маю свої сольні програми сучасного українського романсу, сучасної духовної пісні, але основна моя робота - це радіоефір, і я пишаюся тим, що кожного дня я йду на роботу за адресою, яку знає вся Україна, яку знають українці в діаспорі у всьому світі, - Хрещатик, 26! Маю чудовий колектив, дуже дружній та веселий.

 

2. Не шкодувала, тому що я працюю в художньому мовленні. Якби мені, скажімо, сьогодні запропонували вести аналітичну програму, то, добре підготувавшись, я би могла це робити, але це не зовсім моє. А от щодо художнього мовлення, то ми працюємо з розкішними зразками української літератури - в жанрі гумору і сатири, в поезії, в прозі, ми працюємо з чудовими професійними композиторами, поетами, гумористами... Це та сфера, без якої я не можу себе уявити. І сьогодні будь-який журналіст скаже, що художнє мовлення - це не чиста журналістика, це поєднання різних жанрів, де спрацьовують закони драматургії. І я думаю, що саме художнє мовлення в ЗМІ - це окремий вид мистецтва.

 

3. Ну, звичайно, коли ти вперше приходиш на радіо, ти, безумовно, розумієш, що тут діють інші закони, ніж у театрі. Що таке засоби масової інформації - це, в першу чергу, прив'язка до якоїсь інформації, ми виходимо в ефір для того, щоби щось повідомити, можливо, оперативно, можливо для того, щоби щось комусь відкрити вперше. Безумовно, але я потрапила в дуже хороший колектив. На превеликий жаль, уже немає Миколи Довнича, прекрасного журналіста, який дуже багато в чому мені допомагав; багато років віддав українському радіо журналіст Валентин Войтенко, знову-таки Ігор Стратій, який понині працює, а ще мені дуже допомагав Віктор Герасимов, провідний коментатор українського радіо, поет-пісняр, журналіст... Крім того в нас був цілий інститут наставництва, я, скажімо, з ефіру вчилася й понині продовжую вчитися у Галини Дмитрієнко, я вважаю, що вона ас журналістики, я обожнюю Емму Бабчук, завжди з захопленням слухала її передачі, для мене це показники вищого українського пілотажу.

 

До речі, хочу вам сказати, що я вже три роки викладаю в Національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого на п'ятих акторських курсах такі предмети: робота актора з мікрофоном, основи озвучування і дубляжу, а також майстерність теле- і радіоведучого. І той досвід, який я здобула на радіо, я сьогодні з величезним задоволенням намагаюся передати акторам.

 

 

Гліб Корнілов, генеральний продюсер НТН, економіст-кібернетик:

- Осенью далекого 1994 года я заканчивал аспирантуру в Институте экономики у академика Валерия Михайловича Гееца. И в этот момент моего одноклассника Константина Донина, который работал обозревателем в газете «Бизнес», её владелец Сергей Мельничук неожиданно назначает главным редактором. Костя первым делом звонит мне и приглашает пойти к нему в замы. И я пошёл. И, наверно, буду ему благодарен по гроб жизни за это предложение и такой радикальный поворот в жизни, поскольку о своём приходе в журналистику и в медиа я никогда не жалел. Потом была «Деловая неделя» Бориса Ложкина, потом 3,5 года СТБ и «Деловой столицы» под началом Алексея Федуна, консалтинговая компания «БрендЭйд» Валика Перции и, наконец, - НТН.

 

Я окончил Киевский университет по специальности «экономическая кибернетика», по диплому я экономист-математик. И для деловой журналистики, где надо мыслить схемами и цифрами, это было намного более подходящее образование, нежели классическое журналистское. Получается, что в «прошлой жизни» я больше никем и не работал. :)

 

 

Зі святом, колеги!

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Катерина Лихогляд, для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
44156
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду