Пряма трансляція засідання Громадської гуманітарної ради під головуванням президента України, що відбулася 17 березня, мала на меті вчергове продемонструвати відкритість, публічність і дієвість президента Віктора Януковича. А разом із тим його бажання вникнути в усі проблеми й розв\'язати їх. Можливо, була й інша мета - заспокоїти патріотично налаштованих громадян і переконати їх у тому, що влада вболіває за все українське й переймається питаннями історичної спадщини, культури, мистецтва тощо.

Телекамера раз за разом «проїжджалася» по залі, зупиняючись на обличчях, на деяких - досить довго. Леонід Кравчук. Іван Драч. Лариса Скорик. Мирослав Попович. Ну й, звісно ж, Ганна Герман. Інші давно знані, іноді навіть знакові постаті. Усі вони мали підтвердити: суспільство - нібито з Януковичем, «помаранчеве очманіння» нібито минуло, схід і захід нібито разом. Кравчук, Драч, Попович та інші були такою собі запорукою: влада «порожняка не гонить», і йдеться не про самі лише розмови та балачки, а про справи.

Попри чисельність присутніх і промовців, захід тривав лише годину. Отут і пролунала перша дисонансна нотка: попри обмежений час, усі розповідали про всі проблеми «від Адама». Не було куди подітися від враження: це аж ніяк не стиль ділової наради. Найперший з\'їзд народних депутатів часів горбачовської перебудови - от що найбільше нагадувало те, що відбувалося. «У нас усе погано», «А в нас усе ще гірше» - ніби конкурували в бідканні промовці. Складалося враження: учасники наради виступають не одне для одного, не для колег, обізнаних у темі, а на публіку. Надто вже загальними були більшість виступів. Саме так російське телебачення подає сюжети про урядові наради в Росії: чи то Дмитрій Медведєв, чи то Владимир Путін, виступаючи перед фахівцями, промовляють так, ніби їхня аудиторія вперше чує те, про що вони ведуть мову; ніби їхня аудиторія без нагадування та президентських або прем\'єрських настанов не усвідомлює найзагальніших речей, на кшталт: «Ми мусимо докласти всіх зусиль, аби подолати наслідки у якнайкоротші терміни».

Чимало хто з присутніх користується заслуженим авторитетом діячів, які звикли все на світі називати своїми іменами й не оминати гострих кутів. Цього разу критики на адресу влади не було. Ані найменшої. Ані найконструктивнішої. Ані найтолерантнішої. Ані натяку на критику. В усіх без винятку проблемах винна попередня влада - чи то державна, чи то київська. Ніби, на відміну від простих смертних, нинішні мешканці владного Олімпу не помиляються ніколи й ні в чому.

Що було натомість, то це неприховані лестощі. Подеколи вочевидь надмірні. Дмитро Стус: «Не маю сумніву, що... має історичне значення. Бо саме зараз з\'явилася можливість формувати Україну». Ольга Богомолець: «Уся громадськість сьогодні на вашому боці!.. Я зверталася до всіх попередніх керівників, але безрезультатно. Сьогодні у влади є сили й бажання зупинити (незаконне будівництво - Б.Б.)... й будувати цивілізовану державу. Не сумніваюся, що ми зможемо зробити...». От цікаво, звідки така впевненість?  

Міністр культури Михайло Кулиняк: «Вдячний президентові за проведення в Україні міжнародної конференції "Роль релігійних громад..."... У світі високо оцінюють ініціативу України». Ганна Герман: «Ви сформували таке блискуче гроно фахівців». Леонід Кравчук: «Знаючи вас як людину, яка доводить свої слова до завершення». Іван Драч: «Дорогий Вікторе Федоровичу! Ми дуже надіємося на те, що сили волі у вас стане». Зовсім недоречно пригадалися бачені в дитинстві з\'їзди КПРС, на яких усі виступи зводилися до того, який видатний і просто-таки не бачений у світі державний діяч - дорогий Леонід Ілліч.

Не обійшлося й без кпинів (а точніше, плювків) на адресу Ющенка. Надто ж старалися Кравчук та Драч. «Що відрізняє двох кумів - Ющенка й Саакашвілі? Сила волі»; «Побачив, що Віктор Федорович сидить між Леонідом Кравчуком та Леонідом Кучмою. Потім прийшов ще один», - до чого все це було на засіданні Гуманітарної ради?

Розпочалося засідання з виступу президента. Треба віддати Вікторові Януковичу належне: він таки вміє справляти враження. Діловий тон, інтонації зацікавленої людини, нібито конкретний перелік конкретних проблем - щоправда, як і зазвичай, лише на рівні планів та намірів; звіту про бодай щось, уже виконане, як і завжди, не було. «От він візьметься й розчистить усі авгієви стайні», - час від часу ловив себе на думці.

От тільки все це - надто вже загально. Публічні виступи Януковича мають одну цікаву особливість: їх неможливо конспектувати. Поки записуєш початок речення чи думки, їхнє закінчення вже забувається, й ніякі логічні зусилля не допоможуть його відновити. «Давайте започаткуємо рух зі створення культурної матриці, що дасть можливість...», - казав президент. Нібито, зрозуміло: йдеться про щось на кшталт поліпшення й покращення. Але от яку саме можливість дасть створення тієї культурної матриці - того вже не пригадати ані в який спосіб. Тут може стояти безліч практично синонімічних (бо гранично загальних) лексико-граматичних конструкцій.

Вів Янукович мову, здавалося б, про все. І про інтернет-бібліотеку, й про старовинний центр Києва, й про музеї та бібліотеки. Про що ще? А от цього під кінець засідання теж було вже не згадати. Мабуть, це таки майстерність, коли після виступу залишається загальне враження рішучості й зацікавленості проблемами, а нічого конкретного не пригадаєш і відтак проаналізувати не можеш. Коли часто-густо не виходить навіть виокремити найважливіші висловлювання, бо вся промова являє собою дивовижне мереживо трюїзмів. Це вміння впливати на аудиторію в емоційний, але гранично позараціональний спосіб. Мабуть, у модерній українській історії Вікторові Януковичу немає в цьому рівних.

Що ще впадало в око, то це те, що президент роздавав усім завдання. Іноді навіть у стилі Віктора Ющенка. «Для економічних установ, письменників, музеїв», наприклад. Мабуть, це десь в іншій країні закриваються музеї та бібліотеки - не в Україні й не сьогодні. А ще президент неодноразово згадував загадкових меценатів. Назвав би бодай одного! «Досі ми займалися економікою, а тепер настав час звернути увагу на культуру», - щось дуже подібне сказав президент так, ніби з економікою вже більш-менш упоралися. Бодай два слова сказав би: чи передбачає наявна в Україні економічна модель таке поняття, як меценатство? А коли не передбачає, то чому?

Якось в одній із програм Національного радіо пролунала така сентенція: «Європейські та американські олігархи підтримують мистецтво, а наші олігархи цього робити не поспішають». Незрідка можна почути чи прочитати, наприклад, і таке: «Білл Гейтс, американський олігарх». Це зокрема й стараннями ЗМІ слово «олігарх» набуло в Україні ледь не компліментарного значення й почало означати людину, винятково успішну в бізнесі. Справжнє значення цього слова - знову ж таки, не без зусиль ЗМІ - вийшло з ужитку. А скринька відкривається дуже просто: олігархи меценатами, як правило, не бувають; олігархат і меценатство - несумісні поняття. Про це під час наради не згадав геть ніхто.

«Необхідно розвивати як громадську ініціативу», - давав завдання президент. Держава розвиватиме громадську ініціативу? Буває, звісно, й таке, але в дуже специфічних державах. От про що жодного разу не було мови - то це про те, яким коштом буде виконано поставлені Януковичем завдання. «Виконаємо, розв\'яжемо», а як? Так само, як про кошти, жодного разу не зайшлося про процедуру виконання: хто, як, у який спосіб? Хто ухвалюватиме рішення, хто виконуватиме?

«Зупинити земельні рішення на території парків, лісів, дитячих садочків» пообіцяв президент. Чи має він на те законні повноваження? «Хмарочосам не місце в центрі столиці», - сказав Янукович. А не-хмарочосам? Будинкам зі скла й бетону у сім-вісім поверхів? Дуже проникливо вів мову президент про збереження старовинної забудови київського центру. От тільки так чітко й не сказав: що робити, щоб зупинити перетворення історичного центру столиці на звичайний житломасив.

Промови інших учасників засідання? Старший науковий співробітник Інститут літератури імені Тараса Шевченка Дмитро Стус виголосив суто публіцистичний виступ про інтернет-бібліотеку та її непересічне значення, а потім занурився в подробиці, нефахівцеві навряд чи зрозумілі. Чи зрозумів його президент? Від його виступу склалося таке саме враження, як якби на авторитетній медичній громадській раді почали обговорювати оптимальні моделі термометрів - ніби нагальніших проблем і не існує. Ані оцінки нинішньої культурної політики, ані називання її гарячих точок...

Директор Інституту стратегічних досліджень при Адміністрації президента Андрій Єрмолаєв (виявилося, він чудово володіє українською!) завів мову про те, що «культура, а не лише скоринка хліба, допомагала й під час війни, й під час блокади в Ленінграді, й під час ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС». Ще він закликав до «поєднання зусиль держави, підприємця та громадянина». (Невже підприємців уже позбавили громадянства?) А ще філософічно зауважив: «Матеріальні артефакти ми втрачаємо (привіт, культуро! - Б.Б.), але збереження на рівні геному...». Отже, то нічого, що старий Київ зруйновано, головне - геном. Подумалося: чи, бува, науковою темою стратегічних досліджень пана Єрмолаєва на даний момент не є вивчення геномів на предмет їхнього збереження?

Генеральний директор та художній керівник театру імені Лесі Українки Михайло Резникович розповідав і про електронну бібліотеку, і про те, як він зі своїм театром знайомив росіян із «Кам\'яним господарем» Лесі Українки: росіяни, як виявилося, не знали про українську версію легенди про Дон Жуана. Розповів маестро й про те, що «уничтожение центра Киева началось не сегодня и не двадцать лет назад», і про те, як повоєнний Хрещатик кияни звали «страшным сном взбесившегося кондитера». Не згадав про єдине - про темпи руйнації та її обсяги за різних періодів. «Этот вопрос поднят, дай Бог, чтобы он начал решаться», - завершив він. Так і здалося, що от просто зараз закличе всіх присутніх помолитися за успішне розв\'язання.

Тепер скажіть, якою є практична (ділова) цінність усього вищезмальованого?

Ольга Богомолець поставила проблеми збереження меморіального комплексу Олександрівської лікарні та парку імені Богомольця: «Власники будівельної компанії почуваються безкарно завдяки політичному імунітетові».

Михайло Кулиняк пообіцяв зменшити кількість поверхів у новобудовах київського центру. Треба вірити, що зменшення кількості поверхів новобудов - то й є збереження пам\'яток? А ще пообіцяв, що Софійський собор не буде виключено з реєстру ЮНЕСКО, бо «ми домовилися».

Узагалі, під час виступів тема збереження старого Києва, чи то пак його решток (Богомолець прямо сказала, що старого Києва більше немає), непомітно звузилася до збереження пам\'яток в охоронній зоні Софії. Решту столиці руйнуй як хочеш?

Глава Київської міської державної адміністрації Олександр Попов розповів, яка погана була стара столична влада, запевнив, що «в останні місяці ми виконали велику роботу», та що «не все ще втрачено». І справді, попри титанічні зусилля, втрачено таки не все. Тож через те, мабуть, і було знесено старий мальовничий будиночок на Поштовій площі. А може, це теж була «заслуга» старої влади?

Ганна Герман вимовила рівно три речення підлабузництва - краще би просто лавровий вінок президентові зодягнула - й передала слово Леонідові Кравчуку.

Кравчук завів мову про те, що «рівень мислення й оформлення у слова надзвичайно високий», «є тут люди, які вміють оформити національну систему й зробити її надбанням», і все в тому ж дусі. Рівень оформлення у слова й справді був у нього надзвичайно високий. Рівень думки - от шкода! - оцінити так і не вийшло, не дав він такої нагоди.

Завершав виступи Іван Драч. Його промова була суцільним панегіриком на адресу президента.

От цікаво: Янукович у вступі згадав чимало проблем. Промовці, немов змовившись, виокремили з-поміж них інтернет-бібліотеку та старий Київ. Причому інтернет-бібліотека чітко формувала перший акт, старий Київ - другий. Ніхто не вклинювався, ніхто з промовців не пропонував своїх тем. Ніхто не підхопив натхненної теми, що містилася у вступі Януковича, про «низькопробний продукт іноземного виробництва, який нав\'язує молодому поколінню свої цінності і свою ідеологію», про інформаційний простір. Просто тобі слухняні діти на дитсадковому святі! Кравчук і Драч зіграли гідний усього сценарію третій акт, висловивши саму лише неосяжну вдячність «за наше щасливе дитинство» й більше нічого.

Гаразд, дідько з ними - компліментами й панегіриками. Дідько з промовами «про все й ні про що», з переливанням із пустого в порожнє. Але невже ж такі авторитетні, самодостатні люди, як Драч, Кравчук, Попов, Богомолець, Стус, дозволили репетирувати з ними «міроприємство»? Погодилися, мов діти в дитсадку, озвучувати розподілені й вивчені заздалегідь тексти? (Стус, щоправда, не вивчив, а бубонів за папірцем.) Добре ще, ніхто хоч за старою пам\'яттю на стільця не заліз!

А завершив засідання президент. Він завів мову про високогуманітарну тему: «Йдуть суди, є намагання назвати це політичними переслідуваннями», згадав про політичний притулок, що нібито надають українським злочинцям на клятому Заході. Ні, він, звісно ж, не вимовив слова «клятий», але як інакше можна було це розуміти?

І розповів, як викликав до себе когось із команди й поставив запитання руба: «Ви що, не знаєте, де він знаходиться? Ви не можете його привезти? Не знаєте, як це робиться?» У відповідь співрозмовник нібито сказав, що в такому разі вже точно надаватимуть політичний притулок усім, тож від ідеї «зловити та привезти» відмовилися. Така от різдвяна історія.

Була й ще одна. Розповів президентові його водій: на масиві, де він мешкає, дерева спиляли. Поїхав президент туди, вийшов із машини, побачив народ, що протестує, - тут злочинне вирубування й було припинено. Янукович гадав, що навів приклад своєї рішучої діяльності? Якраз навпаки: на всі вирубувані дерева персональних президентських водіїв не вистачить. Президентської уваги - теж. Коли для припинення будь-якого неподобства потрібна особиста присутність президента - це означає, що держава є некерованою, система не працює сама по собі. «Щоб панував у країні закон і порядок!» - побажав Янукович. Випадок із деревами якраз і свідчить: ані закону в країні, ані порядку.

То що ж то таке було - трансляція засідання Громадської гуманітарної ради? Для чого вона була? Яку інформаційну цінність мала? Якщо вона мала на меті заспокоїти патріотів - чи то України, чи то Києва, то ефект вийшов прямо протилежним.