Українські політичні оглядачі забагато уваги приділяють подіям у «високих сферах»: який олігарх у фаворі, який в опалі, хто під кого риє, хто з ким обіймається, хто кому що сказав у курилці. Натомість дії влади, які безпосередньо впливають на життя країни, часто залишаються поза їхньою увагою.

Згадаймо події 2006 року - тривалу коаліціаду, яка передувала обранню Олександра Мороза головою Верховної Ради. Тоді всі без винятку засоби масової інформації довго й нудно обговорювали стосунки між Блоком Юлії Тимошенко та «Нашою Україною», хто кого підставляє чи хто яку посаду отримає. Й ніхто не звернув уваги на проект коаліційної угоди, який був фактичним і досить непоганим планом реформ із переліком законів, які мала б ухвалити Верховна Рада. Цей документ розглядали виключно в контексті взаємної недовіри Ющенка й Тимошенко. Почасти так і було. Та замість того, щоби сфокусувати увагу суспільства на важливих реформах, ЗМІ зосередилися на міжособистісних стосунках.

Ризикну припустити, що якби головним питанням для ЗМІ було «що і як потрібно робити?», а не «хто обійме посаду?», результати помаранчевої п'ятирічки могли бути дещо іншими. Відповідальність за те, що керівники держави замість проводити реформи загрузли у з'ясуванні особистих стосунків, лежить і на вільній пресі, яка нічого іншого, крім цих стосунків, не хотіла помічати. Врешті-решт, кожен політик, готуючи свої публічні меседжі, завжди переймається тим, чи підхоплять їх медіа; концептуальних заяв ніхто не помічав, натомість критика на адресу конкурентів викликала у ЗМІ фурор.

Моду на висвітлення кулуарної політики започаткувала газета «Дзеркало тижня» ще за часів Кучми. Часом ДТ публікувала шикарні ексклюзиви, які читалися на ура. Такі тексти наче відкривали завісу, що затуляла таємничий «вищий світ», створювали ілюзію розуміння того, як робиться політика. Та згодом стало зрозуміло, що від взаємин людей із орбіти Кучми мало залежить розвиток держави. Й та сама ДТ почала частіше публікувати справжні розслідування на основі документів, а не лише почутого в кулуарах (наприклад, статті Алли Єременко на паливно-енергетичні теми).

Пам'ятаю 2002 рік, коли почалося закручування гайок після парламентських виборів. Я працював на телеканалі СТБ, ми мали щоденні розмови в кабінеті шеф-редактора інформаційної служби про те, що Пінчук домовився (чи не домовився, вже не пам'ятаю) з таким-то й таким-то, тому цензури в нас не буде... Та чи було це насправді так?

Уплив стосунків між «олігархами» на наше життя й життя країни дещо перебільшений. «Інформацією про те, що насправді вигідно великому бізнесу, переважна більшість громадян не володіє. Насправді цей бізнес навчився витягувати вигоду з будь-якої ситуації й з будь-якої влади. Тому пропоную припинити обговорення», - написав один із читачів під статтею про те, хто з олігархів виграв найбільше від останніх газових угод. Обговорення, звісно, не припинилось, але з думкою читача я погоджуюсь.

Часто матеріали, що претендують на подання ексклюзивної інформації з політичної VIP-тусовки, доволі плутані. Візьмімо, для прикладу, статтю Соні Кошкіної («Левый берег») про зростання впливу Юри Єнакіївського на президента. В тексті йдеться про все - від стосунків Льовочкіна з Фірташем до стосунків Путіна з Медведєвим; згадуються навіть Березовський і Гусинський. З цього калейдоскопу подій, фактів, взаємозв'язків робиться загальний висновок: газову трубу хотів віддати Росії Фірташ, але «Юра поставив на Дімі хрест».

Або інший приклад. Сергій Рахманін розмірковує, коли ж відбудуться вибори до ВР - в 2011-му чи в 2012-му? Це другий поспіль матеріал журналіста на цю тему. Висновок простий: попри юридичні аргументи, все залежить від настрою Януковича. Тобто весь сенс двох статей зводиться до констатації загальновідомого факту. Та й дата виборів принципово ні на що не впливає, адже за нинішнім законодавством не виборці визначають склад Ради, а партії, оскільки ми голосуємо за закриті списки. Цю засадничу проблему автор згадує лише кількома рядками. Якщо вже писати про вибори і повернення старої Конституції, то виключно через призму механізмів, які дозволяють владі діяти так нахабно. Наприклад, мені цікаво було б почитати психологічне дослідження на тему, що змушує фракцію ПР бездумно підкорятися жестам Чечетова, чому ці люди голосують навіть проти своїх прямих інтересів?

Часто в подібних матеріалах аргументи автора не сприймаються як аргументи. Ось цитата з Соні Кошкіної: «Защитники "сидельцев" (арештованих чиновників «Нафтогазу». - Р.К.) не раз и не два пытались решить вопрос их участия напрямую с Виктором Федоровичем. На что получали деликатное: меня это не касается, идите, мол, к Фирташу. Ну, а Фирташ отвечал: будут сидеть, причем долго. Остальным, де, в назидание. Теперь - внимание - практически прямая речь: чтоб весь мир знал, что со мной, Фирташем, так поступать нельзя...». Без сумніву, автор - людина поінформована, але вона не пояснює, звідки їй відомо, що казав Янукович адвокатам арештованих. Вона чула це сама? Хтось їй переказав? Якщо друге, то наскільки можна довіряти цьому джерелу? Якими були мотиви розголошення цієї інформації? В мене як читача виникає безліч запитань. Звісно, журналіст має право не розкривати своїх джерел, але в тому випадку, коли вони свідчать про щось важливе, а не переказують чутки. І в усякому випадку журналіст має вказати, що джерело залишається анонімним із поважних причин - і вказати ці причини.

Вдалий приклад використання власних джерел - стаття Сергія Лещенка та Мустафи Найєма про переговори Блоку Юлії Тимошенко та Партії регіонів щодо створення широкої коаліції. Тоді ж газета «Дзеркало тижня» оприлюднила проект Конституції, який розробляли БЮТ і ПР. Виправдано користувався анонімними джерелами Сергій Лещенко, публікуючи матеріал про лінії конфлікту між донецькими та газовиками. Плюси цього тексту - чіткість фактів і мінімум авторських суджень.

Цей матеріал стосується конкретних проблем. Там немає аналітики, натомість є інформація про події, які реально, а не гіпотетично, впливають на політичне життя країни. Та більшість політичних матеріалів наших ЗМІ базуються на розповідях анонімів із політбомонду...

Проблема поінформованих джерел не є суто українською - питання коректності посилання на аноніма обговорюється й на Заході. Редактор The Guardian Ден Ґілмор у своїй статті про правила нової журналістики пише: «Окрім найстрашніших випадків - таких як загроза життю, свободі чи засобам для існування журналіста - ми не будемо цитувати чи переказувати анонімні джерела. Якщо виникне така потреба, ми надаватимемо переконливі свідчення, чому ми порушили це правило, і пояснимо, чому це потрапило в наше видання. Більше того, коли ми будемо використовувати анонімні джерела, ми будемо додавати таку примітку для наших користувачів: "Ми вважаємо, що це один із рідкісних випадків, коли анонімність виправдана, однак ми закликаємо вас ставитися до цього з належним скептицизмом"».

Звісно, дотримання цього правила ускладнює життя журналістові, а Україна - не Британія, але принцип є слушним. Принаймні, варто замислитися, чи варто з номера в номер публікувати матеріали, що повністю базуються на інформації анонімних джерел. Зрозуміло, що без таких джерел робота редакції стає набагато складнішою - більше часу й зусиль іде на те, щоби придумати хорошу тему, перевірити факти й підготувати матеріал.

Видавці й медіаінвестори часто кажуть, що їхнє видання розраховує на впливовість. Що це означає, враховуючи наклади більшості українських видань, сказати важко; очевидно, йдеться про те, що видання читатимуть люди, які приймають рішення. Звідси й спрямованість матеріалів: складається враження, що читаєш не суспільно-політичне видання, а вузькоспеціалізований, адресований «головному читачеві» «Вісник придворного інтригана».

У Соні Кошкіної, наприклад, трапляються такі фрази: «И где очутился Сергей Владимирович после ухода Кучмы? А после провала Литвина в 2006-м? Вновь: то-то же. Левочкин - карьерный чиновник и сам по себе он, конечно же, не пропадет. Но что он оставляет за собой, переходя с места на место? Правильно: выжженную землю». Що має на увазі автор, у яких таких таємничих далях Льовочкін перебував після роботи в Кучми, одразу й не здогадаєшся.

Ще один приклад роботи «для втаємничених» - один із останніх матеріалів Сергія Лещенка (під псевдонімом Віктор Чивокуня) на «Українській правді». В ній прогнозуються зміни, які незабаром мали би статися у владі, кого з міністрів буде звільнено. Для розуміння того, куди рухається країна, цей матеріал не дає нічого, однак немає сумнівів, що всі персонажі та наближені до них особи неодмінно прочитають цей текст, підтвердивши впливовість автора.

За цієї надмірної уваги до особистих стосунків та гризні у верхах наші медіа весь час пропускають важливі для суспільства теми. Приміром, матеріали про боротьбу за ухвалення Закону «Про доступ до публічної інформації» не вийшли з-під пера багатьох шановних журналістів. Писали про це переважно «Українська правда» й «Детектор медіа». Майже не було текстів із аналізом нового закону про судоустрій, про фактичну ліквідацію адміністративних судів; забули й закон про порядок проведення мирних заходів, згідно з яким організатори будь-якого пікету повинні просити дозволу у влади. Чимало інших нововведень чинної влади політичні оглядачі просто пропустили. Навіть про підготовку Податкового кодексу до того моменту, як підприємці масово вийшли на вулиці, писали не надто багато. Очевидно, вважали, що це парафія економічних журналістів, хоча те, як цей документ розробляли й узгоджували різні групи впливу в Кабміні, як сварилися навколо нього урядовці, цілком заслуговувало бути головною темою для багатьох видань.

Можливо, в читача виникне запитання: якщо не писати про те, хто кому кум, брат і сват, про що ж тоді мають писати політичні оглядачі?

В Україні вже другий тиждень тривають протести підприємців. Десятки тисяч людей виходять на мітинги в Києві, в регіонах також відбуваються акції протесту. Суто економічні вимоги доповнюються політичними.

Навіть за день до початку протестів ніхто не міг уявити, що в сучасній Україні можливі такі масові виступи. Але журналісти найсерйозніших видань не поспішають досліджувати цей феномен: звідки взявся цей рух, як і кому вдалося вивести стількох людей на вулиці, як підприємницьким об'єднанням вдається координувати протести, якими є їхні вимоги. Серйозних досліджень на цю тему обмаль - тільки інформаційні повідомлення та опитування рядових учасників акцій про те, чому вони протестують. Звісно, це ж «базарники», а не олігархи чи політики, що про них можна писати?

Якщо ж абстрагуватися від поточної ситуації, то найцікавішими є матеріали, які показують приховані механізми й принципи прийняття рішень. Вони дають для розуміння життя набагато більше за абстрактну «аналітику». Відверте інтерв'ю з Галиною Климович набагато цінніше за стіс роздумів про вплив Путіна на Тимошенко чи Медведєва на Януковича. Збирання по крихтах інформації про те, як, наприклад, Янукович приватизував мис Аяй - це реальна робота. «Аналітика» ж на умовну тему «який олігарх стане нашим Ходорковським» - лише псування паперу.

Між іншим, свого часу в тривалій боротьбі з «тендерною мафією» суспільство здобуло тимчасову перемогу: Верховна Рада скасувала корупційний закон саме після того, як преса почала активно викривати схеми дії Тендерної палати. Тож можуть українські журналісти бути четвертою владою, якщо схочуть!

Ілюстрація - politic.blox.ua