Після запровадження громадського мовлення держава ще більше мінімізує свої регуляторні функції в сфері електронних ЗМI.

Коротка передмова: Частину цих тез я вже висловлював у ході парламентських слухань щодо громадського мовлення чи на шпальтах різних видань, але вважаю, що “спеціалізованим” читачам “Детектор медіа” мої роздуми також можуть бути корисними, принаймні, як додаткова прагматична інформація чи як аргументи для майбутніх фахових дискусій.

Рубіж переходу із державного статусу у суспільний свого часу долали всі без винятку західноєвропейські телерадіокомпанії. Однак, цей процес не швидкоплинний, а еволюційний, розгорнутий в часі. Приміром, ще й досі не можна говорити про повну незалежність від держави європейських “громадських” мовників. Рецидиви політичних тисків на суспільне мовлення спостерігаються й нині в ряді розвинутих демократичних держав, в т. ч. Італії, Греції, Португалії, Іспанії. Загальновідомий факт протистояння уряду Великобританії та Бі-Бі-Сі з приводу висвітлення війни в Іраку тощо.

Слід зауважити, що демократична Європа протягом тривалого часу так і не спромоглася виробити ідеальної чи “універсальної” моделі перетворення державних EЗМІ у суспільні, яку можна було б запозичити іншим телерадіокомпаніям. Кожна із європейських країн обирала власний шлях роздержавлення, адаптований до своїх історичних і національних умов. Очевидно, мають рацію ті фахівці, які стверджують, що такі поняття, як незалежність засобів масової інформації, свобода слова та інші дефініції слід відносити до сфери ідеального, і тому вони можуть реалізуватися лише частково і по-різному за тих чи інших умов.

Відтак, і переведення НРКУ із державних рейок на суспільні є об’єктивно назрілою, але далеко непростою справою.

Ще якихось 10–12 років тому про це не могло бути й мови. І не тільки тому, що новій владі щойно народженої української держави необхідно було мати в своїх руках ефективний медіа-інструмент, а й тому, що у період повального та дикого накопичення капіталу електронні ЗМІ під виглядом усуспільнення могли б бути успішно „прихватизованими” не лише частково, а й повністю.

Нині ж ситуація радикально змінилася. Помаранчева революція та прихід на її хвилі до керівництва державою колишньої опозиції створили всі умови для реальної демократизації суспільства, заміни, образно кажучи, “влади-батька” на “владу-партнера”.

Саме ці обставини і послужили поштовхом спочатку до активної дискусії про Cуспільне ТБ і радіо, а згодом і до практичних дій: створення Наглядової Ради НРКУ та ухвалення її перших рішень. До речі, дуже важливих рішень, які стосуються і програмної концепції каналів, і необхідності технічної модернізації, і перегляду частотного ресурсу, і гіпотетичного запровадження єдиної системи оплати праці співробітників Національного радіо...

Кілька слів про “Концепцію програмної політики Cуспільного мовлення України”, підготовлену робочою групою в рамках Коаліції громадських організацій “Суспільне мовлення”. Зокрема, у розділі “Основні засади програмної політики Громадського радіо” докладно мовиться і про Бі-Бі-Сі, з посиланням на шість його національних каналів, і про мережу NРR (США) та її ключові програми. Але чомусь про Українське радіо тільки одним рядком. Цитую: “УР-1, дротова мережа – новини, розмови у студії та авторські програми. Проблемою УР є робота за застарілими радянськими стандартами (? - В.Н.) виробництва новин, що не дозволяє залучити до аудиторії молодь та соціально активні прошарки населення”. Хвацько і абсурдно! Почнемо з того, що УР-1 це не тільки дротова, а й ефірна мережа - включно з довгими, середніми та ультракороткими хвилями і що УР складається не лише з одного каналу (УР-1), а з чотирьох – УР-2 (“Промінь”, молодіжний), УР-3 (“Радіо “Культура”) та Всесвітня служба радіомовлення України. Проте, найкумеднішим є розділ під назвою “Основні засади програмної політики Громадського радіо”, де всі шість рекомендаційних пунктів, за якими мусить жити і творити майбутнє Cуспільне радіо, видаються нам вихопленими із нині діючих засад програмної політики нинішнього УР. Тобто те, до чого додумалися автори, і що вони всерйоз рекомендують нам, є вже давним-давно освоєними напрямками мовлення УР, деякі з яких (в т. ч. дитяче та художнє мовлення) стали невід’ємними складовими творчо-виробничої діяльності УР ще у минулу, тоталітарну пору. Багато чого, набутого в той час, закономірно перейшло у нинішній час: від мелодії позивних УР (“Реве та стогне Дніпр широкий”) і до розважальних програм типу “Від суботи до суботи” тощо. Застосовувати тут революційні принципи руйнації здобутків “дощенту” – не менш абсурдні.

У дискусії про громадське мовлення конче необхідно враховувати і сьогоднішні особливості національного інформаційного ландшафту. 80 відсотків інформаційного ресурсу належить фінансово-промисловим групам, 10 відсотків - зарубіжним мовникам, причому, більшість з них - це закордонне іномовлення, що утримується за рахунок бюджетів інших держав, і лише 10 відсотків – це наше державне, національне, регіональне комунальне мовлення. Після запровадження громадського мовлення держава ще більше мінімізує свої регуляторні функції в сфері електронних ЗМІ, і ми будемо мати, напевнo, унікальну ситуацію у світовій практиці: позиція української влади, українського уряду у нашому власному інформаційному домі буде менше представлена, аніж, приміром, позиція офіційної Москви, оскільки “Голос Росії”, “Маяк”, РТР-Планета, Перший “Останкіно” – це класичне державне мовлення, що фінансується за рахунок бюджету сусідньої держави і вільно поширюється у нас як у кабелі, так і в ефірі.

Отже, потрібен, на мою думку, перехідний етап до повнокровного громадського мовлення, під час якого варто звернути увагу на такі фактори.

1. У законодавчій сфері слід відпрацювати незаперечні механізми щодо пріоритетності державних (суспільних) мовників, їхньої присутності в усіх регіонах держави. Європейський досвід формування інформаційного простору підтверджує доцільність дуальної моделі розвитку, тобто співіснування комерційного і публічного мовлення. Співвідношення публічного та інших засобів мовлення за останні десятиріччя в країнах об’єднаної Європи зберігає сталу пропорцію, приблизно 40 - публічне, 60 – інше. Тобто, громадське мовлення в розвиненій Європі виконує роль активного гравця. Як бути в Україні, коли в нас дискусія щодо громадського мовлення точиться навколо десяти відсотків фізично наявного інформаційного ресурсу? Тобто, ми апріорі закладаємо безперспективну, програшну схему для громадського мовлення на ринку інформаційних послуг. Тому, як це не демократично і не популярно, варто переглянути сегменти інформаційного поля держави з огляду на національні стратегічні інтереси. Я розумію десятирічні симпатії колишніх складів Національної ради з питань телебачення і радіомовлення України до “русского” чи “армянского” радіо, але раз і назавжди ми повинні сказати – спочатку Національна радіокомпанія України, а далі творчі змагання усіх інших, але з одним кардинальним застереженням – інформаційний простір має бути національно ідентичним, бо сьогодні, навіть в столиці України через FМ-мовників, ми відчуваємо себе в стані окупації – чужа мова, чужа культура, чужа ідеологія.

2. Треба покласти край монополії операторів зв’язку. Відсутні будь-які правила гри, жива конкуренція для Концерну РРТ, Укртелекому. В цій сфері печерна епоха – нас досі транслюють на передавачах Кагановича, енергозатратних, фізично виснажених, і, що цікаво, слюсар-ремонтник цих диво-станцій отримує в кілька разів більше від висококласного журналіста, політичного оглядача зі знанням іноземної мови на державному радіо, телебаченні. Нецікаві ми зв’язківцям зі своїм дротовим мовленням для селян чи Радіо “Культурою” для естетів у стереорежимі – для них одне мірило – гроші, які обертаються, і не вкладаються ані в цифрові технології, ані в супутникові мережі. Тим часом, наявні державні передавачі нещадно експлуатуються комерційними каналами, зношуються “до ручки”, хоча недержавні мовники, згідно з законодавством, мали б використовувати власні передавальні засоби. Необхідно, нарешті, покласти край паразитуванню комерційних телерадіоорганізацій на державній власності в цій галузі. І робити технологічний революційний прорив у галузі поширення радіо- і телесигналу, бо без нього нам годі говорити і про інформаційний суверенітет, і про європейську інтеграцію.

3. Варто надати державним, а далі і громадським мовникам статус особливих інституцій стратегічного характеру – і для звичайного, і для особливого періоду. В Австрії поліція має кнопку, якою вона може заблокувати все приватне радіомовлення і передати важливу інформацію щодо ситуації на автостраді. У нас якийсь утаємничений іноземець, власник обленерго своїм рішенням відмикає ефірні передавачі, і будь-яка важлива державна інформація чи у звичайний, чи – ще гірше - у особливий період може просто не дійти до слухача.

4. Необхідно забезпечити економічні підвалини для сталого розвитку суспільних телерадіоорганізацій як потужного фактора державотворення. Яка б не була фінансова скрута, але не є нормальною ситуація, коли бюджет НРКУ, яка обслуговує найбільшу за площею державу в Європі становить 16 відсотків державного радіо маленької Словаччини, 7 відсотків від бюджету державного радіо Румунії, 5 - польського радіо.

Порівняльна таблиця фінансування державного або громадського радіо у деяких європейських країнах (у мільйонах євро)



Примітка: 1. Дані з європейських країн – за 2002 рік, Україна (факт) – за 2004 рік.

Механізми фінансування Cуспільного мовлення можуть бути різноманітні – від цільових бюджетних призначень - до відрахувань від комерційної діяльності приватних телерадіоорганізацій, що часто використовують частоти і мережі, освоєні та створені усією українською громадою. Один лише фінансово показовий приклад передумов до громадського мовлення. Багато високих чиновників говорять про безперспективність проводового мовлення. Інакше думають прості люди - наша постійна багатомільйонна аудиторія. Укртелеком, що поширює наші програми проводовою мережею, збираючи за місяць символічну плату у розмірі 50 копійок за радіоточку, не вкладаючи фактично нічого, заробив у минулому році майже 70 млн. гривень, що в кілька разів перевищує бюджет НРКУ. Умовно, скажімо, піднімаємо плату до 2 гривень - і набуває справжньої вартості наш інформаційний інтелектуальний продукт, за який, власне, і платять люди гроші. Вистачить і на технічне оснащення, і на розвиток.

5. Вкрай важливо при переході до громадського мовлення забезпечити прозорість і спадкоємність творчого, художньо-естетичного характеру високої школи Українського радіо - безперечного лідера радіоефіру як за рейтингами, так і за духом. Аналіз діяльності Національної радіокомпанії України, зокрема, її програмної політики свідчить, що серед усіх електронних ЗМІ в Україні вона найближче стоїть до реалізації принципів Cуспільного мовлення. Добре розвинена інформаційна служба з потужною кореспондентською мережею в Україні та за кордоном дозволяє НРКУ забезпечувати слухачів найповнішою та найоперативнішою інформацією. В аналітичних програмах представлені різні точки зору як керівників держави, так і різних політичних сил, сфер економіки, науки, культури з найрізноманітних питань суспільного та державного життя, в ефірі Українського радіо багато молодіжних, дитячих, пізнавальних, освітніх передач, програм присвячених пропаганді здорового способу життя. Другий канал “Промінь” є лідером серед інших радіокомпаній у популяризації сучасної української естради. Третій канал Радіо “Культура” пропонує слухачам багато культурологічних програм, передач класичного мистецтва, фольклор, літературу, радіотеатр. Всесвітня служба радіомовлення України є основним джерелом поширення інформації про нашу державу в світі. Через усі програми проходить ідея шанобливого ставлення до рідної культури, слова. В НРКУ створено унікальний аудіофонд, який поповнюється записами видатних митців та власних художніх колективів: заслуженого академічного симфонічного оркестру, оркестру народної та популярної музики, хору імені Платона Майбороди, великого дитячого хору.

Ці міркування просив би вважати доповненням до дискусії про Cуспільне мовлення, яка досить активно розпочалася в нас, і в якій нерідко разом з купіллю вихлюпується і дитина.

Нехай це буде банально, але наостанок пошлюся на прописну істину, а саме: демократія без самозахисту, як і суспільство без держави, приречені. Тому невтомно шукаймо найоптимальніші шляхи до Cуспільного мовлення, яке має увібрати в себе все найкраще із набутого в Європі і водночас залишитись специфічно національним, українським мовленням з його багатою і славною історією.

Усі матеріали з проблематики створення Суспільного мовлення в Україні та реформування державних ЗМІ „Детектор медіа” публікує за підтримки МФВ „Відродження”