Про “Вечірню казку” можна написати багато і не сказати нічого. А можна нічого не казати, а лише послухати її глядачів – маленьких мешканців нашої великої країни, які починають з “Вечірньої казки” своє свідоме життя. Вони дружать з Поштарочкою, Слоником і Єнотиком, малюють Тьотю Аллу і складають ось такі вірші:

“Темна нічка землю оповила,

Все завмерло і не шелестить,

Я чекаю, знаю: казка мила

До мого віконця прилетить.

Вона летить на крилах радості й чекання,

Про неї мрії всі мої і сподівання,

Я колискову разом з нею заспіваю

І в сон солодкий непомітно поринаю...”ї

( с.Ворохта Івано-Франківської області)

Нова “агресивна” сітка мовлення Першого Національного стала найбільш агресивною до найменших, до глядачів “Вечірньої казки”. Процес її знищення почався ще задовго до “помаранчевої революції”, і революція тут не до чого. Просто казка стоїть у найдорожчий для рекламодавців час – “прайм-тайм” і забирає у телекомпаніїї можливість заробляти гроші. Тому казку або знімали, або скорочували до 5 хвилин, не був постійним і час виходу в ефір. Вона стрибала по ефірній сітці, мов скажена, і “спіймати” казочку в ефірі могли лише найтерплячіші її фанати. Наслідком цього і стало зниження рейтингу програми, хоча її оточення – анонси передач, рекламний блок і “Мегалот” теж не високорейтингове сусідство. Якщо б зробити казку повноцінною дитячою програмою, з модернізованими декораціями, сучасними куклами, яка за державним замовленням повинна бути в ефірі 15 хвилин, і поставити б її щодня в постійний час, ми б подивилися на рейтинги!

Дитинство починається з маминої колискової, яку потім дівчата повторюють своїй улюбленій ляльці, а згодом і самі співають немовлятам. Колись і мені мама співала “Ходить Сонко по вулиці” і я покохала українську пісню на все життя. Може, тому і стала композитором, щоби складати колискові і дарувати їх малюкам.

Недавно прочитала лист в Інтернеті – пані Наталя з Канади шукає слова колискової з “Вечірньої казки”. Львівський Форум відповів їй, що не дивиться УТ-1, а я випадково натрапила на цей лист і вислала жінці вірші колискової пісні, яка п’ять з половиною років вінчала єдину в Україні телевізійну казку для малят. Передача існувала на державному каналі завдяки ентузіазму її творців. Колись у нас працювала режисер Анжела Сухіна, яка просила у чоловіка – військовослужбовця – гроші ніби-то на косметику, а сама вкладала їх в нове оформлення “Вечірньої казки”, бо соромно було дивитися на злиденні студійні декорації Першого каналу. Потім цей режисер з успіхом реалізувалася на комерційному каналі. Болісно було спостерігати, як гине телекомпанія, як знищуються її традиції, і як найкращі працівники каналу з останніх сил рятують його, бо залишилися тут лише заради ідеї.

Коли в Україні з’явилися перші комерційні телеканали і “перебіжчики” пішли працювати туди, я сказала собі – ні! Це – моє телебачення, тут я вчилася, тут мала перші успіхи і поразки, і від мене залежить, яким воно буде. На жаль, я помилилася. Одного ентузіазму не вистачило, щоби зробити якісний телевізійний продукт. Потрібні гроші. Небагато, хоча б стільки, скільки закладено в бюджеті. Потрібна нова техніка, бо навіть відкрити графіку, зроблену вдома на CD RW, на Першому каналі нема де. Лише недавно з’явилися касетні магнітофони Sony замість “Маяків”, які рвали і розтягували аудіоплівку. Більшість апаратних Першого каналу оснащені “бетакамами”, від яких уже двадцять років як відмовився весь цивілізований світ. В редакціях лише в останній рік друкарські машинки “Янтра” замінили на старі ( мабуть, списані в інших установах) комп’ютери, і редактори тільки-но почали їх опановувати. Про туалети, в які ми ходимо, я вже писала. З того часу дещо змінилося. Якщо раніше в туалетах не було паперу, мила і води, то тепер в них немає ще й світла. Мабуть відімкнули, щоб не бачити бруду. Але запах!?

Перший національний пахне сечею і лайном. Працювати там зле. Але люди все одно йдуть щоранку на роботу. Чому?

Про це – анекдот.

На Першому національному вдвічі знизили заробітну плату – а люди все йдуть на роботу.

На Першому національному зовсім перестали платити гроші – а люди йдуть на роботу.

На Першому національному зробили платний вхід – а люди знову-таки йдуть на роботу і платять за вхід.

А може, нас дустом?

Недавно на станції метро Лівобережна я почула дивний діалог:

-Дай мені дишку!

-Не дам!

-Ну дай хоч трохи! Хоч пів-дишки!

-Ні, я сам буду мультик дивитися!

Це розмовляли два маленьких токсикомани, один з яких купив у “доброї” бабусі тюбик клею і жадібно дихав ним, а другий не міг відібрати, щоб і собі дихнути. Як зараз бачу їх замурзані обличчя, спотворені бажанням наркотичних видінь. Це – наші діти. Це – наше майбутнє. Але ми вже ніяк не можемо їх врятувати.

Я відчуваю себе безсилою на Першому національному, якому, як і мої колеги, віддала життя. Коли прийшла нова влада, з’явилася надія на покращення стану УТ-1, на підвищення заробітної плати, авторських і режисерських гонорарів, на покращення технічної бази НТКУ, появу нових камер, мікрофонів, апаратних, комп’ютерних…

Але, на жаль, і нове керівництво почало не тільки з реформування новин (що, вже зараз можна сказати, їм таки багато в чому вдалося, судячи з першого тижня ефіру новин «Новин» на Першому національному). А й зі … знищення вечірньої казки. Бюрократія – це діагноз?..

P.S. від «Детектор медіа». - Ми вважаємо, що нинішня «Вечерня казка» на Першому національному потребує переформатування, для чого, перш за все, мають бути задіяними трохи інші гроші. В той же час, ми впевнені і в тому, що на фоні фактично повної відсутності власного виробництва проектів для дітей і юнацтва в українському телеефірі «походя» розправлятися з вже існуючою програмою - категорично не можна. Авторам казки на Першому національному треба поставити конкретну задачу і створити умови для її втілення – і, ми впевнені, вони доведуть власну спроможність видати непоганий результат. Ну а щодо псування рейтингів новин… Що ж, якщо це дійсно так – треба шукати програмних рішень, як це зробили, скажімо, на державному каналі «Росія» у сусідній країні, де «Спокойной ночи, малыши» йде протягом багатьох років.