Організаторами слухань виступили Програма сприяння парламенту України та громадська організація „Інтерньюз-Україна” за участі Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації. На жаль, на слуханнях не були присутні ані президент НТКУ Тарас Стецьків, ані віце-прем’єр-міністр Микола Томенко, які були запрошені. Цей факт викликав незадоволення присутніх; у виступах лунали запитання: „А для кого ми все це розповідаємо?” Варто відзначити, що деякі інші учасники слухань теж не продемонстрували великої зацікавленості, й зала, де відбувався захід, до часу його завершення спорожніла більше, ніж наполовину.

Розпочалися слухання з доповіді голови Комітету з мас-медіа Ради Європи Кароля Якубовича. Законодавство, правове регулювання, - то речі вторинні, - зазначив він. Найперше, що потрібне, - це порозуміння в суспільстві щодо потреби в існуванні громадського мовлення. Доповідач виокремив рекомендації Ради Європи щодо функціонування громадського мовлення: воно повинно мати інституційну автономію та редакційну незалежність; нести відповідальність перед суспільством, а не перед державою. Мовники мають бути власниками свого майна – адже коли мовлення є державним, держава може забрати все аж до останнього стола. За цих умов про жодну автономію йтися не може. У багатьох європейських країнах власником майна компаній громадського мовлення номінально також є держава. Але це супроводжується чітко прописаними законодавчими нормами про те, що держава не має вирішального впливу на мовників.

Доповідач детально змалював організацію громадського мовлення в Польщі. Зокрема, жоден орган державної влади не має вирішальних повноважень навіть у питанні призначення членів наглядової ради. Причому, терміни каденції всіх органів керування не збігаються з термінами каденції президента та палат парламенту; більше того – щодвароки змінюється третина складу наглядової ради. Отже, і парламент, і президент отримують наглядову раду, більшість складу якої було сформовано їхніми попередниками. Членів наглядової ради не можна відкликати. Існує механізм відставки ради в цілому, але для того потрібна згода обох палат парламенту та президента. Функціонує громадське мовлення як акціонерне товариство міністерства казни. Це було зроблене для того, щоб у разі виникнення пробілів у законодавстві, що безпосередньо регулює його діяльність, можна було б скористатися цивільним кодексом. Але міністр казни не має права ані втручатися в редакційну політику, ані навіть відбирати до бюджету прибутки телевізійних та радіокомпаній громадського мовлення. Так само закон не дозволяє поточне керування громадським мовленням ані парламентові, ані президентові.

У Польщі існують чотири джерела фінансування громадського мовлення. Це – абонплата, власна діяльність, спонсоринг та реклама, а також інші джерела. У Великій Британії та країнах Скандинавії фінансування ведеться виключно за рахунок абонплати. У країнах Бенілюксу та Естонії – виключно з державного бюджету. У Німеччині, Ірландії, Іиалії – за рахунок абонплати та реклами, у Португалії, Іспанії, Угорщині – з держбюджету та за рахунок реклами. При цьому там, де громадське мовлення фінансує держава, вона не має права державного контролю за мовленням, вона також не має права надавати або не надавати кошти на власний розсуд.

Пан Якубович відзначив, що Україна не повинна механічно копіювати досвід будь-якої з європейських країн, а мусить виробити ту форму функціонування громадського мовлення, яка найбільше відповідатиме її власним умовам. Але саме створення громадського мовлення та національної ради з питань телебачення та радіомовлення є ознаками того, що період посткомуністичної трансформації в галузі ЗМІ у країні завершено.

Якубович поділився своїми враженнями від України. Зокрема, він зазначив, що його прикро дивує відсутність в українців віри в те, що демократичний експеримент буде вдалим, відсутність віри в те, що щось вийде. У джемократичних державах суспільство повинно бути сильним, а без віри в успіх перетворень не буде й самих перетворень.

Інші учасники слухань також приділили багато уваги питанням організації громадського мовлення. Зокрема, народний депутат Сергій Правденко зазначив, що у проекті є громадська рада (її призначатиме парламент), адміністративна рада (її призначатимуть парламент та президент) і кваліфікаційна рада. На його думку, кваліфікаційна рада є зайвою ланкою.

Багато хто з присутніх (зокрема, й член Національної ради з питань телебачення та радіомовлення пан Понеділко) висловлювали песимізм щодо перспектив створення суспільного (чи то громадського) мовлення. На це немає політичної волі, - відзначали вони. Лунали навіть репліки, зміст яких зводився до того, що хибну систему керування мовленням ніхто не має наміру міняти, а навіть наявне законодавство не виконується. Звернення до керівників держави нічого не дають, - із жалем констатували в кулуарах деякі учасники. Валерій Іванов (АУП) відзначив, що влада ухвалює рішення без огляду на громадське обговорення. Українське суспільство залишається авторитарним, - сказав він.

Під час слухань виникла супречка, яка вже тривала в „Телекритиці”: яке слово коректніше вживати в назві – „суспільне” мовлення чи „громадське”: на думку декого з учасників, загальнонаціональне мовлення може бути лише „суспільним”, тоді як „громадське” – то місцеве, „общинное”. А як же тоді бути з громадською думкою? – запитували інші. Медіаюрист Тарас Шевченко зауважив: коли в офіційній назві системи мовлення присутнє слово „громадське”, чи „суспільне”, чи „публічне” – це є вірною ознакою того, що насправді під цією назвою ховається те саме державне. Саме так сталося у Вірменії, Молдові та Росії. Тоді як у демократичних країнах, де існує справді суспільне/громадське мовлення, в офіційній назві це не зазначене.

Багато уваги було приділено питанням фінансування громадського мовлення. Адже хронічне недофінансування НТКУ було найефективнішим засобом поставити його в повну залежність від державної влади. Зокрема, Олександр Зирін запропонував поєднати державне фінансування з бюджету, рекламну діяльність та поступовий перехід на абонементну плату з обмеженням реклами. Утім, із концепцією пана Зиріна, згідно з якою мусять існувати взаємопов’язані державне та громадське мовлення, при тому що основним виробником продукту має бути державне, багато з присутніх не погодилися. До того ж, лунали засереження щодо того, що багато з запропонованих ідей випускають з поля зору громадське радіомовлення, ведучи мову лише про телебачення.

На думку Олександра Ткаченка, автора однієї з концепцій громадського мовлення, перехід до абонплати має бути дуже поступовим. Гіршої агітації на користь такого мовлення, ніж якщо примусити громадян платити невідомо за що, не існує. Також пан Ткаченко запропонував як одне з джерел фінансування податки на купівлю телевізорів, податки на рекламу, на використання приватними каналами іноземної продукції.

Учасники слухань наголошували, що без громадського мовлення неможливо задовольнити всі потреби суспільства в інформаційних, культурних, навіть спортивних програмах – бо гонитва приватних каналів за рейтинговими матеріалами призводить до збіднення пропозиції, до звуження тематики мовлення.

Нерозв’язаність основоположних питань – тобто, організаційних, політичних, економічних, юридичних – призвела до того, що не вдалося чітко витримати тематичні блоки слухань: всі виступи так чи інакше зводилися до тих самих основоположних проблем.

13 квітня відбудуться парламентські слухання щодо проблем громадського мовлення.

Усі матеріали з проблематики створення Суспільного мовлення в Україні та реформування державних ЗМІ "Детектор медіа" публікує за підтримки МВФ "Відродження"