Надія Довгич, для „Детектор медіа” Доволі оригінальний погляд на проблему суспільного мовлення в Україні пропонує сьогоднішній учасник дискусії в „Детектор медіа” співробітниця НТКУ Надія Довгич.

Аналіз дискусії у мас-медіа щодо Громадського телебачення України викликав у мене враження, що замість старого корабля державного Національного телебачення пропонується збудувати конструктивно застарілий новий корабель із його уламків. Вважаю, що це не зовсім раціонально, оскільки ХХI століття новітніх інформаційних технологій дає змогу збудувати принципово нову модель інформаційного лайнера під назвою “Громадське телебачення”.

Це має бути не секонд-хенд, не гідра зразка 70-х, яка проглядає у пропозиціях, а повнокровний організм із добре налагодженим – завдяки високим технологіям – зворотнім зв’язком.

До філософії питання

Те, що фігурує поки що у дискусії, мало чим відрізняється за своєю філософією від попередньої практики. Знову – столичні й обласні журналісти (як самі захочуть) пропонуватимуть програми для громади, а не сама громада (що захоче) розповідатиме про себе для всеукраїнської аудиторії.

Але хто сказав, що четверта влада, навіть під наглядом Громадської ради, не здатна й далі гнити з голови? Хто встежить, де принципова позиція, а де – журналістський рекет за гроші чи бажання утвердити себе за рахунок паплюження популярної особистості? Хто сказав, що якість журналістського продукту може визначатися винятково рейтингом або ж критеріями непрофесіоналів?

Інша річ – самі громади, які на місцях продукують телевізійний продукт. Самі ж громади – на місцях – контролюють якість цього продукту, а відтак – або наймають, або далі не наймають тих, хто виконує замовлення села, міста на представлення його на всеукраїнському Громадському телебаченні. Новітні інформаційні інтернет-технології вже дають змогу виходити в громадський телеефір – в режимі реального телебачення – з будь-якого місця подій – і просто собі окремим громадянам, що захоплюються ТБ. Аби тільки зареєструвалися як автори… Тож чому б не дати всім бажаючим можливість реалізуватися в цій здоровій пристрасті, звичайно, за умови додержання спеціальних законів, що забороняють порнографію, пропаганду насильства тощо? Хіба це не відповідає потребі побудови новітньої модерної держави за такого рівня освіти й інтелекту, як наш? Не можна не враховувати й феномен нинішнього часу – підростає нове покоління індиго-дітей, молоді, для якої новітні інфокомунікації – вже спосіб життя. Навіщо ж під виглядом громадського телебачення в громадянському суспільстві знову підсовувати їм монополізований кількома десятками телевізійників канал одностороннього радіорелейного зв’язку?

Автори Громадського телебачення

Ще років 10 тому, знімаючи фільм про Івана Пулюя, ми побували у його онука в австрійському Лінці. Вдома у Пітера Пулюя побачили маленьку телестудію: відеокамеру, монтажний магнітофон, касети. Тут він робить сюжети про Лінц і – за угодою – поставляє їх у центральну телестудію. Таких студій по всій Австрії багато. Вони й наповнюють змістом повнокровний організм громадського за своєю суттю телебачення країни. Багато “домашнього відео” бачила і на телеканалах Німеччини. Цікавий досвід ефективного функціонування системи, схожої на пропоновану тут, уже давно існує в Англії.

До речі, в нашій країні досьогодні збереглося чимало колись дуже популярних народних кіностудій, які тепер знімають ще й на відео. Приклад – студія в Ульянівці на Кіровоградщині. Її продукція – просто шедеври! Ці народні студії радо візьмуть участь у наповненні ефіру Громадського телебачення.

Чи не в кожному місті, селі вже є приватні студії, що заробляють зйомками ритуальних подій. Для душі багато з них роблять сюжети про свій край, людей тощо. Чимало освітніх закладів уже запровадили курси дикторів, ведучих. А що робити далі – слухачі курсів не знають. У кращому разі працюють шоуменами. У багатьох школах, при інших дитячих – і не тільки – закладах є гуртки журналістики, які знімають “у корзину”. А скільки є народних театрів! А скільки розумних людей, котрі шукають захоплення! Хіба все це не авторські ресурси громадського телебачення?

Техніка і технології

Новітні телекомунікаційні технології дають нові фантастичні можливості для створення модерного всенародного телебачення.

Ще в 2003 році на Всесвітній виставці інфокомунікацій “СЕВІТ” у Ганновері в Німеччині бачила планшетний комп’ютер фірми “Тошіба” із вмонтованою відеокамерою, що дає змогу знімати, монтувати сюжети та передавати їх на відстань у режимі реального часу засобами інтернету. Ціна не набагато перевищує вартість звичайного ноутбука. Враховуючи, якими високими темпами в Україні поширюється хайтечна техніка, вже скоро власників подібних ноутбуків буде досить багато. В нашій країні вже чимало й іншої пересувної відеознімальної та передавальної техніки, здатної працювати в “польових умовах” як у лінійному, так і в цифровому форматі. Дещо вже навіть виробляється, приміром, у Кіровограді.

Уся Україна вже зараз покрита мережею оптоволоконного та супутникового зв’язку, що чекає свого завантаження. Інтернет-технології вже теж широко запроваджені по всій території держави. Усе це можна використати для створення мережі зворотнього зв’язку системи Громадського телебачення.

Зрештою, маємо цілу армію висококваліфікованих спеціалістів з інфокомунікацій, які шукають для себе достойної роботи. Є ціла армія районних журналістів, яких можна переспеціалізувати, передбачивши таку статтю витрат у місцевих бюджетах. Є мережа студій кабельного телебачення.

Чому б усе це, вже готове, не задіяти для цікавої й захоплюючої справи всенародного ТБ?

Спосіб реалізації

Коли ми розглядали в Ганновері планшетний комп’ютер з відеокамерою, зв’язківці з Чернігова (“ІТЕК “Чезара”) прокоментували: це хороша техніка для відеоінтерактиву. Зображення можна посилати прямо в студію, де сидить ведучий…

Отже:

Є розгалужена мережа авторів і є Центральна студія громадського телебачення. Структура цієї студії передбачає як власне студію для відеоінтерактиву, так і штат редакторів-диспетчерів, котрі приймають заявки на появу в ефірі того чи іншого включення, переглядають передачі та фільми “з периферії”, що пропонуються до ефіру, запрошують до студії гостей – для інтерактивного спілкування з глядачами тощо. Штат Центральної студії включає в себе також творчі групи, що готують випуски гарячих новин та окремі передачі гуманітарного і господарчого змісту.

Ну і, звичайно, керівництво, менеджери, наглядова рада…

Відповідно – обладнання…

Канал “ГМ” має бути цілодобовим, з добре продуманою програмною сіткою, яка включає в себе тематичні блоки, що готуються і центральною, і регіональними студіями, інтерактив, рекламу.

Центральна студія та вся мережа новітнього Громадського телебачення може бути створена при "Укртелекомі" чи за його участю.

Освіта

До підготовки громадських кореспондентів підключаються:

– інститути підвищення кваліфікації

– інститути та факультети журналістики

– приватні курси на місцях, які організовують фахівці

– заклади, що проводять дистанційне навчання

Юридична база

Існуюча законодавча база, що стосується засобів масової інформації, захисту інформації, прав, обов’язків та відповідальності працівників засобів масової інформації.

Плюс спеціальні положення щодо реєстрації учасників Громадського телебачення, їх захисту тощо…

Відповідальні міністерства і відомства

Держкомзв’язку, Держчатсотнагляд, Держкомтелерадіо, міністерства освіти і науки, культури, “Укртелеком” тощо.

Фінанси

Гроші громад (хто не захоче “світитися” на ГТБ, а отже створити осередок і платити автору?).

Абонплата. За кабельне ж платимо. Може, ГТБ має бути в кабельних пакетах.

Частина прибутку “Укртелекому”, який матиме зиск на запровадженні нової послуги.

Держдотація (для початку).

Пожертви.

Плата за рекламу місцевих фірм.

Кредитні спілки, які треба створювати – не каси взаємодопомоги, а саме спілки, можливо, за зразком американських.

РЕЗЮМЕ

У тяжкі й бідні роки першої половини ХХ століття на території України була запроваджена система преси – від республіканської до обласної, районної й аж до багатотиражок.

У нелегкі повоєнні роки ХХ століття вдалося налагодити систему радіо – від республіканського до районного і навіть заводського.

ХХI століття пропонує можливості для запровадження широкомасштабної всеохоплюючої системи дійсно громадського телебачення.

***

Що робити з Національною телекомпанією України?

Особисто я вважаю за честь служити ДЕРЖАВІ УКРАЇНА в політично не заангажованій науково-пізнавальній програмі на Державному телебаченні. Свідомо уникаючи “тісних обіймів” міністерств, відомств, навіть НАНУ, іноземних фондів, ми уникали й цензури. Завжди робили те, що вважали за потрібне. А в дні авансу та зарплати жартували: “за свободу треба платити”. На жаль, бідністю. Пропонуємо тим, хто хоче повернутися в перелицьовану альма-матер, але на більшу зарплату та кращу техніку, хоча б з півроку попрацювати за 500 гривень на застарілій техніці, як це роками робимо ми. СлабО?

Якщо ж серйозно, то вважаю, що в нинішній ситуації, коли депутатські групи і партії, олігархи тощо мають власні канали, позбавляти владу свого каналу – недемократично. Вважаю Державне телебачення також стратегічним інформаційним ресурсом, обов’язковим для збереження держави у глобалізованому світі, характерна риса якого – інформаційні війни, котрі передують колонізації країн.

Треба прямо задекларувати канал УТ-1 як державний, офіційний.

Бо хіба у нас більше немає державної політики як власне такої та державної політики в гуманітарній, економічній, інших сферах, що потребує роз’яснення для громадян?

До речі, такий підхід зовсім не виключає власної позиції журналіста, його чесності, порядності та відповідальності передусім перед ДЕРЖАВОЮ УКРАЇНА.

І все ж, треба щось міняти. Передусім ситуацію, коли за свободу доводиться платити бідністю. Не може бути шармовим телебачення бідних людей. Що міняти ще? Це вже окрема тема…

Надія Довгич, для „Детектор медіа”

Довідка „Детектор медіа”: Надія Довгич, керівник програми “Грані пізнання” Національної телекомпанії України. Після сільської школи на Одещині рік працювала в “районці”. Закінчила Київський Державний університет. Працювала в обласній партійній, республіканській молодіжній газетах, науково-пізнавальному журналі. З 1987 року – на державному телебаченні як керівник науково-пізнавальних програм “Земле моя”, “Свічадо” “Грані пізнання” тощо.

Усі матеріали з проблематики створення Суспільного мовлення в Україні та реформування державних ЗМІ „Детектор медіа” публікує за підтримки МВФ „Відродження”

Читайте також:

Громадське мовлення і єдиний громадський мовник

Мар’яна Ангелова, голова Нової профспілки працівників НТКУ: „Нам потрібно національне бачення національного телебачення”

Що реформуємо і навіщо?

Про наріжні засади редакційної політики Громадського мовлення

Как нам обустроить… вот это?

Громадське телебачення – поряд з державним

Концепція Громадського телебачення України

Суспільне мовлення: різдвяна казка чи близька реальність?

Виктор Лешик: перелицензирования телеканалов не будет

Татьяна Лебедева: "Мне трудно сегодня представить, что на «1+1» опять появятся "пятиминутки ненависти"