Сьогодні дискусію про Суспільне мовлення ”Детектор медіа” продовжує статтею відомого публіциста, політолога, дослідника медійного дискурсу Володимира Кулика.

У дискусії про громадське/суспільне телебачення, що активно точиться останнім часом у “Телекритиці” й не дуже активно – в інших відомих мені виданнях, впадає в око оминання одного аспекта, важливого з огляду й на пропоновані суспільні функції такого телебачення, тобто його ідеологічний (у широкому сенсі) меседж, і на сам комунікаційний канал, медіум, яким цей меседж має передаватися. Один із найвідоміших західних теоретиків медій Маршал Маклюген уславився, зокрема, фразою про те, що medium is a message, тобто мовленнєва форма визначає ідеологічну суть. Наші дискутанти, як і всі учасники українського медійного процесу, не звертають на цю обставину уваги, що викликає сумнів, чи буде майбутнє телебачення докорінно відмінним від минулого й нинішнього.

Аспект, який я маю на увазі, – мова громадського теле(радіо)мовлення. Тавтологія тут не випадкова. Якщо вже в україномовних текстах про ТБ почали нарешті вживати слова мовлення (раніше здебільшого калькували з російської віщання, що один мій приятель тлумачив як вищання, тобто, семантизуючи омонімію, шум, щось на кшталт виття глушилок на тлі ворожих радіоголосів), і Кирило Лукеренко слушно наголосив роль мовлення як спільної основи різних комунікаційних практик, то треба звернути увагу й на те, що мовлення завжди відбувається якоюсь мовою, котра, поряд із технічним каналом зв’язку, теж є комунікаційним медіумом. Поділ на мови, повага до стандартних мов і зневага до нестандартних (“нечистих”, “мішаних”) – це, звичайно, конвенція, тобто теж ідеологія, але надто глибоко вкорінена в свідомості переважної більшості мовців усіх країн світу, тож проблематизувати її тут не місце. А от що я хочу поставити під сумнів, то це безпроблемність вибору однієї зі стандартних мов як медіуму українського громадського (і не тільки) мовлення.

Це правда, що в дискусіях про засади та в подальшій практиці громадського мовлення в Британії, Німеччині й більшості інших європейських країн це питання не порушувалося, бо вважалося, що ніякого вибору робити не треба: в кожній країні є своя мова, нею й треба мовити. Звісно, не все так однозначно, адже не в усіх країнах переважна більшість громадян говорить однією мовою, до того ж інтенсивна міґрація останніх десятиліть істотно змінила мовний склад населення, й мова телебачення мала б відбивати ці зміни. Що вона потроху й робить, але, оскільки я знаю, не надто адекватно до змін у мовних ідентичностях членів суспільства. Втім, це проблема не лише громадського телебачення й не лише медій: мовна більшість опирається змінам у мовно-культурній політиці держави й публічних практиках суспільства, тому її мова (зазвичай титульна) залишається по суті єдиною мовою публічних практик і об’єктом преференційного ставлення держави. Простіше кажучи, якщо мову меншини викладають лише в недільних школах і зовсім не вживають в урядових установах, то годинна телепрограма раз на тиждень може здаватися її носіям достатнім здобуком, а носіям титульної мови – навіть надмірною поступкою, бо й ті, й ті оцінюють її з погляду попереднього стану, в якому не було ніякого мовного плюралізму на телебаченні, а ще раніше – й у суспільстві.

Але це практика “давніх”, усталених (хоч і змінюваних) націй. А наша ж, каже її народжений разом із нею президент, щойно постала, тому саме тепер окреслюються її головні ідентифікаційні параметри – й економічні, й зовнішньополітичні, й мовно-культурні. Не те, щоб цілком довільно: ясна річ, ми навряд чи можемо вирішити будувати феодальний лад, інтеґруватися в Організацію африканської єдності та говорити латиною. Можливий вибір обмежують - окрім впливу зовнішнього світу – уявлення й побажання переважної більшості населення, які й утілюють те, що окреслюється абстрактним поняттям “традиція” (це наш зв’язок із тією нацією, народом чи просто людьми, котрі були в Україні до помаранчевих “пологів”). Проте деякий вибір у нас – у держави та громадянського суспільства – таки є: як між Європейським Союзом, ЄЕПом, їхнім поєднанням у якомусь вигляді та пошуком чогось іншого, так і між активною українізацією/дерусифікацією, повною двомовністю та збереженням сформованого Кучминою багатовекторністю статус-кво. Інакше кажучи, ми маємо визначити ієрархію та спосіб поєднання задекларованих орієнтацій на відродження української мови та культури, забезпечення мовних прав усіх громадян та збереження суспільної стабільності. І телерадіомовлення – загалом та громадське зокрема – є важливою ділянкою формулювання та здійснення цього вибору, від успіху якого великою мірою залежить доля нової влади й нової нації.

Проте учасники дискусії про майбутнє громадське телебачення цього вибору не згадують (про мови, яких воно має вживати, було дуже коротко й загально сказано в концепції команди Олександра Ткаченка, а дальші коментарі не торкалися цього аспекту взагалі). Годі судити, чи вони не хочуть завчасно порушувати делікатне й потенційно конфліктогенне питання, а чи просто вважають, що ніякого питання немає. В кожнім разі, свідомо чи несвідомо дискутанти підтримують уявлення, що мовної проблеми в Україні не існує, тобто продовжують практику переважної більшості медійних практик минулого десятиліття, від спадщини якого ми нібито відмовляємося. Бо тоді (власне, й дотепер) можна було трохи мовити (в новинах, фільмах, ток-шоу, рекламі) українською мовою, а трохи – чи не зовсім трохи – російською, спочатку привчати глядача до української мови американських серіалів, а потім наповнити прайм-тайм російською мовою російських (“1+1”), почасти перевести новини з російської на українську (“Інтер”) або в україномовні новини запросити російського ведучого, який (ясна річ, не в Америку ж приїхав!) почав вести їх російською мовою (ICTV). І все це без декларування засад, на яких ці практики, їхня тяглість чи зміна ґрунтуються, в ім’я чого здійснюються, чиїм інтересам відповідають. Припускалося, що в ім’я стабільності, яка в дискурсі Кучминого режиму, що його активно транслювали й розвивали провладні медії, стояла безперечно вище від прав. Власне, про мовні права в цьому дискурсі – й політичному, й медійному – взагалі не йшлося. Зрозумілість обох мов для всіх чи переважної більшості українських громадян мовчазно тлумачилася як загальна прийнятність цих мов, тому наполягати на якійсь одній із них громадяни, як припускалося, не мають потреби, а отже, й права. Ця байдужість до медіуму (як я докладно арґументую в в статті, опублікованій торік у “Критиці”, ч.5-6) насправді становила – незалежно від того, була вона щирою чи вдаваною – потужний ідеологічний меседж. Ідеологія двомовності, що суперечить і переконанням великої частини громадян, і задекларованим у Конституції засадам державної політики, стала – передусім завдяки тому, що не артикулювалася, – своєрідним здоровим глуздом, який українські медійники поділяли, підтримували своїми практиками й, варто наголосити, накидали, робили безальтернативним. Відтак питання про вибір мови поставало хіба що з огляду на вимоги ліцензії, про які зрідка нагадувала Нацрада або недобиті націоналісти. Не дивно, що українські телеканали не виробили чи принаймні не оголосили чітких засад мовної політики й не запровадили диференціації на рівні каналів, жанрів чи часу мовлення, яка могла б якось ураховувати інтереси різних груп глядачів/громадян. Довільне змішування мов у телеефірі стало єдино нормальною практикою, яка відбивала той буцімто спільний для всіх українців здоровий глузд прийнятності двох мов і неважливості вибору поміж ними, що його – великою мірою під впливом цієї практики – дедалі рідше проблематизували навіть “націонал-демократи”.

Судячи з дискусії про громадське телебачення, панування цього “здорового глузду” може зберегтися й у новій Україні. Прикметно, що навіть після того, як ставлення до мови знову стало, хай тимчасово й під впливом маніпулятивної пропаґанди, одним із головних чинників поділу суспільства, ідеологи й імовірні практики нового телебачення вважають за можливе оминати питання про те, якою мовою/мовами телебачення сприятиме демократичному перетворенню країни, творенню європейської нації та задоволенню інтересів громадян. Тобто навіть тепер припускається (якщо відкинути версію про свідоме оминання проблеми, котра може підважити спільність поглядів творців нового телебачення), що громадянам усе одно, якою мовою – принаймні якою з двох уживаних у цій країні мов – їх інформуватимуть, освічуватимуть і гуртуватимуть. Це припущення тим неадекватніше, що від нового президента чимало людей очікують (хай і не в першу чергу) розв’язання мовної проблеми, але різні групи бачать це розв’язання по-різному. З одного боку, він сам пообіцяв дати громадянам змогу й далі говорити тією мовою, якою їм зручно, й тепер вони пильнуватимуть, чи дотримає він слова. А з другого, поворот до Європи (навіть якщо не сприйманий як розрив із Росією) для багатьох прибічників Ющенка, зокрема для багатьох людей у його оточенні, означає відмову від Кучминої “багатовекторності” й рішучіше впровадження української мови, яке зробило б Україну подібною до європейських національних держав. Сам Ющенко, можливо, щиро вважає ці дві речі цілком сумісними й не розуміє, що впровадження української мови в певних практиках означає, хоч як крути, змушування до неї людей, які здійснюють ці практики, а надання громадянам права говорити так, як їм зручно, передбачає обов’язок чиновників (не лише в президентській адміністрації, а в кожному ЖЕКу) говорити так, як зручно не їм, а громадянам. Проте “націонал-демократи” з “Нашої України” та БЮТ, гадаю, цілком свідомі того, що “розширення функціонування української мови як державної” змусить багатьох людей в певних ситуаціях говорити не тією мовою, якою їм зручно, й цілком готові підпорядкувати інтереси конкретних людей (визнаю, егоїстичні й часом несумісні з реалізацією таких самих інтересів інших людей) інтересам нації, як вони – політики й ідеологи, а не пересічні громадяни – їх собі уявляють. Не кажу, що Ющенко ладен буде робити (чи дати їм робити) зовсім так, як вони хочуть, тим паче, що в його оточенні є також люди з іншими поглядами, – але він і сам схильний “відроджувати рідну мову”, до того ж може, як колись Кравчук, віддати гуманітарну сферу “націонал-демократам”, аби зосередитися на тому, що вважає важливішим.

Мас-медіям загалом і телебаченню зокрема у відроджувальних планах відведено далеко не останню роль. Власне, практично всі учасники дискусії про майбутнє українського інформаційного простору погоджуються, що медії, істотно посприявши поділові країни, мають тепер активно працювати на її єднання. Проте щодо засад цього єднання – хоч вони далеко не повністю артикулюються, зокрема в мовній ділянці – існують досить різні уявлення. Припускаю, що між Миколою Томенком і Тетяною Лебедєвою, між Віталієм Шевченком і Олександром Ткаченком є чималі розбіжності в поглядах на роль української мови й культури в процесі утвердження єдності країни, міру їхнього домінування в інформаційному просторі та публічній сфері загалом. Скажімо, Шевченко був одним із натхненників торішньої ухвали Нацради (різко критикованої багатьма медійними менеджерами) про перехід до стовідсотково україномовного мовлення загальнонаціональних каналів, тим паче не збирається він відмовлятися від неї тепер, коли до влади прийшли люди, яких він має підстави вважати своїми однодумцями й від яких, припускаю, сподівається підтримки в забезпеченні виконання ухвали. Зрозуміло, що рішучі кроки в бік такого забезпечення викличуть спротив медійників, фінансові інтереси яких будуть прикриті політичною риторикою платних лобістів і щирих прибічників забезпечення рівних прав громадян, тобто, конкретніше, збереження майже необмеженої присутності російської мови в теле- та радіоефірі. І якщо для комерційних каналів їхні власники й менеджери можуть, припускаю, домогтися від влади якоїсь посупки в мовному питанні – скажімо, зниження рівня україномовності зі 100 до 90 відсотків чи зарахування серіалів із субтитрами як україномовного продукту, – то боротися за мову позбавленого рекламної привабливості громадського мовлення може виявитися менше охочих чи принаймні менше впливових охочих.

Тому можна припустити, що влада згодна буде випустити громадське телебачення та радіо з-під свого пильного контролю лише за умови реалізації настанови на цілковиту україномовність на загальнонаціональному рівні й обмежену присутність інших мов – приміром, відповідно до частки росіян чи членів інших національних меншин у населенні певної території – на реґіональному (або, коли б це телебачення справді могло бути двоканальним, як пропонує команда Ткаченка, – на другому каналі, котрий “презентує реґіональну різноманітність країни”). В такому варіанті є певна рація (хоча відсотки мовлення треба було б орієнтувати на співвідношення мовних, а не етнічних груп), адже тоді комерційні канали змогли б зосередитися на розважанні й зароблянні, а громадський – на виховуванні громадян і формуванні з них нації. Але проблема в тому, що, по-перше, цей варіант може виявитися неприйнятним для частини людей, що обстоюють сьогодні створення громадського ТБ і мають намір брати участь у його реалізації, – тому й варто внести це питання до переліку тих, які належить обговорити й узгодити вже на початковому етапі. По-друге, цілковита чи майже цілковита україномовність (бо ж, припускаю, уявлення про бажану присутність російської в Шевченка й Ткаченка різні) каналу, що сприйматиметься як телевізійне бличчя нової влади та нової України, може виявитися неприйнятною для чималої частини російськомовних громадян, виборців Януковича, котрих громадське мовлення, як твердять його ініціатори, має поєднати з україномовними/помаранчевими співвітчизниками. І річ не тільки чи й не стільки в їхній конфронтаційній “антибандерівській” настанові, скільки в тому, що вони щиро вважатимуть, що таке телебачення не відбиває їхні інтереси, не служить їхній громаді.

І тут саме час запитати, а хто ті інтереси визначатиме і чи має громадське телебачення лише задовольняти інтереси громадян, чи ще й упливати на них. Бо якщо тільки задовольняти, то орієнтуватися треба головно на інтереси переважної більшості, яка платить левову частку абонентських чи бюджетних (тобто податкових) коштів. Тоді можна не турбуватися про виробництво культурологічних програм і документальних фільмів, бо ж в інтересах більшості й далі заповнювати ефір російськими й американськими бойовиками та “милом”, “хорошими піснями” (хай і не конче за версією “1+1”, але точно без усіляких там симфоній), футболом і не дуже довгими новинами – тільки, будь-ласка, жодної реклами. Так само й формувати наглядову раду треба не з філософів, митців чи активістів громадських організацій, а з представників куди чисельніших груп базарних торгівців, селян і офісних клерків, які втомлюються на роботі й від телебачення не хочуть нічого, крім розваги. І мов тоді в ефірі має бути щонайбільше дві, а російської – не менш як половина (та й узагалі, хіба не все одно, як говорити). Очевидно, що більшості прибічників ідеї громадського телебачення таки йдеться про певний вплив на смаки й інтереси, тільки вони соромляться чи не вважають за доцільне відверто про це казати.

Особисто в мене не викликає сумніву, що громадське телебачення (яке існує поряд із комерційним, що якраз і орієнтується на інтереси більшості – тобто, з огляду на рекламу, платоспроможної більшості) має передусім відбивати інтереси різних меншостей і, представляючи їх загалові, виховувати в нього повагу до тих інтересів. Учити толерантності до інвалідів, ґеїв і чорношкірих; нагадувати про роковини Голодомору, Бабиного Яру та депортації кримських татар; представляти мистецтво, не зовсім зрозуміле широким масам, і таким чином робити його зрозумілішим; обговорювати проблеми, значущість яких загал іще не усвідомлює, але завдяки обговоренню з часом усвідомить. Це те, що Кирило Лукеренко беззастережно відкидає як “соціальну інженерію” – а я вважаю неминучим у кожному суспільстві впливом еліт на маси й наголошую відповідальність медійної еліти за свій внесок у цей вплив. Лукеренко пропонує громадському телебаченню лише надавати громаді замовлену послугу, а я переконаний, що навіть суто об’єктивістське інформування спирається на певне уявлення про суспільний інтерес, яким визначається пріоритет новин, важливість певних аспектів, доречність бекґраундової інформації тощо. Водночас це уявлення мусить бути предметом публічної рефлексії, а його ідеологічна основа – скажімо, визнання вартості людського життя, демократичного врядування чи рідної мови – має узгоджуватися з підставовим культурними кодами даного суспільства.

До речі, я підтримую Лукеренків вибір на користь терміна “громадське мовлення” (а не “суспільне”), але цілком не згоден із його обґрунтуванням. На мою думку, громадське телебачення має не беззастережно задовольняти інтереси громади, а формувати громадськість, активну й свідому частину суспільства, яка не дозволить державі іґнорувати волю громадян, але й – що не менш важливо – не дозволить більшості іґнорувати прагнення меншостей.

Усі матеріали з проблематики створення Суспільного мовлення в Україні та реформування державних ЗМІ „Детектор медіа” публікує за підтримки МВФ „Відродження”