Також «Детектор медіа» звернулася до експертів із наступними запитаннями:

1. Як ви вважаєте, яка з можливих моделей переходу від державного мовлення до суспільного має бути застосована в Україні? (Реорганізація УТ-1, створення окремого каналу, при цьому державне телебачення також залишається, інше.)

2. Якими мають бути структура Суспільного мовлення, його підпорядкованість (система засновництва), засоби фінансування? Як ви ставитеся до реклами на Суспільному ТБ та РМ?

3. Чи мають стати підрозділами СМ обласні державні телерадіокомпанії?

4. Яким чином має здійснюватися суспільний контроль за мовленням СМ? Якими мають бути принципи створення Наглядової ради – якщо ви погоджуєтесь з тим, що вона в принципі має існувати?

5. Хто, яким чином має визначати засади редакційної політики СМ? Якими правами має бути наділений творчий (журналістський) колектив суспільного телебачення та радіо?

На запитання вже відповіли експерти Максим Стріха, Микола Княжицький, Наталія Гребьонкіна, Сергій Грабовський, Єгор Соболєв, Сергій Квіт.

Сьогодні ми надаємо слово власному кореспондентові тижневика „Дзеркало тижня” в Криму і постійному дописувачу „ТК” Миколі Семені.

Головна проблема в тому, як редакції суспільного мовлення врахувати регіональні відмінності і залишитись загальнодержавним.

Зауваження стосовно регіонально-якісних характеристик. Цілком очевидно: коли говорять, що Крим проголосував за Януковича (понад 80 відсотків голосів у двох останніх турах проти ющенківських 14-ти), то це є штучний результат впливу маніпулятивних мас-медіа на виборців автономії, оскільки кому як не кримчанам знати ціну головним „фішкам” колишнього „послідовного” – російська мова, подвійне громадянство, слов’янський союз, – якими вони ситі ще з часів Мєшкова. Чи могло б це бути за умови існування вільних неманіпулятивних ЗМІ та суспільного радіо й телебачення? Відповідь очевидна – за умови не зомбування, а чесного і повного інформування про обох кандидатів кримчани проголосували б якщо не зовсім, то значно інакше. Наприклад, інтерактивне опитування Чорноморської телерадіокомпанії (аудиторія, поінформована значно більше за середній рівень) 21 листопада дало результат за Ющенка 52 відсотки, за Януковича – 46, а інтернет-опитування, проведене Інститутом трансформації суспільства (Інститут Соскіна) 26 грудня (можна вважати, що інтернет-аудиторія – найбільш інтелектуальна і найширше поінформована), показало, що по Криму за Віктора Ющенка проголосувало 82,85% учасників опитування, за Віктора Януковича – 14,92% учасників, не підтримали жодного кандидата – 2,23%. Отже саме рівень поінформованості – тобто саме сфера впливу ЗМІ! – був вирішальнім чинником при голосуванні.

З іншого боку, очевидно, що до часу створення громадського мовлення в Україні світоглядна різниця між західними та східними і кримськими українцями (маю на увазі громадян, а не національність) все одно залишиться значною. Отже очевидно, що за змістом (а також за мовою) захід та схід України потребують різного громадського мовлення. І може виникнути проблема такого типу, що за ті програми і тип мовлення, які будуть схвалені на сході, в Криму абоненти просто відмовляться платити. І навпаки. Не можна оминути і той чинник, що так вони вчинять, як звичайно, не самі, а будуть підбурені до цього групами агітаторів, партіями, громадськими організаціями, в першу чергу проросійськими. Скажімо, можна вже сьогодні спрогнозувати реакцію Руського блоку чи Російських общин Криму на створення суто державного українського мовлення хоча би з погляду мови. Найперше, що вони скажуть, то це те, що кримська аудиторія не розуміє по-українськи. Отже, постає питання: для успішного функціонування громадське мовлення в Україні має враховувати цей фактор, але як це зробити при такому рівні відмінностей?

Зрозуміло, що в будь-якому разі певна частина – більш освічена та поінформована! – залюбки прийме загальноукраїнське україномовне загальнонародне суспільне мовлення. Однак треба бачити, що для Криму, наприклад, це буде очевидна меншість. Водночас не можна ігнорувати того, що обов’язково буде свідома протидія, як зсередини, так і з-за кордону, оскільки вільне громадське телебачення та радіомовлення в Україні буде сприйматися певними колами в „дружній” Росії як загроза.

1. Як ви вважаєте, яка з можливих моделей переходу від державного мовлення до суспільного має бути застосована в Україні? (Реорганізація УТ-1, створення окремого каналу, при цьому державне телебачення також залишається, інше.)

Очевидно, що при реорганізації УТ-1 залишаться рудименти, які весь час стоятимуть на заваді. Глядачі завжди матимуть на увазі вантаж минулого УТ-1, і родові плями колишнього УТ-1 ще довгий час не зникнуть і будуть весь час даватися взнаки. А в разі створення окремого каналу аудиторії завжди буде легше і простіше пояснити, що суспільне мовлення – це зовсім інше мовлення, а не колишній УТ-1. Тому принципи побудови і організації громадського мовлення це одне, а доля УТ-1 (як і питання про існування чи не існування державного мовлення) – це зовсім інша і окрема проблема. Воно має бути або ж зліквідоване зовсім, або якимось чином самостійно реорганізоване, але таким чином, щоб нове суспільне мовлення жодним чином з ним не пов’язувалось.

Доля УТ-1 – це зовсім окреме питання, не пов’язане зі створенням громадського мовлення. Я особисто більш схильний думати, що такий канал реформувати в принципі неможливо і він має бути закритий. Але можуть бути й інші рішення – можливо, я помиляюсь. Звичайно, якщо державне мовлення залишатиметься, його основним і гласно затвердженим положенням, з яким мають погодитися всі в державі, причому не на побутовому рівні, а шляхом підписання якихось установчих документів, має бути установка на те, що воно служить не правлячому клану, а суспільству загалом.

2. Якими мають бути структура Суспільного мовлення, його підпорядкованість (система засновництва), засоби фінансування? Як ви ставитеся до реклами на Суспільному ТБ та РМ?

3. Чи мають стати підрозділами СМ обласні державні телерадіокомпанії?

Очевидно, щоб згладити ті регіональні відмінності, про які йшлося на початку, суспільне мовлення має бути організоване за однаковими принципами, однак з регіональними особливостями. Отже з цього випливає, що існування регіональних підрозділів – обов’язкове.

Однак вирішувати цю проблему необхідно ОКРЕМО від вирішення долі обласних ТРК, щоб знову ж, як і у випадку з УТ-1, не переносити на нове мовлення родових плям колишніх обласних ТРК. Отже доля обласних ТРК – це окрема проблема, яка має вируватись разом з вирішенням питання про долю УТ-1 та загального питання про існування чи неіснування державного мовлення.

Здається, що було б оптимальним, якби суспільне мовлення засновувалось єдиними в державі засновниками на загальнодержавному (краще сказати – загальнонародному!) рівні як певне – дуже особливе – акціонерне товариство, що використовуватиме народні гроші. До засновників мають входити представники найбільш широких, в ідеалі – всіх! – верств народу: національних товариств, національних меншин, партій і громадських організацій, однак із тим принципом, щоб ні в кого не лишалося блокуючого чи ключового „пакету акцій”. У підрозділів на місяцях мають бути лише змістовні, а не принципові відмінності.

У Криму, як і в областях, існує вже по кілька ТРК. Знову ж виникає бажання створити суспільне мовлення в регіонах на базі якоїсь однієї з них, що, на мій погляд, буде стратегічно не правильно. Суспільне мовлення має створюватись якісно інакшим, ніж будь-що з того, що існує до нього. Отже – на пустому місці…

Що стосується засобів для існування – мені більше за все імпонує фінансування за рахунок внесків глядачів. Це може бути окремий невеликий податок на телевізори та радіоприймачі. І тоді виникає видима картина, що СМ фінансується державою, однак вона лише посередник – збирає та адмініструє цей податок, і не може привласнити його та видавати нібито від свого імені. А може бути і певна абонентська плата, яку будуть збирати самі телерадіоорганізації. Однак, це стосується фінансування ЛИШЕ РЕДАКЦІЙ суспільного мовлення, самих ТРК, а фінансування передавальних мереж має здійснюватися державою і має бути відокремлене від діяльності самих ТРК суспільного мовлення. І передавальні організації не повинні мати ніякого впливу на політику жодних ТРК.

4. Яким чином має здійснюватися суспільний контроль за мовленням СМ? Якими мають бути принципи створення Наглядової ради – якщо ви погоджуєтесь з тим, що вона в принципі має існувати?

Суспільний контроль – це Наглядова рада, сформована виключно з представників усіх верств суспільства. Крім неї має бути фаховий виконавчий орган, який би складався з журналістів, людей, що безпосередньо роблять програми та передачі у відповідності до вимог та політики Наглядової ради. Очевидно, що якщо буде лишатися державне телебачення – в Наглядові ради не мають входити представники держави. Якщо ж державне телебачення має бути зліквідоване, то слід, на мою думку, продумати і форму участі і в створенні, і в управлінні певних державних органів, які, проте були б не політичними, а фаховими. Наприклад, від імені держави в Наглядову раду могли б входити представники фахового комітету (парламентського чи урядового) у справах ЗМІ, однак знову ж лише на правах одного голосу, який буде рівноправний з усіма іншими і не буде блокуючим чи домінуючим. Чому це треба? Держава є такий же член суспільства, як і інші громадські організації. Створені тим же народом, і залишити її зовсім без права голосу було б неправильно, я думаю.

5. Хто, яким чином має визначати засади редакційної політики СМ? Якими правами має бути наділений творчий (журналістський) колектив суспільного телебачення та радіо?

Засади редакційної політики визначаються на основі Закону про Суспільне мовлення, який має бути дуже грамотно і по-сучасному розроблений самою Наглядовою радою і прийнятий у Верховній Раді. Перша редакція – очевидно, на основі якихось фахових рекомендацій або ж на основі широкої суспільної дискусії. Було би неправильно створити суспільне мовлення наспіх і без широкого обговорення. Але дискусія має бути справжньою і широкою. Наприклад, це може бути широкий загальнонародний „круглий стіл” з участю багатьох верств громадськості, добре підготовлений та проведений так, щоб шляхом кількох етапів дискусії виробити початкові засади. На їх основі має розроблятися і бути прийнятий згаданий закон, а потім є потреба провести ще кілька раундів дискусії, щоб визначити та вирішити більш дрібні проблеми. З цими принципами має погодитися ВСЕ СУСПІЛЬСТВО, інакше мовлення просто не буде суспільним. Якщо створити СМ наспіх – воно просто не виконає своєї ролі і стане, чого доброго, ще одним фактором розколу. Не можна допустити, щоб СМ створювала держава, Президент, чи Верховна Рада, чи уряд. Суспільне мовлення має створити САМ НАРОД, звісно, з участю держави, яка, однак, не має бути домінуючою.

У регіональних підрозділах СМ мають бути свої Наглядові ради, які діятимуть у руслі загальної політики, виробленої загальнонаціональною НР, вносячи в неї свої регіональні особливості.

Творчому колективу необхідно надати право голосу в Наглядовій раді, однак теж на рівні з усіма. Наприклад, керівник ТРК СМ має бути членом Наглядової Ради, однак за ним лише один голос, який дорівнює всім іншим, не є більш або менш вагомим. Інша система – членом Наглядової ради може бути обов’язково НЕ керівник ТРК СМ, але за ним також той самий один голос, як і у всіх інших.

Усі матеріали з проблематики створення Суспільного мовлення в Україні та реформування державних ЗМІ „Детектор медіа” публікує за підтримки МВФ „Відродження”