Відомий медіа-експерт дає систематизований огляд як засад, на яких традиційно будується суспільне мовлення, так і моделей їх впровадження у країнах сталої демократії.

Гадаємо, ця стаття Валерія Іванова може слугувати досить ґрунтовною теоретичною базою для дискусії, спрямованої на практичну побудову власної, української системи суспільного телебачення та радіомовлення.

„Детектор медіа” також проводить опитування експертів, до якого ми пропонуємо долучитися всім бажаючим. Наші запитання:

1. Як ви вважаєте, яка з можливих моделей переходу від державного мовлення до суспільного має бути застосована в Україні? (Реорганізація УТ-1, створення окремого каналу, при цьому державне телебачення також залишається, інше).

2. Якими мають бути структура Суспільного мовлення, його підпорядкованість (система засновництва), засоби фінансування? Як ви ставитеся до реклами на Суспільному ТБ та РМ?

3. Чи мають стати підрозділами СМ обласні державні телерадіокомпанії?

4. Яким чином має здійснюватися суспільний контроль за мовленням СМ? Якими мають бути принципи створення Наглядової ради – якщо ви погоджуєтесь з тим, що вона в принципі має існувати?

5. Хто, яким чином має визначати засади редакційної політики СМ? Якими правами має бути наділений творчий (журналістський) колектив суспільного телебачення та радіо?

У період переходу влади в Україні досить гостро стоїть питання про те, наскільки глибокими будуть демократичні перетворення, чи буде це злам авторитарної системи, чи тільки косметична її перебудова. Відповідь на це питання має дати цілий комплекс дій нової влади. У тому числі, це вирішення питання щодо створення суспільного телерадіомовлення. Увага до цього питання обумовлюється не тільки тим, що цей інститут присутній в усіх демократичних країнах, а і тим, що він є гарантією неупередженого якісного інформування населення України про події та явища дійсності, обмеження потоку пустих отупляючих передач, повернення телебаченню освітніх та розвиваючих функцій, наданню трибуни для виразів своїх поглядів всім основним соціальним групам (створеним не тільки за політичною, а і за релігійною, культурною, національною, професійною ознаками).

Суспільне телерадіомовлення має будуватися на принципово інших засадах, ніж державні чи комерційні телерадіоорганізації. По-перше, стратегічне керівництво та контроль над ними має бути покладено на Наглядові ради, Адміністративну раду, що будуть формуватися за прозорими та чіткими принципами. По-друге, джерела фінансування, порядок їх формування та надання мають унеможливити тиск з боку як державних органів, так і будь-яких фінансово-політичних груп. По-третє, утвердження принципів редакційної політики, які ґрунтуються на пріоритети інтересів Людини та Суспільства, а не Держави та Капіталу. По-четверте, програмна політика, яка спрямована на представлення інтересів основних груп суспільства, включаючи національні меншини та складається з інформаційного, освітнього, культурного та розважального компонентів.

Таким чином, суспільне мовлення має бути фактором становлення соціальної згоди та національної єдності країни, виразником ментальності та культури її населення. Прийнято вважати, що суспільне мовлення має бути призначеним для суспільства, бути під контролем суспільства і фінансуватися суспільством. Розглянемо ці положення детальніше.

Суспільне мовлення має обслуговувати все населення країни (або регіону, якщо воно має регіональний характер). Це означає, що кожна родина, кожен мешканець повинен мати можливість отримувати програми цього мовлення. Крім того, програми суспільного мовлення мають бути спрямовані на всі групи та прошарки населення, незалежно від їхнього майнового, вікового, статевого, освітнього, релігійного статусу чи інших інтересів. Звичайно, окрема програма не може бути спрямована на все населення та подобатися всім, але кожна передача має задовольняти інформаційні потреби конкретних груп суспільства. Звичайно, суспільне мовлення буде мати менший рейтинг, ніж комерційне. В усьому світі це пояснюється тим, що комунікатор тут не «спускається» до рівня аудиторії (як це, в основному, роблять комерційні канали), а «підтягує» її до свого рівня.

Важливим є питання фінансування діяльності суспільного мовлення. У більшості країн – це абонентна платня (в Німеччині, Великий Британії, Данії, Нідерландах, Норвегії, Бельгії, Швеції, Швейцарії, Туреччині, Чехії, Японії вона складає від 59 до 100% прибутків компаній суспільного мовлення). Винятками є Іспанія, Португалія, Канада, Нова Зеландія, Австралія, ПАР, де основними джерелами прибутків є пряма державна підтримка і реклама. У Польщі та Франції, окрім абонентної плати, кошти у значній кількості надходять також від держави, реклами та продажу власного продукту. 45% отримують громадські мовники в Австрії від ліцензійних зборів. Є ліцензійні збори у Німеччині, Бельгії, Ірландії, Нідерландах. В Ірландії 15% прибутків громадський мовник отримує від ліцензійних зборів від кабельних операторів. А 50% йде від реклами.

Абонентна плата має кілька переваг. Вона унеможливлює вплив як державних органів, так і фінансово-політичних угрупувань, який може здійснюватися при прямому державному фінансуванні чи залежності від рекламних надходжень. У деяких країнах телебачення взагалі не має надходжень від реклами або вони мінімізовані. Абонентна плата має ще й психологічну перевагу, бо громадянин усвідомлює, що оплачує це мовлення, а компанія постійно має на увазі того, кого у кінцевому підсумку має задовольнити її продукція, хто є Головним Глядачем.

Видаються не зовсім доречними побоювання, що населення не сприйме ідеї абонементної плати, бо будь-які форми мовлення все одно фінансуються громадянами. Різниця в тому, що за державне телебачення він платить як податкоплатник, за комерційне – як споживач товарів та послуг, за кабельні канали – як абонент, а за суспільне мовлення – як громадянин. При цьому він оплачує послуги мовника не опосередковано, а прямо.

При такому типі фінансування цілком природним виглядає контроль з боку суспільства за діяльністю суспільного мовника. Це не означає дріб’язковий нагляд за його поточною діяльністю, а тільки стратегічний контроль за місією обслуговування інтересів суспільства. Шляхи такого контролю різні, але, перш за все, це підзвітність головного менеджера компанії та право Наглядової ради змінити його. У принципі, така Рада (як її не називати) - це орган по саморегуляції. До нього мають входити представники різних соціальних рухів і груп. При прогресивній моделі формування Ради своїх представників до неї делегують церкви, університети, творчі спілки, громадські об’єднання (наприклад, жіночі, екологічні, спортивні), профспілки та об’єднання працедавців. В деяких країнах існує інша модель, за якою Наглядову раду призначають представницькі органи влади, що є менш оптимальним варіантом, бо мовник має відбивати інтереси всього громадянського суспільства, а не конкретної конфігурації політичних сил. Окрім призначення головного менеджера, Рада має також призначати Адміністративну раду, що має контролювати фінансову політику, а також слідкувати, щоб програмне наповнення відповідало інтересам суспільства.

У європейському міжнародному законодавстві основою для розвитку суспільного телерадіомовлення є ст. 10 Європейської Конвенції про права людини. Саме там розглядаються питання свободи преси і доступу до інформації. Ст. 10 обмежує гарантії свободи самовияву свободою від "втручання державної влади". Подальший розвиток ці ідеї отримали при розробці Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права. Ряд делегацій, які брали участь у розробці Пакту, висловили свою стурбованість тим, що контроль над пресою з боку приватних груп може являти таку ж загрозу свободі слова, як і втручання з боку держави. У Загальному коментарі Комітету з прав людини до ст. 19 Пакту (там розглядалися питання свободи слова) сказано, що "у зв'язку з розвитком сучасних засобів масової інформації необхідно вжити ефективні заходи для запобігання контролю над пресою, котрий міг би втручатися у здійснення права на свободу самовираження таким чином, який не передбачений у параграфі 3 статті 19" (нагадаємо, що п. 3 ст. 19 Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права передбачає тільки два випадки обмежень: "а) для поваги прав чи репутації інших осіб; б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення").

Крім того, було прийнято ряд міжнародних угод, які стосувалися безпосередньо громадського телебачення і радіомовлення. Так, у "Віденській декларації про громадське теле- і радіомовлення" говориться про "безумовну підтримку незалежної громадської служби теле- і радіомовлення, котра має замінити інформаційні структури, що контролюються державою і продовжують існувати в державах Східної Європи". У декларації також наголошується на тому, що "головним завданням громадського мовлення має бути інформування людей про предмети - у минулому, сучасному і майбутньому, - які їх безпосередньо торкаються. Громадське мовлення повинно також служити засобом вираження та обговорення основних цінностей". А найвищою метою має служити "вільне і чесне інформування громадськості". Автори Декларації пропонують, щоб журналісти самі, без втручання уряду чи політичних партій виробили принципи своєї діяльності у засобах громадського мовлення. Основним джерелом фінансування (але не єдиним) має бути абонентна платня телеглядачів і радіослухачів. Крім того, треба залучати інші форми громадського фінансування, а також рекламу у тій мірі, в якій вона відбиває конкурентне середовище. Обумовлюється вільний доступ громадських ЗМІ до інформації, матеріалів і обладнання нарівні з державними мас медіа. Творці документа вважали громадське телерадіомовлення дійовим засобом для знищення монополії держави в інформаційному просторі та інструментом побудови вільного та демократичного суспільства.

На початку 2004 р. спеціальну рекомендацію (№1641 (2004)) з проблем Суспільного мовлення прийняла Парламентська Асамблея Ради Європи. Асамблея визнала, що „Суспільне мовлення є життєво необхідним елементом демократії в Європі, але йому загрожують політичні та економічні інтереси, підвищена конкуренція з боку комерційних засобів масової інформації, концентрація у сфері медіа та фінансові складнощі”. Були висловленні претензії до України з приводу того, що відсутній прогрес у прийнятті законодавства щодо такого мовлення. З цього приводу Рада Європи рекомендувала Кабінету Міністрів прийняти спеціальні заходи для прийняття Україною та деякими іншими країнами такого законодавства.

У 2001 р. Європейська комісія прийняла Звернення про правила здійснення державної підтримки сектора громадського мовлення. В цьому звернення вимагається від усіх держав дати чітке та ясне визначення обов’язків громадського мовлення, концепцію його фінансування та загальної організації. Усі ці положення мають бути прозорими.

Визначена увага приділена питанням громадського мовлення в рекомендації № R (99) 1 Комітету міністрів держав — членів Ради Європи. Там міститься заклик до держав-учасниць підтримувати і розвивати громадське мовлення, визначити шляхи його надійного функціонування. Але підтримка має надаватися на прозорій основі і підлягати незалежному контролю, щоб запобігти процесу концентрації чи занадто великого збагачення. Кабельні оператори мають транслювати канали громадського мовлення. Заходи підтримки медіа поділяються на дві категорії: прямі субсидії та непряме стимулювання, наприклад, зниження податків.

Ще до цього, у 1996 р. Кабінет міністрів держав — членів Ради Європи прийняв рекомендацію № R (96) 10 «Про гарантії незалежності суспільних засобів масового мовлення», де особливо відзначив їх роль як фактора плюралізму в комунікаціях та порекомендував будувати такі організації на принципах, що гарантують їх незалежність.

Спеціальну кампанію за громадське мовлення проводить Міжнародна федерація журналістів. Ця організація концентрує свої зусилля на таких моментах: служіння суспільству і якість, демократія та незалежність, умови праці та права співробітників, підвищення професійної солідарності та зв’язок із громадянським суспільством, ефективне втручання у діяльність Всесвітнього банку, ЮНЕСКО, ЄС, регіональних груп (запобігання процесам тотальної приватизації мовлення).

Цікавими є також рекомендації, вироблені міжнародною організацією "Стаття 19" Міжнародний центр проти цензури. Ось вони: 1. Незалежність керівної ради громадського телерадіомовлення повинна бути гарантована законом. 2. Принцип редакторської незалежності повинен бути гарантований законом. 3. Громадське телерадіомовлення повинно отримувати відповідне фінансування, що захистить орган телерадіомовлення від свавільного втручання в його бюджет. 4. Процес розподілу ліцензій на телерадіомовлення повинен бути незалежним та недискримінаційним. 5. Ліцензії має розподіляти орган, незалежний від уряду. 6. Анулювання ліцензії допускається лише за надзвичайних обставин. 7. Необхідно впроваджувати заходи проти концентрації та одночасного володіння для забезпечення плюралізму джерел інформації. 8. Уряд повинен створювати правове поле, сприятливе для свободи вираження поглядів. 9. Уряд повинен створювати сприятливі економічні умови для телерадіомовлення. 10. Уряд повинен протистояти впливові "промов ненависті", забезпечуючи максимальний плюралізм поглядів. 11. Уряд повинен забезпечувати достатню поінформованість громадськості щодо всіх справ, які стосуються виборчого права. Слід створити незалежний механізм для забезпечення рівного доступу усіх партій до громадського телерадіомовлення і для неупередженого висвітлення під час виборів. 12. Необхідно створити незалежний механізм реагування на скарги телерадіомовних організацій.

З початку 80-х рр. у Німеччині була введена дуальна система телерадіомовлення. Це означало, що поруч з публічно-правовими телерадіоорганізаціями починали діяти приватні. Але на функції та структуру публічно-правових компаній це майже не вплинуло. Вони, як і раніше об'єднані у Робоче співтовариство телерадіокомпаній Німеччини (АРД), котре формує з їх матеріалів Першу програму загальнонімецького телебачення, яка транслюється наземним шляхом і по кабелю. Крім того, земельні компанії ведуть свої трансляції у межах свого ареалу на так званій 3-й програмі. Крім того, компанії, які входять до АРД, транслюють у своїх землях ще до п'яти телерадіопрограм. Більшість програм доступні також через супутниковий зв'язок. Керує діяльністю директор спільної програми, який призначається на посаду на термін не менше двох років. Будь-яка земельна компанія може вийти з АРД, але треба повідомити про це за два роки. Дії АРД відбуваються на підставі Адміністративних угод. Наприклад, на підставі "Угоди студій мовлення країни про співробітництво у галузі телебачення" від 26-27 листопада 1991 р. формується спільні програма німецького телебачення (вона так і називається "Германське телебачення"). За цією угодою безпосереднє керівництво здійснюють директор спільної програми і головні адміністратори студій мовлення. Вони об'єднуються в постійну конференцію програми. Для підготовки її засідань створюється Телевізійна рада. Кожна земельна студія робить свій внесок у загальну телевізійну програму: Баварське мовлення — 14,5%; Гессенське мовлення — 7,5%; Середньогерманське мовлення — 8,5%; Північногерманське мовлення — 16,5%; Східногерманське мовлення Бранденбург — 2,0%; Мовлення Бремена — 2,75%; Саарландське мовлення — 2,75%; Мовлення Вільного Берліну — 6,5%; Південно-Західне мовлення — 9,5%; Західногерманське мовлення — 22,0%. На противагу організованому на федеральній основі АРД Друга програма (ЦДФ) побудована за принципом централізму. Її передачі транслюються з Майнца. ЦДФ існує на: свою частку прибутків з абонентної плати (вона отримує 30% прибутків, що складає приблизно половину всього бюджету ЦДФ), на прибутки від реклами (третина бюджету), з інших джерел, наприклад, прибутків від процентів і використання прав. Взагалі ЦДФ виникла 6 червня 1961 р. у результаті укладення договору між землями. Телевізійна рада ЦДФ складається з 66 представників урядів земель і федерації, основних політичних партій та громадських організацій загальнодержавного рівня. Треба особливо відзначити той факт, що незадовго до тієї події відбулася спроба канцлера ФРН К.Аденауера створити урядове телебачення шляхом організації приватно-правової компанії "Німецьке телебачення". Однак ця спроба зазнала краху після того, як Федеральний конституційний суд визнав, що існування подібного телебачення суперечить Конституції. Всі громадські телерадіокомпанії є публічно-правовими організаціями, створеними на основі земельних законів та державних договорів, завдання та структура цих організацій визначається законодавством земель. У цілому структура таких компаній відповідає певній схемі. На чолі її знаходиться інтендант, який відповідає за всі програми, що транслюються. Його діяльність контролюється двома органами: адміністративною радою, яка наглядає за адміністративними і фінансовими справами, і телерадіомовною радою, яка контролює зміст програм. Остання рада служить гарантією "внутрішнього" плюралізму думок, бо складається з представників різних партій, профспілок, церкви, інших громадських об'єднань. Головне завдання телерадіомовної ради не цензурувати зміст повідомлень, а стежити за тим, щоб програми не висловлювали точку зору тільки якоїсь одної групи населення чи партії. Єдиною телерадіокомпанією, яка знаходиться у розпорядженні федерації і фінансується урядом, є "Німецька хвиля". Але за законом вона здійснює мовлення тільки закордон, щоб давати ненімецькій аудиторії уявлення про реалії німецького життя і роз'яснювати точку зору німецького уряду з тих чи інших питань.

Основна відмінність між публічно-правовими і приватними телерадіокомпаніями – це різниця в їх фінансуванні. Приватні компанії фінансуються в основному за рахунок прибутків від реклами. Тільки одна з них, "Прем'єре", фінансується за рахунок її передплати глядачами. На відмінність від цього публічно-правові компанії фінансуються і від реклами, і від частини зборів за користування телерадіоприймачами. Але реклама на публічно-правовому телерадіомовленні підлягає набагато більшим обмеженням, ніж на приватному. Також особливо слід звернути увагу на той факт, що система публічно-правового телерадіомовлення не стоїть на місці. Останні поправки були внесені Третім Державним договором про зміни у Державному договорі про телебачення і радіомовлення і набрали чинності з 1 січня 1997 р.

Розвивалося громадське мовлення і в інших країнах, зокрема США. Але у Сполучених Штатах розвиток отримало в основному некомерційне радіомовлення. Перші некомерційні радіостанції з'явилися там ще у 20-х рр. Вони виникали в багатьох університетах. У 30-ті рр. більшість таких радіостанцій закрилася через фінансові труднощі, так що у 1945 р. в США було лише 25 освітніх радіостанцій. Тоді Федеральна комісія зв'язку, яка розподіляє у США частоти, прийняла важливе рішення. Вона зарезервувала для некомерційного радіо 20 каналів на коротких хвилях. Крім того, після 1963 р. фінансову допомогу некомерційним радіостанціям став надавати федеральний уряд. Багато грошей також надавали різноманітні фонди, особливо Фонд Форда. 7 листопада 1967 р. Президент США Л.Джонсон підписав Акт про Громадське мовлення. У цьому ж році була створена Корпорація публічного мовлення, а у 1968 р. Національне публічне радіо (в його склад входять 650 місцевих радіостанції). Все це призвело до бурхливого зростання некомерційного радіомовлення. Корпорація публічного мовлення — це недержавна організація, яка розподіляє кошти, що виділенні Конгресом для розвитку публічного мовлення.

Більш повільно, але теж зростає система некомерційного телебачення. Воно виникло у середині 50-х рр. Поштовх до її розвитку дало створення Служби публічного мовлення у 1969 р. Її утворили 348 телестанцій. У 1990 р. у США було 1400 радіостанцій і 300 телестанцій некомерційного характеру. На кабельному телебаченні теж є своєрідна суспільна служба — Кабельно-супутникова мережа суспільних заходів (Сі-СПЕН). Вона не транслює рекламу і є безоплатною для користувачів. Зокрема, саме Сі-СПЕН транслює засідання конгресу США.

Приблизно 17 % витрат на некомерційне телерадіомовлення у Сполучених Штатах покривається за рахунок федерального бюджету. Крім того, гроші надаються у вигляді грантів на окремі програми, пожертвувань фондів (близько 22 %) та приватних осіб (20 %). Реклама на громадському мовленні в принципі заборонена. Тільки 5 % поступають від спонсорства. Вагома джерело доходів — це ліцензійні збори. На них йде 2 % від доходів приватних мовників. Але, незважаючи на таку кількість різних джерел фінансування, нестача коштів залишається основною проблемою американського публічного телерадіомовлення. Некомерційне телебачення і радіомовлення у Сполучених Штатах розрізняються за своєю структурою. Національне публічне радіо об'єднує окремі некомерційні радіостанції і саме продукує інформаційну продукцію. Служба публічного мовлення здійснює лише керівництво взаємозв'язками між кількома найбільшими публічними телестанціями у різних куточках Америки. Треба відмітити, що станції, що бажають приєднатися до служби публічного мовлення мають задовольняти ряду вимог. По-перше, їх мовлення за змістом має носити освітній характер, забезпечувати громадян об'єктивною інформацією та висвітлювати суспільну проблематику. По-друге, станції мають бути цілком незалежними від впливу не тільки адміністративних органів, але також будь-яких політичних та релігійних організацій. По-третє, у фінансовому плані станція не має вести рекламну чи іншу комерційну діяльність. Від 4 до 7 % супутникового мовлення оператори мають резервувати для передачі некомерційних освітніх та інформаційних програм. На сьогодні публічне телерадіомовлення США пропонує американській аудиторії інформаційні, культурні та освітні програми, здатні врівноважити той потік розважальних програм, що йдуть по комерційним мережам.

Благополучно з фінансової точки зору ідуть справи у однієї з найбільших публічних телерадіокорпорацій у світі — BBC. В основному, гроші до ВВС надходять як абонентська плата. Вона вноситься до бюджету у вигляді ліцензії, яку має раз на рік придбати кожен власник теле-, радіоприймача. Коштує така ліцензія приблизно 90 фунтів. Це покриває біля 80% бюджету BBC. Розмір ліцензії визначається урядом після досліджень громадської думки. Крім того, ВВС заснувала комерційні компанії ВВС Worldwide, ВВС World, ВВС Prime. Частина грошей інвестується у розвиток цифрових технологій, в комерційну діяльність ВВС, продаж її програм, виробництво телефільмів, видавничу діяльність. У BBC існує спеціальний підрозділ, який виявляє незареєстровані телеприймачі. Вважається, що таких біля 13%. У 1995-1996 рр. 1555 осіб були навіть позбавлені волі за несплату спочатку ліцензійного збору, а потім штрафу. Треба особливо відзначити той факт, що ВВС активно конкурує з комерційними телерадіоорганізаціями і постійно впроваджує новітні технології у свою діяльність. У квітні 2001 р. громадські мовники, які мали ліцензію на канали "ITV", "Channel 4", "Channel 5", "GMTV", "Channel 3", опублікували свої програмні концепції (також відомі як "контракти з глядачами"). Вони зробили це відповідно до пропозицій "Білої книги" уряду "Нові горизонти комунікацій". Ці концепції визначають, як мовники будуть виконувати свої обов’язки протягом наступного року. Вони мають стати постійним елементом діяльності громадських мовників у Великобританії. За виконанням цих концепцій будуть слідкувати як самі мовники, так і Комісія незалежного телебачення.

У Швеції є три громадських мовника — Шведське телебачення, Шведське радіо, Освітнє мовлення. Всі вони є незалежними компаніями. З точки зору юридичної вони зорганізовані як товариства з обмеженою відповідальністю. До 90-х років минулого століття їх співвласниками були так звані "народні рухи", тобто профспілки, освітні організації, медіа-об'єднання тощо. Але із виникненням приватного мовлення багато з цих організацій стали займатися ним і, таким чином, не могли залишатися співвласниками мовлення громадського. За рішенням парламенту у 1994 р. система була реформована. Уряд створив фонд, який володіє та керує акціями усіх трьох громадських мовників. Завдання фонду — забезпечувати незалежність та не корумпованість мовлення. Правління фонду призначається урядом у відповідності до процентного співвідношення місць у парламенті між різними політичними силами. Цікавими є джерела фінансування громадського мовлення в Швеції. Це не прибутки від реклами (її на громадському мовленні немає), ні державні дотації, а ліцензійний податок, який щорічно збирається з населення (близько 150 $ на рік). Невеличкі кошти надходять також від спонсорства.

29 червня 2002 р. у Франції був прийнятий закон, що реформує аудіовізуальний сектор. Він укріплює громадське мовлення, створюючи холдінг “France Television”, який володіє і визначає стратегію трьох національних каналів: “France 2”, “France 3” та “La Cinquieme”. Голова холдінгу обирається Вищою аудіовізуальною радою на 5 років. Обсяг реклами на громадському мовленні знижений до 8 хвилин на годину. Крім того, цей закон визначає правові рамки розвитку наземного цифрового ефірного телебачення. Пізніше були визначені робочі завдання для громадського сектору наземного телебачення. Громадські служби мають пропонувати споживачеві від 8 до 33 каналів, причому канали “France 2”, “France 3”, “La Cinquieme”, “ARTE”, парламентський канал, 8 регіональних каналів “France 3”, спеціальний канал новин, канал повторів передач 3 загальнонаціональних каналів мають передаватися безкоштовно і незакодованому вигляді. Від 55 до 70 % прибутків громадське мовлення у Франції отримує від ліцензійних зборів. Від 19 до 41% отримують різні громадські канали у Франції від рекламних надходжень.

Цікаво проаналізувати досвід, що був накопичений у країнах Східної Європи. Наприклад, у Польщі перші недержавні радіостанції були створені у 1990 р. Вони були створені за рішенням Римсько-католицького костьолу. В цілому ж радикальних змін система телерадіомовлення у Польщі зазнала після того, як у грудні 1992 р. Сейм прийняв Закон про радіомовлення і телебачення. Згідно з цим Законом державне об'єднання "Польське радіо і телебачення" було перетворено в одне загальнонаціональне і 17 регіональних акціонерних товариств для радіомовлення, а також одне - для телебачення. Всі акції в цих товариствах належать державі в особі Міністра фінансів. Фінансуються публічні телерадіостанції з абонентських оплат, а розподілом коштів займається Національна Рада з питань радіомовлення і телебачення. Додаткові кошти польські телерадіоорганізації отримують за рахунок реклами.

Розглядаючи досвід створення та роботи громадських телерадіооб'єднань за кордоном не можна обминути діяльність колишнього першого каналу СРСР, який один час так і називався Громадське Російське телебачення. Треба констатувати, що громадським цей канал був тільки за назвою. Вся влада у ньому належить не суспільству, а вищим чиновникам та банківському капіталу. Держава нібито зберігала контрольний пакет акцій ГРТ (45% – Міндержмайно, 3% – ІТАР-ТАРС, 3% – Телевізійний технічний центр). Фактично всі інші акції зосереджувалися в руках трьох приватних власників: 38% – у консорціуму банків "Столичний", "Менатеп", "Альфа-банк", "Об'єднаний банк", 8% – у "ЛогоВАЗу", 3% – у Газпрому (потім акції банку "Столичний" перейшли до СБС-АГРО, а Газпрому — до АО "ЛогоВАЗ"). Таким чином, не можна навіть було вести мову про незалежність від державних та приватних структур, що є найпершою ознакою громадського телерадіооб'єднання. Крім того, був відсутній громадський контроль за діяльністю ГРТ. Наглядова рада, яку очолював Президент Росії, так жодного разу не збиралася. Політику ГРТ визначала Рада директорів, куди входили найвищі державні чиновники і банкіри. Джерелом прибутків для ГРТ, судячи з непрямих даних, були не державні кошти (з 1997р. держава не виділяла коштів для ГРТ), не реклама (вона покривала тоді тільки близько 30% витрат), не інша комерційна діяльність (наприклад, випуск відеокасет), а кошти акціонерів. Отже, Громадське Російське телебачення навіть з натяжкою не можна було визнати незалежною телевізійною організацією.

Взагалі, в багатьох країнах плутають поняття "громадське" і "державне". Причина тут зрозуміла. Влада намагається приховати під прикриттям громадського телерадіомовлення власну пропаганду. Наприклад, в ч. 1 ст. 2 "Закону про Литовське національне радіо і телебачення" говориться "Литовське національне радіо і телебачення – громадська неприбуткова організація, що належить державі на основі права власності". Зрозуміло, що ця організація, тим більш, що вона на 3/4 має фінансуватися з державного бюджету буде знаходитися під контролем уряду, а не суспільства.

Хоча є й інші приклади. В Естонії спочатку були створені окремі громадські радіо і телебачення. Але у серпні 2001 р. рішенням уряду вони були об’єднані в одну юридичну особу — Естонське національне мовлення. Фінансування відбувається за рахунок платних ліцензій на приватне мовлення.

В Хорватії у лютому 2001 р. був прийнятий закон "Про хорватське радіо і телебачення". Згідно ньому третій канал громадського мовника NRT буде приватизований, мовник розділиться на "Хорватське телебачення" і "Хорватське радіо", правова форма буде змінена з "громадської компанії" (ця форма характерна для акціонерних товариств у Хорватії) на "громадську організацію". Але ця організація буде повністю державною і підзвітна парламенту. Керувати NRT будуть рада, правління та директор. Рада у кількості 25 чол. буде складатися з представників суспільних інституцій (навчальні, наукові установи, профспілки тощо). Президент, прем’єр-міністр та голова парламенту призначають трьох членів ради. Причому серед членів ради не має бути жодного депутата чи посадовця. Рада матиме консультативні функції. Комерційними питаннями займатиметься правління, 7 членів якого будуть призначатися палатою представників парламенту. Директор має виконавчі функції і призначається на 4 роки. 10 % продукції будуть замовлятися у незалежних мовників. Реклама складатиме до 9 хв. на годину, а телеторгівля заборонена. Окрім передвиборчого періоду не буде демонструватися політична реклама. Надходження на фінансування компанії йдуть з плати власників теле-, радіоприймачів. Розмір плати складає 1,5% серед місячного прибутку, виходячи з статистичних даних попереднього року.

У травні 2002р. був прийнятий закон про основи системи громадського мовлення Боснії та Герцеговини, закон про телерадіомовлення Федерації Боснія і Герцеговина та закон про телерадіомовлення Республіки Сербської. Згідно ст. 3 першого з цих законів, система громадського мовлення цієї країни складається із Служби громадського мовлення Боснії та Герцеговини, Телерадіомовлення Федерації Боснія і Герцеговина та Телерадіомовлення Республіки Сербської. Всі три організації повинні мати громадський характер.

Україна має негативний досвід створення Суспільного телебачення і радіомовлення. Закон про нього, прийнятий ще у 1997 р. носив декларативний характер і не призвів до жодних зрушень. А Постанова Верховної Ради про створення акціонерного товариства "Громадське Українське радіо і телебачення (ГУРТ)" взагалі могло дискредитувати саму ідею такого мовлення.

Зараз стоїть важливе і дуже важке завдання по організації суспільного мовлення. Наша країна має давні традиції державного мовлення, і правлячій еліті буде складно відмовитися від цього неефективного, а привабливого своєю керованістю медіа. Таким чином, організація суспільного телерадіомовлення – це своєрідний тест на демократію, який має пройти нова влада. Вона має довести, що її завдання – служити інтересам громадян, що її обрали, а не контролювати цих громадян.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Актуальные проблемы права СМИ. — М., 1997.

Актуальные проблемы правового регулирования телекоммуникаций. — М., 1998.

Браун Т. Як залишатися законодавцем в умовах демократії: важливість звязку з громадянами. — К., 1999.

Бюлетень Центру інформації та документації Ради Європи. — К., 1997-2002.

Відеоквадрат. — Київ, 1998-2002.

Вільна преса. — Вашингтон, 1996.

Вісник Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. — 2002.

Визначення дифамації. Принципи свободи вираження поглядів і захисту репутації. — К., 2000.

Висвітлення виборів засобами масової інформації. — К., 1999.

Вказівки продюсерам Бі-Бі-Сі. — К., 1998.

Все про медіа регіонів України. — К., 2000.

Вісник Верховного Суду України. — 2001.

Голос України. — 1999-2002.

Гом’єн Д. Короткий путівник по Європейській Конвенції з прав людини. — Львів, 1998.

Гонцяж Я., Гнидюк Н. Свобода інформації та виконавча гілка влади: Правові норми. Інституції. Процедури. — К., 2002.

Государственный договор о телевидении и радиовещании. — Бонн, 1997.

Грин К. Державні служби друку у США і Франції. — К: Програма сприяння парламентові України (ПСП/PDP # 186).

Дзялошинский И. К информационной открытости власти // htpp://www.internews.ras.ru/sreda/22/11.html

Досягнення у сфері електронного урядування. — К., 2000.

Дэннис Э., Мэррилл Д. Беседы о масс-медиа. — М., 1997.

Еженедельный бюллетень ереванского пресс-клуба. — Ереван, 2002.

Європейські стандарти в галузі свободи слова. — К., 2002.

Журналist. — Харків, 1999-2001.

Журналистика и право. — Минск, 1997-2002.

Законодавство України про інформацію // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1998. — № 7.

Законодательное регулирование общественного и частного вещания: Мат-лы международной конференции. — Ереван, 2002.

Законодательный бюллетень для средств массовой информации. — Киев, 1997-2002.

Законодательство и практика масс-медиа. — М., 2002.

Законодательство и практика масс-медиа: Статья 10. — М., 2002.

Законодательство и практика средств массовой информации. — М., 1995-2001.

Законодательство и практика массовой информации: Тематическое приложение "ЗиП — Телеком". — М., 1997-2002.

Законодательство о средствах массовой информации: учебно-практические материалы / Под ред. А.Г. Рихтера. —М., 1999.

Законодательство Украины о средствах массовой информации. — Харьков, 1998.

Законы и практика средств массовой информации в Европе, Америке и Австралии. — М., 1996.

Законы и практика средств массовой информации в странах СНГ и Балтии. — М., 1999.

Законодательство Российской Федерации о средствах массовой информации. — М., 1996.

Інформаційна відкритість української влади. Аналітична доповідь // Литвиненко О.В., Паламарчук В.М., Янішевський О.В. — К., 2002.

Кін Д. Мас-медіа і демократія. — К., 1999.

Майн Х. Средства массовой информации в Федеративной Республике Германии. — Берлин, 1995.

Марвик К.М. Ваше право на правительственную информацию. — Спб., 1996.

Медіа і право. — К., 1996-1999.

Митрохин Н., Пономарев В. Туркменистан: государственная политика и права человека. — М., 1999.

Москаленко А.З. Два кити. — К., 1997.

Москаленко А.З. Вступ до журналістики. — К., 1997.

Москаленко А.З., Губерський Л.В., Іванов В.Ф. Вергун В.А. Масова комунікація. — К., 1997.

Москаленко А.З., Губерський Л.В., Іванов В.Ф. Основи масово-інформаційної діяльності. — К., 1999.

Москаленко А.З. Комунікативна політологія. — К., 1997.

Москаленко А.3. Основні функції і принципи преси. — К., 1998.

Москаленко А.3. Теорія журналістики. — К., 1998.

Національна безпека і оборона. — К., 1999-2002.

Новини НУО. — К., 1999.

Общественное телерадиовещание: Документы, комментарии, рекомендации. — СПб., 2000.

Пазюк А.В. Захист прав людини стосовно обробки персональних даних: міжнародні стандарти. — К., 2000.

Палиюк В.П. Моральный вред. — ОГЮА, "Право".

Пінто-Душинський М. Засоби масової інформації та вибори. — К., 1999.

Політика і культура. — К., 1999-2000.

Полудьонний М., Терлецький О. Цивільно-правова відповідальність засобів масової інформації і журналістів у зв'язку з їхньою професійною діяльністю // Українське право. — 1999. — № 2. —