Хто береться писати про історію, той наперед має знати, що вона не знає слова «якби». Що вона, тим більше недалека наша історія, - це ще й жива людська пам'ять, від якої нічого не сховаєш і яка вимагає правди і тільки правди.

З цієї точки зору можна назвати чистим джерелом народної правди книгу мемуарів «Босиком по битому стеклу. Воспоминания. Дневники. Документы» (Т. 1-2, Житомир: «Рута», 2010), автором якої є відома журналістка і громадська діячка, в минулому народний депутат СРСР Алла Ярошинська. Сторінки цього двотомника засвідчують, що Алла Олександрівна була і залишається безкомпромісним правдоборцем, якою знали її ми, однокурсники і друзі, в молодості.

Книга охоплює події другої половини ХХ століття - від дитинства авторки до розпаду СРСР і постання незалежної України. Саме у завершальний період радянського застою Ярошинська стає відомою всій країні після таких статей у центральній пресі, як «Исповедь провинциального журналиста», «Босиком по битому стеклу» (яка й дала назву книжці) та ін. У цих статтях вона виступила проти застою, компартійно-радянського консерватизму, за перебудову і гласність. Ця боротьба закономірно привела її до протистояння з усією тодішньою Системою.

І до її честі - вона гідно пройшла весь шлях - від перших журналістських розслідувань у пошуках правди і справедливості до блискучої перемоги на перших демократичних виборах народних депутатів СРСР. Разом із Міжрегіональною депутатською групою на чолі з Борисом Єльциним вона взяла діяльну участь у похороні КПРС і всієї тоталітарної системи.

Яким скаженим був спротив «комуністів-кавуністів» різного калібру та масті, а також їхніх поплічників - від Житомира до Москви, - і показано у спогадах і документах автора. Книга густо населена людьми. Ярошинська намагається зберегти й увічнити імена сотень людей, що боролися поруч із нею, і, відповідно, роздає на горіхи всім, хто й сьогодні по той бік барикади. Не лише від неї, а й від свого народу та історичної правди.

Книга, як на мій погляд, дає відповіді на головні запитання епохи горбачовської перебудови - що і чому відбулося з тією країною, в якій ми колись жили. Вона дала мені відповідь і на запитання, чому вчорашні партократи та їхні холуї, які після сумнозвісного ГКЧП-1991 перефарбувались у жовто-блакитні кольори, не дали Ярошинській працювати в незалежній Україні навіть у регіональній пресі! Водночас не один житомирянин і не один киянин із гіркотою казали мені: вельми жаль, що в Україні немає ні Алли Олександрівни, ні нових Ярошинських її масштабу. Тож, мабуть, не завжди озвученим уголос, але виникало саме по собі і зависало в повітрі оте сакраментальне «А якби...».

Втім, відповіддю на це антиісторичне запитання є сама книга. Автор у підсумках кидає погляд у майбутнє і справедливо пише: «"Святий Грааль" українського народу давно переповнений слізьми і кров'ю його громадян. Ціна завойованої 20 років тому в СРСР свободи не завдяки, а всупереч, виявилась дуже високою, а інколи - непомірною... Мільйони людей опинились у повній бідності, соціальний захист громадян почив у бозі...». Отож боротьба за незалежну і квітучу Україну, в якій гідно жилося б усім громадянам, - на порядку денному. Боротьба триває.

Тому тим, хто говорить: «Ярошинська зрадила Україну, заховалась у Москві», відповідь дає сама книга: Алла Олександрівна - у строю. З тими, хто небайдужий до долі свого народу. Хто бореться за його гідне майбутнє.

Фото - «Дзеркало тижня»