Артем Петренко, директор ТО „Новини” НТКУ ЗАМІСТЬ СПРОСТУВАННЯ

Я дуже поважаю керівника інтернет-проекту „Детектор медіа” Наталю Лігачову. Вважаю це видання вдалим, цікавим та корисним для журналістів.

Однак цього разу у „Детектор медіа” стаття Оксани Лисенко переповнена фактичними помилками та односторонніми твердженнями.

1.Оксана пише: „Третіх за останній рік загальних зборів (при новому керівництві), що відбулися у понеділок в Національній телекомпанії України...”.

Насправді це були не „загальні збори” працівників всієї компанії, а чергові щотижневі збори працівників одного з підрозділів НТКУ – творчого об‘єднання „Новини”. Вони відбуваються майже кожного понеділка.

2. Твердження про те, що цих зборів працівники очікували з недобрими настроями вважаю оціночним. Хочу запитати: у скількох працівників настрої були недобрі – у п‘яти, у десяти?

3. Далі Оксана пише: „Минулого понеділка на „літучці” було оголошено, що у зв’язку з реорганізацією в компанії з деякими журналістами, напевно, розпрощаються. Цього тижня керівництво пообіцяло оприлюднити списки тих, кого чекає звільнення з роботи”.

Насправді керівництво НТКУ не збирається нікого звільняти! І такого ніхто не заявляв. Мова йде про реорганізацію, а не про звільнення. Але про це далі.

4. Я не працюю на посаді віце-президента НТКУ. Моя посада зветься: директор ТО „Новини” НТКУ.

5. Програма про яку йдеться у статті вже сім місяців зветься не „УТН”, а „Новини” Першого Національного.

Можна ще довго продовжувати перелік помилок та неточностей. Вони є чи не в кожному абзаці. Але не це головне. ВСЯ СТАТТЯ СПОТВОРЮЄ ДІЙСНІСТЬ, не дає уявлення про реальні події на НТКУ.

НЕОБХІДНІСТЬ РЕФОРМ.

Коли мені запропонували очолити службу новин Національної телекомпанії, я довго вагався. Колеги, які раніше там працювали, твердили, що „це жахливе місце”, що „нічого не вдається”, „цього монстра не зрушити з місця” і тому подібне. Це казали і Геник Глібовицький (журналіст „1+1”), і Олесь Ковальчук (екс-редактор „7 днів” та екс-головний редактор інформслужби „ТОНІСУ”), і Андрій Шевченко (екс-ведучий та журналіст „Нового каналу”) та багато інших професійних журналістів, моїх колег та друзів.

А я погодився працювати, адже вважаю що ВСЕ МОЖНА ЗМІНИТИ. Аби було бажання. Адже не людина залежить від СВІТУ, а світ залежить від ЛЮДИНИ. Це моє принципове переконання. Тим більше, що ціль (реформувати новини на Першому національному) вважаю справді достойною.

Дуже важливо, що мої погляди на життя повністю співпали із поглядами нових керівників компанії Ігоря Сторожка та Сергія Білоуса: телебачення існує для глядача, а не для чиновника; новини мають бути професійними; інформаційні програми не можуть перетворюватися на політичне „кілерство”; робота команди має базуватися виключно на основі чинного законодавства, яким би воно недосконалим не було тощо.

Те, що Перший Національний необхідно змінювати, ні в кого сумніву не викликало і рік тому, і зараз не викликає. Рейтинг каналу за даними компанії AGB, минулого року не перевищував 0,8% аудиторії. Для порівняння – середній рейтинг „1+1”, в залежності від дня, коливався від 2,9 до 6,3%. Чому державний канал, один із трьох загальнонаціональних каналів, має бути нецікавим для глядача? Необхідність реформи просто очевидна.

„ГЛУХИЙ”, „СЛІПИЙ” ТА „ГОЛОДНИЙ”.

Інформація в усьому світі є чи не найкоштовнішим товаром. І саме компанії, які виробляють інформаційний продукт, мають бути найбільш мобільними. Не лише в технології виробництва, а й у можливості швидко реформуватися, з огляду на нові вимоги часу.

Конкуренція ДЕРЖАВНОГО Першого Національного із КОМЕРЦІЙНИМИ телеканалами нагадує спринт, у якому бере участь один сліпий, глухий, хворий, недогодований спортсмен із зв‘язаними руками та ногами. Решта - здорові, нагодовані та добре натреновані учасники.

Національна телекомпанія, як державна організація, настільки зв‘язана застарілими та недосконалими законами та нормативними актами, що виникає подив, як вона взагалі може працювати!

Перше. Ні для кого не секрет, що рівень зарплат на телебаченні вищий за середній рівень по країні. І це нормально. А от рівень зарплат на державній НТКУ встановлюється у відповідності до рішення Держкомінформу, яке базується на рішенні Мінсоцполітики, яке, у свою чергу, базується на рішенні уряду. Результат - ставка працівників коливається від 130 грн. (у адміністратора) до 309 грн. (у керівника). Компанія і досі не має права зароблені гроші витратити на залучення професійних фахівців! Національна телекомпанія роками є „донором” та „кузнею кадрів” для комерційних телеканалів. Адже там зарплатня на порядок вища. Тільки новачок стане на ноги і чомусь навчиться, його перекупають інші телекомпанії. Як у такій ситуації можна конкурувати??? Як у такій ситуації можна вимагати від менеджерів професійного телепродукту?

Нове керівництво з першого дня почало наполегливу, кропітку роботу. Ми намагалися зацікавити професіоналів із комерційних каналів можливістю „довести світу”, що ВСЕ МОЖНА ЗМІНИТИ.

Поштовхом став указ Президента про надання компанії статусу Національного закладу. Реалізація указу через ухвалення десятків нормативних актів дала б змогу автоматично підвищити зарплатню вдвічі. Небагато, але теж непогано. Почали пояснювати, переконувати, вмовляти. Ретельно готувати відповідні документи, погоджувати у різноманітних інстанціях. Деякі міністри на словах погоджувалися, а на справі місяцями не ставили свої підписи.

Однак вже сьогодні компанія може виплачувати співробітникам додаткову зарплату із доходів від реклами. Підвищення незначне – максимальний коефіцієнт 1,5. Але робота продовжується. Ії просто необхідно довести до кінця. Виграє весь колектив компанії, а зрештою МАЄ ВИГРАТИ ГЛЯДАЧ.

Друге. Необізнані у ситуації скажуть: рекламний ринок складає мільйони доларів, чому ви не заробите гроші на рекламі? Можна заробити. З приходом нової команди суттєво збільшилися рекламні надходження. Лише за сім місяців цього року НТКУ заробила виключно на рекламі більше, ніж за 3 минулих роки.

Однак закон про телебачення і радіомовлення забороняє (!) заробляти більше. Цитую статтю 12 Закону України „Про телебачення і радіомовлення”:

„Щорічні грошові надходження на рахунки державних телерадіоорганізацій від реклами, спонсорів та інших видів діяльності... ... не повинні перевищувати 50 відсотків їх бюджету”.

А якщо НТКУ цього року вже заробила більше, ми що повинні викинути всю рекламу з ефіру? Абсурд.

І головне. І досі компанія не має права використовувати зароблені гроші на власний розвиток. Поясню на декількох прикладах. Про зарплатню я вже розказав. Інший приклад. Найбільш рейтинговий телепродукт – художні фільми. Однак Перший Національний не може собі дозволити купити якісне кіно. Адже ліміт на закупівлю телепродукту було вичерпано тоді, коли на початку року транслювали Олімпіаду. Нонсенс! Виходить весь рік канал має 18 годин ліцензії заповнювати власним продуктом – або показувати старе (нонсенс!), або виробляти „щось” за відсутності достатньої кількості професіоналів?

Компанія не може вчасно оновлювати обладнання. Гроші є, але ті самі ліміти не дозволяють!

Компанія не може купити власні авто аби забезпечити оперативні зйомки новин. Знову кляті ліміти!

І знову робота над зняттям зайвих обмежень триває. Довго, нудно, але йде.

Третє. Чергова проблема - постійне недофінансування з бюджету. Фінансуються лише так звані „захищені статті”. Станом на 1 вересня НТКУ недоотримала 7,5 млн. гривень. За прогнозами, до кінця року компанія недоотримає більше десяти мільйонів.

ОК, не може держава фінансувати - хай дасть змогу заробити, і використати зароблені гроші на розвиток.

Четверте. Вищезгадані проблеми призвели до того, що штат Національної телекомпанії постійно зростав. Адже не можна скоротивши частину людей підняти платню іншим. В результаті один працівник – носить папірці, інший робить копію на ксероксі, третій складає папірці у купу.

Для будь-якого професійного менеджера з телебачення зрозуміло, що такої кількості працівників для виробництва новин просто не потрібно. Сьогодні в штаті ТО „Новини” 396 працівників! Запитайте, наприклад, в Олександра Роднянського (топ-менеджера „1+1” та СТС) або Олександра Богуцького (керівник ICTV), які вже стовідсотково довели свою професійність, - скільки потрібно людей для виробництва новин. Максимум двісті. І це забагато.

Звичайно, що наявна кількість працівників виникла не через „добре життя”.

І як тут можна конкурувати із „зубрами” з комерційних телеканалів?

Виявляється - можна. З початку року рейтинг основного випуску новин Першого Національного, за даними компанії AGB-Ukraine, зріс втричі (від одного у грудні – до стабільної трійки у вересні). Сьогодні наші новини посідають вже не п‘яте і не шосте місце, як минулого року, а стабільне третє. Звичайно, це ще не успіх. Хоча я вірю, що Перший національний дійсно можна зробити ПЕРШИМ. А інакше навіщо державі канал, який ніхто не дивиться?

Новини Першого національного ще дуже далекі від еталону. Але треба працювати.

АТМОСФЕРА В КОЛЕКТИВІ

В свої статті Оксана Лисенко майже у кожному абзаці пише про нервування в колективі, „гнітючу атмосферу”...

Коли я йшов з ICTV на Перший національний мені всі казали, що „там погана атмосфера”. А я відповідав: якщо погана атмосфера у людей в голові, а бо в серці, то у них скрізь буде погана атмосфера. Для мене, де б я не працював (Інтерфакс, СТБ, ІСTV тощо), – скрізь була чудова атмосфера. І на НТКУ вона теж непогана! Атмосфера така, яку її бачить людина. Та створює навколо себе. Стаття Оксани Лисенко пронизана „стурбованістю” працівників. А я стверджую, що БІЛЬШІСТЬ співробітників не дуже турбується, адже вони можуть працювати і будуть працювати на користь собі та компанії. Наше правило: не може виграти команда, якщо не виграють окремі її члени. А я ВСІХ працівників вважаю своєю командою.

Нових людей, яки прийшли в ТО „Новини” після мого приходу - не більше п‘ятнадцяти (нагадаю, всього в ТО „Новини” 396 співробітників). Я не поділяю працівників на „своїх” та „чужих”. Я поважаю всіх, в залежності від працьовитості та професійності. Якщо мій колега Артем Шевченко на ІСTV поруч зі мною ночами сидів в Інтернеті, наполегливо готуючись до кожного свого сюжету, він отримав РЕЗУЛЬТАТ. Він одержав премію кращого репортера року, його запросили на потужніший телеканал „1+1” на більшу зарплатню.

Отже більше за все Я ПОВАЖАЮ ЛЮДСЬКУ ПРАЦЮ. „Чужими” я вважаю ледарів та нероб.

Оксана Лисенко пише про конфлікт зі „старою” командою. А я стверджую, що конфлікту не може бути. Поганий мир завжди краще доброї війни. Ми впевнені, що у конфлікті завжди програють обидві сторони. Конфліктувати безглуздо. Ми завжди шукаємо компроміс. Лише так менеджер досягне успіху. Запитайте про те, що тут відбувається у людей, які по двадцять років пропрацювали в цьому колективі. Наприклад, зверніться до Наталі Баринової, Інеси Іщенко, Наталі Мещерської, Генрієти Цвік, Євдокії Колосникової, Тамари Хрущ та багатьох інших, які спокійно працюють. Хтось краще, хтось гірше. Але вони автоматично викликають повагу. І не лише за величезний життєвий досвід. А й за кропітку, наполегливу працю.

Реорганізація, про яку йшлося у статті – це лише формальна процедура. Насправді ми наполегливо, крок за кроком щодня змінювали роботу новин. Справді психологічно людам важко зрозуміти, чому їх роботу багато років ніхто не критикував, а сьогодні прийшли молоді люди і починають вчити. Вчити заслужених із величезним досвідом. Ми поважаємо досвід. Але вибачте, час змінюється. Яєчню не зробиш, якщо не розбити яйця.

Були і „страйки”, і галас на зібраннях, і непорозуміння, і збої в роботі. Але ми крок за кроком пояснювали, переконували, просили спробувати по-новому, навчитися, додатково попрацювати. І майже кожного разу згодом люди звикали до нововведень у технології і погоджувалися, що так дійсно краще.

Звичайно, ті, хто б‘є байдики, замість роботи, хто не відповідає елементарним професійним нормам має боятися звільнення! А інакше як менеджер може покращити роботу??! Керівник ПОВИНЕН МАТИ ВАЖЕЛІ для покарання та заохочування працівників.

Щодо подробиць реорганізації. Низка працівників (приблизно 20%) просто не є потрібними в новинах. Однак це не означає, що вони не потрібні в НТКУ, адже є Перший національний, є УТ-2, які потрібно заповнювати цікавими програмами. Кожному буде надано право реалізуватися. На жаль, наші заклики аби працівники пропонували нові проекти та нові ідеї, так і залишилися не почутими. Лише одна достатньо талановита журналістка подала свої пропозиції. І вони обов‘язково будуть підтримані. Все насправді просто: треба лише постукати – і тобі відкриють. Аби щось отримати від життя, треба цього прагнути і докласти певних зусиль.

ПРО ЦЕНЗУРУ ТА СВОБОДУ СЛОВА

Для мене словосполучення „свобода слова” – не пуста фраза. Я довгий час працював у громадській організації, яка займалася журналістськими проблемами. Я точно знаю, що лише демократизація нашої країни дасть змогу їй стати заможною та процвітаючою. І я знаю, наскільки прискорюють демократизацію дискусії та „круглі столи”. Але це не означає, що вони не потрібні! Протести також прискорюють процес. І вони так само потрібні.

Але якщо якийсь працівник просто лінується працювати і починає кричати про цензуру – це абсурд. Якщо працівник намагається протягнути в ефір „халтуру”, а йому не дають, і він починає кричати про цензуру – знову абсурд. Звичайно, я не хочу образити тих небагатьох колег, які справді МАЮТЬ СВОЮ ПОЗИЦІЮ, а не прикривають свою бездарність гучними фразами.

Якщо депутати від „опозиції”, замість того аби розібратися в ситуації і почати ЗМІНЮВАТИ СИСТЕМУ (зокрема і реформувати НТКУ), починають захоплювати студію (хоча знають, що за графіком мають ефір цього ж тижня), то виникає питання, а чи дійсно реформи комусь потрібні? Чи потрібна просто влада? Якщо за цієї системи змінити одних на інших, то що зміниться? Нічого.

Так, процес демократизації в Україні йде надто повільно. Так само як і всі реформи, зокрема, і реформа Національної телекомпанії. Так, ситуація зі свободою слова складна. Але треба наполегливо працювати. На всіх рівнях. Треба домовлятися, шукати компроміси. І в парламенті, і в уряді, на кожному підприємстві. І наполегливо працювати. Ось мій рецепт.

Артем Петренко, директор ТО „Новини” НТКУ

Від „ Детектор медіа”. - Ми приносимо свої вибачення за фактичні помилки у тексті Оксани Лисенко, і зробимо висновки щодо професійності наших текстів. Що ж стосується оціночних суджень, то приймаючи багато аргументів Артема Петренко, ми маємо водночас і багато своїх – щодо присутності політичної цензури у „Новинах” Першого національного, щодо настроїв у колективі, щодо професійності або непрофесійності тих чи інших журналістів. Власне, дві позиції щодо справ на Першому національному вже висловлено. Завтра ми опублікуємо також інтерв’ю Ігоря Сторожука. І сподіваємося, що до дискусії приєднаються інші експерти та зацікавлені професіонали.