Завершення президентської каденції Віктора Ющенка, перемога Віктора Януковича і відставка уряду Юлії Тимошенко підвели певну риску під помаранчевим періодом в українській політиці. П'ять років тому, після тріумфу на Майдані, багато громадян сподівалися на позитивні зміни в житті країни. Утім, як показали подальші події, далеко не всі задекларовані гасла було реалізовано, а колосальний заряд суспільної енергії було практично змарновано. Об'єктивні та суб'єктивні причини невдачі демократичного проекту спробував дослідити відомий публіцист Микола Рябчук у книжці «Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки». Що спонукало його до таких висновків і чи є ще підстави для бодай стриманого оптимізму, - автор розповідає в інтерв'ю ТК.

«Україна приречена бути нормальною європейською державою»

- Пане Миколо, «Улюблений пістолет пані Сімпсон» - це водночас натяк на популярний мультсеріал і метафора української політичної реальності. Що ви мали на увазі, пишучи про це?

- Образ походить із одного з моїх улюблених мультиплікаційних серіалів. Невдаха Сімпсон якось вирішив поліпшити свої справи і придбав пістолет. Він чомусь думав, що з ним буде легше жити, проте виявилося, що не легше, а навпаки - ще гірше. Врешті-решт, дружина переконала Сімпсона позбутися цієї халепи, бо від неї самі лише клопоти. Він цього не міг зробити, тому що занадто гарна цяцька. Тоді дружина каже: «Давай я викину». Коли Мардж Сімпсон побачила себе у дзеркалі, то відчула, що теж не може викинути пістолет - так їй сподобалося це ковбойське зображення, що вона тихцем сховала зброю в торбинку.

Ситуація анекдотична, але, як мені видалося ще в травні 2005 року, коли я писав есей «Улюблений пістолет пані Сімпсон», це дуже нагадує випадок із помаранчевою командою, яка прийшла на хвилі революції, а саме - їхнє ставлення до спадку попередників, авторитарної, «шантажистської держави», яка була створена Леонідом Кучмою та його оточенням. Замість того, щоб цей апарат докорінно реформувати, помаранчеві залишили все на місці. «Шантажистська держава» законсервована, але не знищена. Моя головна ідея полягала в тому, що основна помилка помаранчевих випливає з того, що інституції не було реформовано. І це сенс вступного есею й одного з останніх текстів, яким закінчується книжка. Це, власне, розгорнута рецензія на працю американського автора Пола Д'Аньєрі (Understanding Ukrainian Politics. Power, Politics, and Institutional Design, Armonk NY, 2007. - Авт.), де якраз докладно обговорюється потреба реформування інституцій, що є ключем до всіх змін в Україні. Зрештою, цей шлях пройшли всі посткомуністичні країни в Центральній і Східній Європі, які замінили старі, неефективні, корумповані, неправові механізми держави леніністського типу новочасними інституціями, взорованими на західну ліберальну демократію. Ми цього не робили, не робимо і тому «маємо те, що маємо».

- Чому постреволюційна Грузія змогла запустити реформи в політичній, військовій, поліцейській сфері, а постмайданній Україні не вдалося досягти цього?

- Грузини, попри всі їхні поділи, певну клановість, є все-таки консолідованою нацією. Кожен грузин знає, що він грузин, і не думає про свою приналежність до міфічної східнослов'янської спільноти. Вони теж православні, але це зовсім не прив'язує їх до Московського патріархату. Під цим оглядом грузинам легше, бо є можливість консолідувати народ під вирішення серйозних проблем. Очевидно, там є дуже поважні виклики і там є той самий сусід, що в нас, який дуже вміло дестабілізує становище. Але українська ситуація в певному сенсі є унікальною, тому що ми проходимо процес почетвірної трансформації. Крім переходу від авторитаризму до демократії, від планової економіки до ринкової, нам доводиться здійснювати будування держави і творення нації. Україна, на відміну від інших східних європейців, не впоралася у ХІХ столітті з цим процесом і великою мірою не встигла зробити цього в ХХ-му. Цей процес вдалося завершити тільки на території колишньої Габсбурзької імперії, головним чином на Галичині, де режим був ліберальнішим і де в ХІХ столітті змогли все більш-менш інституціоналізувати. На решті території в нас приблизно така ситуація, як у Білорусі (чи майже така сама), - прямо скажемо, кепська. Я думаю, це головна причина наших невдач, тому що немає можливості цю аморфну масу мобілізувати на подолання проблем.

Справді, якийсь був сплеск надії під час Помаранчевої революції, коли люди раптом об'єдналися на основі громадянських цінностей. Можна і треба було розвивати цю енергію, яка вихлюпнулася, але наші так звані еліти виявилися просто неготовими до цього. В мене таке враження, що вони навіть не очікували на перемогу, тому що не було жодного проекту подальшої діяльності. Влада їм буквально з неба впала, і вони не знали, що робити, тобто політики проявили себе як дуже совєтські люди. Це велика наша драма, не скажу, що трагедія. Я не є песимістом, тому що, попри все, підзаголовок моєї книжки - «Хроніка помаранчевої поразки» - пов'язаний швидше з добрим звучанням, є певна алітерація. Насправді я не вважаю, що це остаточна поразка. Це програна битва, але не війна, як би сказали полководці. Тим більше, що книжка завершується словами про те, що нічого страшного не сталося, з погляду історії в Україні все йде нормально. Це, звісно, мала втіха для людей, які живуть не у вічності, але повірте, у нас все буде гаразд. Україна приречена бути нормальною європейською державою. І рано чи пізно це станеться. Просто шкода, що не рано, а пізно. І шкода, що цей людський чинник замість того, щоби прискорити наш процес європеїзації і становлення, він навпаки - гальмує.

- Ваша остання книжка є продовженням попередньої, яка називалася «Зона відчуження: українська олігархія між Сходом і Заходом» (2004). У ній ви давали досить критичні оцінки тому явищу, яке ми «пестливо» називаємо «кучмізмом», а сама картина тодішньої України була похмурою. Чи змінилося ваше бачення України без Кучми?

- Я вважаю, що Україна, безумовно, сьогодні є демократією, на відміну від тієї держави, яку ми мали за часів другого президентського терміну Кучми. Водночас, це є неконсолідована і дисфункціональна демократія, в якій інституції не працюють. Певною мірою Україна нагадує демократію за правління Кравчука, але з тією різницею, що та демократія була вимушеною. Кравчук, може, й хотів би запровадити більш авторитарний лад, але він не міг цього зробити, бо він не мав ані повноважень, ані навичок. Не було відпрацьованих механізмів, за допомогою яких можна було б узурпувати владу. Ющенко, здається, і не прагнув цього. Якби він хотів стати авторитарним лідером, то міг би набагато більше досягти на цьому шляху.

Кучма був по-своєму геніальним керівником, тому що він від дисфункціональної демократії часів Кравчука перейшов до жорсткого авторитарного режиму. Ціною тієї ефективності й відносного порядку в країні, звісно, стала демократія. Механізм, який я аналізував у «Зоні відчуження», окреслюється як «шантажистська держава», що збудована на повсюдному інституціоналізованому шантажі. Корупція не переслідується, а навпаки - заохочується. Водночас - тотальне стеження за корупцією, яку толерують, але не пробачають. Для цього є Служба безпеки, міліція, прокуратура і податкова адміністрація. Кожен суб'єкт економічної і політичної діяльності «на гачку». У разі потреби кожного можна смикнути, викликати в прокуратуру, конфіскувати якийсь маєток, відкрити судову справу або, як Ходорковського, посадити на багато років шити рукавиці. Мені здається, Кучма досить уміло цим маніпулював, але на шляху будування авторитаризму він трохи перестарався.

Україна все-таки занадто різнорідна, має природні осередки непокори, хоча б тому, що завжди є регіони, які не приймуть авторитарного лідера з того чи з того боку. Крім того, Україна належить до трохи іншої політичної традиції, ніж ті ж таки Росія чи Білорусь. Україна все-таки мала досить значну спадщину Першої Речі Посполитої, тому що це була шляхетська республіка, козацька, гетьманська, де влада теж була виборною, подобається нам це чи ні. Звісно, був досвід Габсбурзької монархії, вона не була демократією, але це була конституційна, правова держава, і, принаймні, західні українці обирали своїх депутатів до парламенту у Відні, як, зрештою, потім у Другій Речі Посполитій - до польського сейму, попри різні утиски - етнічні, класові, соціальні, релігійні. Міжвоєнна Польща не була ліберальною демократією, там були досить жорсткі пересмикування і тиск, але в кожному разі набувався певний досвід, який був зовсім іншим, ніж у Російській імперії і згодом у Совєтському Союзі. Так що справді «Україна - не Росія». Вона має відмінну політичну культуру, яка не є цілком європейською, це, очевидно, не вестмінстерська політична культура чи навіть не та, яку мають прибалти або чехи зі словаками, але це теж не російська, казахстанська і не узбецька, що теж треба собі зрозуміти. Помаранчева революція відбулася невипадково, бо внаслідок узурпації влади сталася її внутрішня і міжнародна делегітимізація.

- Що спонукало мільйони українців восени-взимку 2004 року вийти на вулиці і майдани, адже напередодні президентських виборів соціологічні дослідження показували, що не надто велика кількість громадян готова захистити свій вибір? Отже, чи ми можемо сказати словами Ендрю Вілсона, що «українці - несподівана нація»?

- Я би не применшував готовності українців протестувати, тому що, за опитуваннями, 7-8% декларували готовність брати участь в акціях протесту. Якщо ви порахуєте, що таке 7-8% від 46 мільйонів населення, то виходить добра цифра. Просто важливо, щоб усі охочі зосередилися в одному місці у відповідний час, що і трапилося. Окрім того, спрацював ефект снігової кулі і механізм подолання страху. Маса людей боялися, що не вдасться, що я залишусь одним вар'ятом, який піде протестувати, а більш ніхто його не підтримає. І раптом побачили, що ця снігова куля котиться, довкола неї сформувалося ядро. Невеличкий сніжок перетворився на лавину, спрацював механізм появи солідарності. Коли ми їдемо десь у метро чи напівпорожньому автобусі, пара якихось бандюків чіпляються до пасажирів. Нібито цих пасажирів багато, але ніхто не наважується виступити, тому що всі бояться залишитися наодинці з бандюками. Якби кожен із нас мав певність, якщо я виступлю проти бандитів, а мене підтримають люди на вулиці, була б зовсім інша реакція. На жаль, цієї певності не вистачає, бо за совєтських часів нам відбили довіру одне до одного, відбили суспільну солідарність. І в цьому відношенні Помаранчева революція була певним чудом. Люди повірили, що «ти не один», що «нас багато».

Незалежно від того, що трапилося після того і що відбувається сьогодні, все одно цей колосальний досвід є абсолютним і він буде впливати на весь подальший розвиток. Будь-яка влада, хоч би якою авторитарною вона була чи хотіла б бути, мусить із цим рахуватися. Цей досвід є й у свідомості людей, і в свідомості наших так званих еліт, які не можуть не знати, чим усе це закінчується. Я б сказав, що експеримент із переписування Конституції і спроба створити велику коаліцію, за яким стояло звичайне бажання узурпувати владу, не вдався великою мірою тому, що було певне побоювання з боку суспільства, що влада не буде легітимною і її існування буде досить проблематичним на внутрішньому і міжнародному рівнях.

Змарновані шанси і нова альтернатива

- Після майданної ейфорії наступив період розчарування. Коли ви побачили перші симптоми того, що все розвивається не так, як би хотілося?

- Саме тому я розташував усі нариси в цій книжці у хронологічному порядку, щоб було видно, як поступово - не скажу - прозрівав, але фіксував ті неприємні сигнали, явища і тенденції. Я нічого не виправляв, не вдавав і не вдаю, що я був колись мудрішим, ніж є насправді. 99% із того, що було написано в 2005-2006 роках, підтвердилося. Під цим оглядом я можу пишатися, але я волів би не пишатися, а помилитися і тепер посипати голову попелом, говорячи: «Ах, як я був неправий». На жаль, я був правий. Перші ознаки серйозної хвороби помаранчевої влади я побачив уже в січні-лютому 2005-го. Власне, перший есей («Українська правда та постсовєтська кривда» - Авт.) походить із того часу. Мені не сподобалася не так відсутність люстрації, як спосіб обговорення проблеми. Влада не мала ні ресурсів, ні достатньої суспільної підтримки, щоб запровадити обіцяну справедливість, що позначалося гаслом «Бандитам - тюрми». А оскільки це було неможливо зробити, треба було оголосити амністію і почати будування держави, нації, економіки з чистого аркуша. Це з розумінням зустріли б у суспільстві. Більше за те, тодішня опозиція, яка програла вибори, прийняла б цей крок із вдячністю і був би шанс для консолідації і кардинальних зрушень. Але не було зроблено ні люстрації, ні амністії.

Потім був «Улюблений пістолет пані Сімпсон», який з'явився на «Детектор медіа» у травні-червні 2005 року і був присвячений нереформованим інституціям, тому що півроку - це був достатній термін, щоб побачити, що реформ немає, бізнес не відокремлений від влади, а навіть навпаки. Цей текст у червні ще залишився якось непоміченим, але вже у вересні, коли розпалася помаранчева коаліція, коли Ющенко звільнив Тимошенко, раптом його всі зауважили, почали передруковувати, перекладати англійською, польською, німецькою. Далі ця снігова куля покотилася в інший бік, і це була вже інша куля, на жаль, не надто приємна.

- Помаранчева революція і подальші вибори зафіксували, що частина громадян поділяє одні політичні погляди, частина - інші. Як ви думаєте, що може об'єднати Україну - коаліція вчорашніх непримиренних опонентів чи нові ідеї від недискредитованих лідерів?

- Україна справді має фатальні поділи за різними ознаками, насамперед - за мовно-культурною. Це серйозна проблема різних ідентичностей, але багато держав успішно існують у рамках такої різнорідності, якщо вони є правовими. Прагнення створити таку державу могло б нас об'єднати, і Помаранчева революція була спробою такого об'єднання на основі громадянських чеснот. Політики отримали кредит довіри, але розтринькали його. Знову ж таки, позитивний досвід полягає в тому, що така консолідація є можливою. Мені здається, що нові покоління політиків зуміють здійснити ці зміни.

- Чи погоджуєтеся ви з думкою, що революція зробила владу й опозицію заручниками демократичної процедури? З одного боку, влада не зловживає адміністративним ресурсом. А з іншого - опозиція змушена переглядати свою поведінку, змінювати риторику. Скажімо, Віктор Янукович зразка 2004 року і нині - це різні політики.

- Я би не ідеалізував і не перебільшував цього, бо існує певна тяглість. Не думаю, що так швидко можна змінити українських політиків. Це істоти, які дуже важко реформуються. Я більше надій покладаю на генераційні зміни. Наші політики мають два підставові радянські інстинкти - святе переконання, що мета виправдовує засоби і що переможець отримує все. Так не буває, тому що будь-яка демократія - це дуже складний баланс влади.

- Помаранчева команда зробила чимало помилок, колишні соратники пересварилися і розчарували виборців, але було не лише це. Ви бачите позитивні зрушення, котрими можна пишатися?

- Усе позитивне, що ми маємо, я би відніс насамперед на користь суспільства, яке вибороло собі певні права. З голосом суспільства змушені рахуватися. Незалежні мас-медіа - теж великий здобуток. Кожен, хто може порівняти українські й російські газети і телеканали, дуже легко побачить різницю. У нас існує реальний плюралізм поглядів і критика будь-яких персонажів, хоч би й найвищих. Спробуйте сказати про Путіна те, що говорять про Ющенка чи Тимошенко на наших телевізійних каналах.

Україна стала відкритішою до світу, але, очевидно, ми ніколи не будемо задоволеними нашим проникненням до нього, бо, на жаль, діє досить жорсткий візовий режим із боку країн Шенгенської зони. У кожному разі це теж змінюється, сама статистика говорить про те, що приблизно в півтора рази зросла кількість виданих шенгенських віз для українців. Є одна річ, яку варто поставити в заслугу президентові Ющенку, - це його намагання повернути історичну пам'ять населенню, що викликає досить сильний спротив і шалену компрометацію з боку російських мас-медіа, які намагаються всіляким чином представити це в якомусь карикатурному світлі. Думаю, Ющенко якоюсь мірою є жертвою тих пропагандистських маніпуляцій і певною мірою - жертвою власного апарату і невміння реагувати на всі виклики, бо його політика теж могла б бути гнучкішою й ефективнішою. У кожному разі ці зусилля, на мій погляд, викликають повагу, тому що незалежно від того, яка буде доля наших політиків, усі ті рішення, які були ухвалені щодо вшанування жертв Голодомору чи інших історичних подій і постатей, залишаться, і це дуже важливо хоча б тому, що ми маємо проблему націєтворення, несформованості української нації. Завжди легше говорити про те, що не зроблено, ніж про те, що зроблено, це сприймається за належне. Якось ми вже забули, як було з «темниками» і «п'ятихвилинками ненависті» на всіх телеканалах. Усім здається, що так і має бути, коли перемикаєш канали і бачиш усіх цих персонажів, які говорять, що хочуть, а часом занадто багато говорять, але з такими персонажами легко боротися, бо завжди можна натиснути кнопку «вимкнути». Є альтернатива, гірше, коли не можна перемкнути. Пам'ятаєте, як у старому совєтському анекдоті: персонаж вмикає телевізор, а там на першому каналі Брежнєв, він перемикає на другий канал - там теж Брежнєв, перемикає на третій - там теж Брежнєв щось говорить. Чоловік перемикає ще на якийсь канал, тоді з'являється дядя в цивільному і прямо з екрану телевізора каже: «Я тобі, падлюко, поперемикаю». На щастя, ми вже такого не маємо.

Фото Павла Старостенка