Насправді проблема має дві основні підтеми – доступу до інформації та її розповсюдження. Тобто, якщо говорити буквально, йдеться про відповідальність осіб, які інформацію з Інтернету використовують та осіб, які відповідають за надання інформації через www. Специфіка організації Мережі полягає у тому, що вона не є власністю жодної фізичної чи юридичної особи, та навіть у державних масштабах власника Інтернету визначити неможливо. Звідси витікає основний юридичний колапс – правове регулювання можливо лише у сфері юридичної відповідальності, що фактично неможливо всередині Павутиння. Тому навіть спроба державного регулювання е-ресурсів приречена на провал, оскільки за природою свого існування, як би не була досконало виписана ця процедура, вона не буде грати за правилами, які склалися в Інтернеті.

Така ситуація має і плюси, і мінуси: сперечатися - корисний подібний підхід до інформаційного кіберпростору, чи скоріше шкідливий, можна довго і безрезультатно. Практично необмежений доступ до інформації водночас із практично необмеженою можливістю надавати будь-яку інформацію перетворюють Інтернет на колосальну дилему етичної, професійної, юридичної та почасти кримінальної відповідальності, яка базується, як не парадоксально, на абсолютній свободі слова.

Загалом активне користування Інтернетом примушує переглянути межі авторського права на інформацію, та й власне межі права на розповсюдження та користування інформацією. Напрочуд дивною, але логічною ланкою цього ланцюжку є те, що Інтернет не забезпечує особистої безпеки та конфіденційності інформації. IP-адреси, електронна пошта, телефонні лінії – все це по суті є інструментом стеження за персональною діяльністю в Мережі. Водночас Інтернет дозволяє використовувати себе у протиправному полі – і це є по суті проблема без вирішення.

Україна має два ключових законодавчих акта, які повинні були б регулювати, так би мовити, легітимність інформаційних відносин в Мережі - Закон «Про захист прав користувачів електронних комунікацій», який визначає гарантії ефективної реалізації прав і свобод користувачів електронних комунікацій, та Закон „Про моніторинг телекомунікацій”, який визначає правові та організаційні засади моніторингу телекомунікацій, регулює відносини суб’єктів у сфері моніторингу телекомунікацій під час провадження оперативно-розшукової, контррозвідувальної та розвідувальної діяльності з метою забезпечення безпеки громадян, суспільства і держави.

Однак деякі пункти цих законів настільки суперечать одне одному, що сам сенс їхнього існування повністю втрачається. Наприклад, стаття 6 Закону про захист прав користувачів електронних комунікацій стверджує, що „Користувачі під час замовлення інформаційної послуги, але не пізніше моменту її надання, мають право на отримання від постачальника доступної, достовірної, вичерпної й своєчасної інформації, що забезпечує можливість свідомого й компетентного вибору інформаційної послуги” за своєю суттю утопічна – постачальник послуги (в даному випадку провайдер) НЕ МОЖЕ гарантувати „достовірної, вичерпної й своєчасної інформації”, оскільки він не формує контент, а лише надає доступ до нього. А в Законі між тим існує чітка дефініція – „Постачальник – постачальник інформаційних послуг”. За логікою Закону, відповідальність за недостовірну інформацію несе цей самий постачальник, так само як він же має нести „відповідальність за надання інформаційної послуги, яка містить заборонену до поширення інформацію, відповідно до законодавства” (стаття 8 цього ж Закону). Відчувається певна абсурдність.

Але далі більше – в статті 9 Закону недвозначно сказано: „Користувачам і абонентам гарантується таємниця електронних комунікацій, а також замовлених і отриманих інформаційних послуг”, а у статті 8: „Постачальник інформаційної послуги повинен уживати відповідних технічних та організаційних заходів для гарантування безпеки своїх послуг, захисту інформації, запобігання несанкціонованого доступу до електронних комунікацій відповідно до вимог законодавства про захист інформації в автоматизованих системах”. Якраз тут начебто питання поставлене у оптимальному варіанті, але стаття 7 Закону „Про моніторинг телекомунікацій” стверджує, що „Система моніторингу впроваджується на всіх мережах телекомунікацій загального користування та подвійного використання (тільки тієї частини, що забезпечує виконання функцій мережі загального користування), за винятком випадків, передбачених цим Законом. Оператор (постачальник послуг) мережі телекомунікацій за погодженням із спеціально уповноваженим органом впроваджує систему моніторингу шляхом її придбання чи забезпечення розроблення відповідно до окремих технічних вимог”. При цьому „Система моніторингу створюється на засадах, які забезпечують можливість доступу до будь-якого сеансу зв'язку абонента під час користування послугами, що надаються у мережі телекомунікацій” стаття 6 Закону,/b> про моніторинг).

До речі, за законодавством, спеціально уповноваженим органом, який забезпечує організацію створення і обслуговування системи моніторингу та організацію здійснення моніторингу телекомунікацій, є Служба безпеки України.

Основний спірний момент, відображений в Законі про моніторинг телекомунікацій, полягає у тому, що моніторинг проводиться як захід оперативно-розшукової, контррозвідувальної та розвідувальної діяльності відповідно до Законів України "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про контррозвідувальну діяльність", "Про розвідувальні органи України" та "Про боротьбу з тероризмом" за наявності підстав, передбачених цими законами. З одного боку, це максимально акуратне і обережне ставлення до стратегічної інформації, з іншого – це фактичний дозвіл на моніторинг абсолютно всіх приватних ресурсів та усієї персональної пошти, наприклад, за ключовими словами на кшталт „бомба” чи „вибух” – все це можна списати на розвідувальну діяльність відповідно до законодавства на тлі гарантій про гарантії безпеки інформації. Адже користувачам і абонентам гарантується таємниця електронних комунікацій, а також замовлених і отриманих інформаційних послуг, що так само закріплено законодавчо.

Зрештою, для розуміння проблематики і пошуку раціонального рішення, яке задовольнить усі аспекти (і безпеку, і право на конфіденційність), слід зрозуміти одну просту річ – Інтернет у цілому не є ДЖЕРЕЛОМ інформації. Мережа потребує визначення у кількох кардинальних аспектах: яку її частину можна тракутвати безпосередньо як джерело і яку частину визначити як канал передачі інформації. Відтак у такому контексті з’явиться можливість регулювати діяльність суб’єктів електронних комунікацій, в тому числі визначити відповідальних і за розміщення, і за передачу, і за використання інформації з Інтернету. Натомість поки що Інтернет лишається простором для найрізноманітніших фантазій, в тому числі і дуже небезпечних.

Читайте також:

Червоненко отменяет госрегистрацию интернет-ресурсов

Европейские спецслужбы ликвидируют сайты исламистов

Томенко думає, що в інтернеті пишуть, як на паркані

Томенко не хоче брудних технологій в Інтернеті

Сеть в наручниках

ЕС ограничит ТВ-вещание в Интернете

Один из творцов Интернета высказывается за создание новой глобальной сети

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.

Долучитись