Однак таке рішення суду може призвести до закриття газети. Чи гарантує українське законодавство ЗМІ норму, що будь-яке покарання ЗМІ не повинно призводити до закриття?

Законодавство про засоби масової інформації (маються на увазі спеціальні закони) лише визначає підстави для цивільної відповідальності ЗМІ у вигляді обов’язку відшкодувати шкоду, а також вказує на ситуації, коли журналіста або ЗМІ не можна притягати до такої відповідальності. Жодної норми, яка б визначала механізм визначення розміру шкоди або встановлювала б якісь обмеження такого розміру, не існує.

Щоправда, можна виділити два випадки, коли законодавство опосередковано торкається цього питання.

Перший випадок – це частина 4 статті 17 Закону «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів». Вказана норма передбачає, що у разі розгляду судом спору щодо завданої моральної (немайнової) шкоди між журналістом або засобом масової інформації як відповідачем та політичною партією, виборчим блоком, посадовою особою (посадовими особами) як позивачем суд має право призначити компенсацію моральної (немайнової) шкоди лише за наявності умислу журналіста чи службових осіб засобу масової інформації. Суд враховує наслідки використання позивачем можливостей позасудового, зокрема досудового, спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі і гідності, ділової репутації та врегулювання спору в цілому. З урахуванням зазначених обставин суд має право відмовити у відшкодуванні моральної шкоди. Таким чином, закон встановлює як критерій для прийняття рішення про відшкодування моральної шкоди наявність умислу журналіста, а також – обсяг використання позивачем можливостей для позасудового врегулювання спору. Однак, як бачимо, про якісь прямі обмеження розміру відшкодування не йдеться.

Друга ситуація пов’язана із відносно новою нормою Закону «Про інформацію». Йдеться про частину 2 статті 49 цього Закону, яка передбачає, що органи державної влади, органи місцевого самоврядування як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації мають право вимагати по суду лише спростування недостовірної інформації та не мають права вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Тут, очевидно, мова про позбавлення права вимагати відшкодування шкоди взагалі, а не про обмеження розміру відшкодування.

У такій ситуації доводиться констатувати, що за відповіддю на поставлене запитання треба звертатися до загальних засад цивільної відповідальності, яка передбачена Цивільним кодексом України. Тут треба зазначити, що норми цього документу все ж містять положення, якими можна було б скористатись для вирішення проблеми, однак, з певними застереженнями.

Передусім, слід сказати про єдиний випадок, коли закон дозволяє враховувати матеріальний стан відповідача при вирішенні питання про розмір відшкодування. Такий випадок передбачений у статті 1193 Цивільного кодексу України. У ній, зокрема, передбачено наступне:

«1. Шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не відшкодовується.

2. Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоди, – також залежно від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом.

3. Вина потерпілого не враховується у разі відшкодування додаткових витрат, передбачених частиною першою статті 1195 цього Кодексу, у разі відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника та у разі відшкодування витрат на поховання.

4. Суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину».

Гарантовано, що процитовану норму можна було б застосувати, якби йшлося про відповідальність фізичної особи. Оскільки ж редакція газети може існувати лише у вигляді юридичної особи, підстав для застосування даної статті, вочевидь, у суду не було. Єдине, що можна зазначити, так це те, що частину 4 статті 1193 ЦК України можуть використовувати журналісти, якщо їх притягають до відповідальності як відповідачів або співвідповідачів. Журналіст є фізичною особою, а тому цілком обґрунтовано може наполягати на застосуванні зазначеної норми права.

Що ж стосується юридичної особи, то все, на що вона може розраховувати, у контексті проблеми, що розглядається, – це можливості, які надаються абзацом 4 частини 4 статті 23 ЦК України. У згаданому абзаці сказано:

«Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості».

Не виключено, що ступінь вини порушника, характер переживань потерпілого та інші показники суд, у даному випадку, врахував. Разом з тим про «розумність» і «справедливість» покарання можна посперечатися в апеляційній інстанції. Єдина проблема полягає лише в тому, що зазначені поняття мають оціночний характер, а тому доводити невідповідність рішення суду цим принципам досить важко. Щоправда, із упевненістю можна сказати, що загроза правам та інтересам людини, яку створила публікація образливої і недостовірної інформації про неї, можливо, не є співмірною із загрозою для діяльності ЗМІ, яку створює зазначений розмір матеріального покарання (варто оговоритися, що йдеться лише про припущення, яке робиться не на основі матеріалів конкретної справи). А якраз саме це і можна було б вважати порушенням принципу справедливості.

Отже, ні спеціальне законодавство про ЗМІ, ні цивільне законодавство не містить норм, які б обмежували можливість стягнення компенсацій за моральну шкоду в таких розмірах, котрі б становили загрозу для подальшої діяльності ЗМІ. Матеріальний стан відповідача при вирішенні питання про розмір відшкодування може враховуватись, однак таке правило є обов’язковим лише тоді, коли відповідач – фізична особа.

Якщо йдеться про юридичну особу, якими і виступають ЗМІ, то вони можуть розраховувати лише на те, що їм вдасться довести наявність порушення принципу розумності та/або справедливості при визначенні розміру відшкодування. У протилежному випадку, суд абсолютно правомірно може визначити будь-який розмір відшкодування, незважаючи на можливі наслідки такого покарання.