Чи може бути Рішення Верховного суду України від 3 грудня 2004 року (про визнання неправомірними дій ЦВК по встановленню результатів виборів Президента України 21 листопада 2004 року) підставою для відповідальності ЗМІ, які порушували принципи діяльності під час виборчої кампанії?



Намагаючись знайти відповідь на поставлене запитання, передусім, необхідно зазначити, що у вказаному рішенні ВСУ є лише один абзац, який можна адресувати ЗМІ. Йдеться про абзац 7 мотивувальної частини Рішення, у якому зазначено:

«передвиборна агітація з використанням засобів масової інформації проводилася без дотримання принципу рівних умов та всупереч порядку, встановленому цим Законом, не дотримувалися вимоги щодо заборони участі у передвиборній агітації органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, мало місце їх незаконне втручання у виборчий процес».

Беручи до уваги той факт, що законодавство України не передбачає безпосередньої можливості виділення окремих проваджень (коли одна справа ділиться на кілька самостійних) уже після завершення розгляду справи і винесення рішення, можемо припускати три можливих варіанти розвитку подій:

1) обставини, які зафіксовані в рішенні ВСУ, розглядатимуться як уже встановлений доказ у нових судових справах, ініційованих окремо;

2) на підставі висновку ВСУ про наявність порушень буде розпочато розслідування компетентним органом, а зібрана ним інформація стане основою для порушення нових справ;

3) нові справи будуть порушені на основі чи на підставі окремих ухвал, які, як було оголошено, виніс ВСУ і надіслав до низки державних органів.

Говорячи про перший варіант, слід зазначити, що правовою підставою для висновку про ймовірність такого розвитку ситуації є частина 2 статті 32 Цивільного процесуального кодексу України. Згадана норма передбачає, що факти, встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили в одній цивільній справі, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті самі особи.

Таке правило могло б із стовідсотковою гарантією бути основою для потенційних скарг чи заяв, якби не дві обставини. По-перше, йдеться про якісний склад учасників таких потенційних процесів. Навряд чи можна припустити, що у таких справах братимуть участь все ті ж кандидати у Президенти і ЦВК. У такому разі про обов’язковість висновків ВСУ говорити не зовсім коректно. По-друге, незважаючи на величезну кількість порушень, які були озвучені у процесі розгляду справи ВСУ, в самому рішенні вони не були конкретизовані. Своєю чергою, суд при розгляді потенційних звернень вимагатиме доказування саме конкретних порушень, що також зменшує ймовірність безпосереднього посилання на доленосне рішення ВСУ.

Отже, враховуючи викладене, можемо досить скептично припускати, що ситуація розвиватиметься саме по першому варіанту.

Якщо мова йде про другий варіант, то він видається цілком реальним з наступних міркувань.

В Україні снує ціла низка державних органів, які мають своїм завданням контролювати ЗМІ на предмет дотримання вимог чинного в Україні інформаційного законодавства (починаючи від Національної ради з питань телебачення і радіомовлення і закінчуючи Генеральною прокуратурою). Не вдаючись у подробиці нормативного обґрунтування цього питання, можна дозволити собі одне загальне твердження: кожен із згаданих органів зобов’язаний перевірити інформацію про наявність порушень у підконтрольній йому (органу) сфері та, у разі підтвердження наявності порушень, відповідним чином відреагувати на такі порушення (починаючи від позбавлення ліцензії і закінчуючи можливістю порушення кримінальних справ, якщо виявлені порушення матимуть ознаки злочинів).

Цілком очевидно, що наведене спочатку формулювання в мотивувальній частині рішення ВСУ має стверджувальний характер. Іншими словами, Верховний суд встановив, що порушення були. При цьому, ВСУ встановив системність і систематичність таких порушень. За таких обставин, при належному функціонуванні компетентних органів (як тих, що були названі, так і тих, про які не йшлося, але які зобов’язані слідкувати за дотриманням закону у сфері діяльності ЗМІ) треба було б говорити, що ці органи зобов’язані були б відреагувати на інформацію, яка міститься у рішенні Верховного суду.

Нарешті, маємо нагоду проаналізувати третій варіант розвитку подій.

З одного боку, досить складно аналізувати цей напрямок, оскільки до цього часу достеменно не відомо ані переліку кінцевих адресатів окремих ухвал, ані їхнього змісту. Проте, з іншого боку, якщо проаналізувати правову природу окремої ухвали суду, можна зі значною мірою впевненості говорити, що саме цей спосіб був би найбільш правильним і вірогідним з точки зору перспектив його реалізації.

Окремим ухвалам у Цивільному процесуальному кодексі України присвячена всього одна стаття, однак ознайомлення із її змістом дає досить повне і чітке уявлення про цей правовий інститут. Отже, у відповідності до ст. 235 ЦПК: «Суд, виявивши при розгляді цивільної справи порушення законності окремими службовими особами чи громадянами або порушення встановленого порядку розгляду скарг, заяв, звернень державними, громадськими органами, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, установами, організаціями, підприємствами і їх об'єднаннями, іншими юридичними особами чи інші істотні недоліки в їх діяльності, постановляє окрему ухвалу і надсилає її цим чи відповідним службовим особам, органам, установам, організаціям вищого рівня по відношенню до тих, що допустили порушення законності, або трудовим колективам.

Службова особа, державний або громадський орган, орган місцевого самоврядування, об'єднання громадян, підприємство, установа, організація, інша юридична особа, трудовий колектив зобов'язані вжити заходів щодо виконання окремої ухвали і повідомити про це суд у місячний строк.

Якщо при розгляді цивільної справи суд виявить у діях сторони або іншої особи ознаки злочину, він повідомляє про це прокурора або порушує кримінальну справу.

Залишення відповідною службовою особою без розгляду окремої ухвали суду або невжиття заходів до усунення зазначених у ній порушень закону, а також несвоєчасна відповідь на окрему ухвалу тягнуть за собою відповідальність згідно із статтею 1856 Кодексу України про адміністративні правопорушення.»

Таким чином, якщо припустити, що Верховний суд своїми окремими ухвалами відреагував, у тому числі, на порушення у сфері ЗМІ, то слід очікувати, що саме ця обставина і буде найсуттєвіше впливати на перспективу притягнення до відповідальності тих, хто припускався таких порушень.

Отже, Рішення ВСУ від 3 грудня 2003 року на вряд чи може бути єдиною і самодостатньою підставою для притягнення до відповідальності ЗМІ, які суттєво порушували інформаційне законодавство у процесі виборчої кампанії.

Найбільшим потенціалом, у цьому розумінні, володіють окремі ухвали, які виніс ВСУ за результатами розгляду справи. Однак, якщо припустити, що жодна із цих окремих ухвал не стосувалася порушень у сфері ЗМІ, то ймовірність використання згаданого рішення як підстави для судових процесів проти порушників усе ж зберігається. Зазначене рішення мало б стати приводом для перевірок, що їх повинні були б здійснити відповідні уповноважені органи, а результати цих перевірок мали б скласти доказову базу, з допомогою якої і можна було б покарати порушників закону.