Як відомо, існує чимала кількість теорій, які намагаються пояснити, що лежить в основі побудови сучасного суспільства і що, на сьогоднішньому етапі розвитку людства, визначає його вподобання, прагнення і поведінку. Однак із кожним днем все переконливіше звучить думка, що найбільше значення нині має не матеріальне підґрунтя, не ідеологічні переконання, а одна проста річ – інформація. Саме вона дає можливість одним думати і робити вибір, а іншим – переконувати і примушувати.

З огляду на це, а також на ті події, які останнім часом відбуваються в нашій країні, і виникло питання: а чи маємо ми можливість реалізувати своє право на інформацію чи, точніше, на її об’єктивність і своєчасність? Чи існують в Україні механізми, які дозволяли б людині примусити ЗМІ подавати саме таку інформацію? Саме на ці запитання ми і спробуємо відповісти у даній публікації.

Розпочнемо із того, що головною правовою підставою, яка надає можливість, принаймні, думати про можливість захищати своє право на інформацію є частина 1 статті 9 Закону «Про інформацію». У даній нормі передбачено що всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.

Наступним кроком на шляху до правдивої інформації є принципи інформаційних відносин, які закріплені у статті 5 того ж Закону. Йдеться про відкритість, доступність інформації та свободу її обміну; об'єктивність, вірогідність інформації; а також – повноту і точність.

Нарешті, говоримо про встановлений у кожному спеціальному законі обов’язок засобу масової інформації чи його журналіста, які є суб’єктами інформаційних відносин, дотримуватись вказаних вище принципів інформаційної політики (див. наприклад, част. 1 ст. 26 Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» чи част. 2 статті 2 Закону «Про телебачення і радіомовлення» тощо).

Вочевидь, можна стверджувати, що в українському правовому полі діє наступний алгоритм: громадяни мають право на отримання необхідної їм інформації; така інформація розповсюджується ЗМІ, які, здійснюючи її поширення, зобов’язані забезпечити її доступність, об’єктивність, вірогідність, повноту і точність.

У свою чергу, стаття 55 Конституції України надає можливість громадянам захищати свої права в судовому порядку. При цьому гарантується можливість оскаржувати будь-які дії чи бездіяльність будь-яких органів, організації посадових і службових осіб. Звідси можна зробити абсолютно однозначний висновок, що кожен може захищати гарантоване йому право на об’єктивну, достовірну, своєчасну і повну інформацію в судовому порядку.

До цього часу ми говорили про досить прості і очевидні речі, які, нібито, не викликають сумнівів і заперечень. Однак проблеми із захистом права на правдиву інформацію від ЗМІ починаються на стадії реалізації цього права.

Основна проблема лежить виключно у процесуальному аспекті: постає питання, в якому порядку належить оскаржувати неправомірні дії ЗМІ – в позовному провадженні чи в порядку оскарження неправомірних дій чи бездіяльності (глава 31-А Цивільного процесуального кодексу України).

Зважаючи на відсутність практики вирішення саме такої категорії справ, можна припустити можливість використання будь-якого із названих варіантів.

Так, не викликає сумнівів припущення, що громадянин може звернутися до суду із позовом про відшкодування збитків, яких він зазнав внаслідок того, що ЗМІ порушив його право на отримання, наприклад, своєчасної і об’єктивної інформації. Такий позов можна обґрунтувати ст. 1166 Цивільного кодексу України («Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду») або ж – ст. 1167 цього ж кодексу («Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду»). У цьому випадку цілком реально розраховувати на відшкодування (за наявності доказів заподіяння шкоди), а також – можна заявити вимогу про усунення допущеного порушення, наприклад – зобов’язати ЗМІ подати повну інформацію.

З практичної точки зору можна було би припустити, що такі позови зручніше подавати як позови про спростування неправдивої інформації. По-перше, така категорія справ є зрозумілою (для суддів) і досить поширеною. По-друге – громадянинові не доведеться шукати доказів того, що інформація дійсно була неправдивою, оскільки існує презумпція недостовірності інформації (ст. 277 ЦК України). З іншого боку, існує великий сумнів щодо можливості подання позовної заяви про спростування інформації, якщо інформація не стосується людини особисто або членів її сім’ї чи родичів.

На превеликий жаль, закон не дає можливості вимагати спростування будь-якої неправдивої інформації. У цьому разі ми змушені повертатися до варіанту із вимогою про відновлення порушеного права на правдиву інформацію. Цей варіант залишається реальним тільки тоді, коли громадянин надасть докази того, що його право порушено (у нашому випадку це означає – докази того, що інформація була недостовірною, неправдивою, неповною тощо). Для рядових громадян, як відомо, збирання таких доказів є надзвичайно великою проблемою, що і змусило, на самому початку, ставити під сумнів можливість реального використання такого способу захисту.

Інший процесуальний шлях – оскарження неправомірної дії чи бездіяльності ЗМІ як юридичної особи на підставі ч. 1 ст. 2481 ЦПК України. Нагадаємо, що вказана стаття надає право громадянину звернутися до суду із скаргою, якщо він вважає, що рішенням, дією або бездіяльністю органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадової і службової особи порушено його права, свободи чи законні інтереси. До суб'єктів, зазначених у частині першій цієї статті, рішення, дії або бездіяльність яких може бути оскаржено до суду, належать: органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, керівники підприємств, установ, організацій незалежно від їхнього підпорядкування і форм власності, керівні органи і керівники об'єднань громадян, а також службові особи, які виконують організаційно-розпорядчі, адміністративно-господарські обов'язки або виконують такі обов'язки за спеціальними повноваженнями.

Проблемність такого шляху захисту порушеного права буде полягати, перш за все, в необхідності довести, якими саме діями і якого саме керівника заподіяно шкоду охоронюваним законом правам громадянина. Крім того, залишається необхідність подавати докази наявності порушення, тобто – доводити, що інформація була неправдивою, неточною і т. д.

Такими чином, судова перспектива захисту права на об’єктивну інформацію виглядає досить примарною, незважаючи на очевидну зрозумілість і однозначність норми, яка надає таке право.

Зрештою, слід нагадати і про те, що на сторінках «Детектор медіа» уже піднімався й інший пласт цієї проблеми: оціночність понять: «об’єктивність», «точність», «правдивість» і т. ін. інформації. Тому, навіть якщо припустити, що людині вдасться «пробитися» із позовною заявою чи скаргою до суду, залишається мало надії на те, що вона зможе впоратись із юридичною казуїстикою, не поринувши у тривалі та надзвичайно виснажливі судові процеси.

Насамкінець, ще раз хочеться зауважити, що практики вирішення такої категорії справ в Україні, по суті, немає, тому викладені вище думки є лише моделлю теоретично можливих варіантів поведінки людини, яка наважиться захищати своє право на об’єктивну інформацію. З одного боку – це досить невтішний висновок, однак з іншого – можливо, саме судовий прецедент у такій справі дозволить започаткувати таку практику і «вдихнути життя» у поки що повністю декларативні гарантії права на правдиву своєчасну, повну і достовірну інформацію.